Перший сніг цього року випав дуже рано, ще на початку листопада. Він був мокрим, липким і свого запаху ще не мав – пахнув прілим листям, присохлими бур’янами і втомленим вітром, який завжди в лісі трохи розгублений, а часом і боязкий. Вибравшись ізранку зі своєї хатки на галявині в заростях терену, старанно замаскованої купою сухого гілляччя, їжак Петро зітхнув.
Брудні клапті першого снігу скапували поміж гілок, навіваючи думки про застуду, ангіну й гірку мікстуру, яку доведеться пити, пропускаючи школу. А ще про те, що за першим снігом неодмінно прийде перший мороз, а отже, у його рідні кущі скоро навідаються ласі істоти. Бо ягоди терену достигають із першим морозом, а доти вони терпкі й несмачні.
Якщо прийдуть люди, це ще пів біди: їжак Петро навчився давати з ними раду. В одній із книжок він вичитав, що люди – це такі дивні істоти, дуже залежні від свого зору. Вони бояться того, чого не бачать, а отже, їх легко дурити, покладаючись на інші відчуття – слух чи, скажімо, нюх. Але нюх у людей не дуже розвинений. Щоб їх налякати, потрібен гострий і різкий запах, якого їжак Петро видобути не вмів. Тому він поклався на слух – і не прогадав. Минулої осені, коли люди прийшли до його тернівника, їжак Петро заховався у свою хатку під купою сухого гілляччя й заходився голосно хропіти. Навіть голосніше, ніж він хропе уві сні. А всі їжаки, щоб ти знав, уві сні хропуть…
– Мамо! Мамо! – зачувши ці звуки, закричала раптом людина, менша на зріст (певно, то була людська дитина). – Чуєш, отам у кущах хтось хропе! Ой, як страшно!
Радий такому успіху, їжак Петро захропів іще старанніше.
– Гм, справді… – розгубилася мама. – Хто б це міг бути?..
– Може, це лиха гадюка, якої ти мені завжди наказувала остерігатися?
– Але ж гадюки нібито не хропуть… – ще дужче засумнівалася мама. – Та й гадюки вже мали б спати, донечко. Вони ж іще на Здвиження[1] ховаються по хащах, закамарках і вітроломах…
– Хіба ж то не вітролом? – не вгавала людська дитина. – Бачиш, яка купа гілляччя. А отой хропун десь під ним… Мамо, а може, то ведмідь?!
Старанно хропучи, їжак Петро всміхнувся, уявляючи, як очі малої на цих словах стали великі й круглі.
– Ну, ведмедеві ще ніби рано спати… Але знаєш, дитинко: береженого Бог береже. Краще ходімо звідси від гріха подалі. Бо мало що… Там, на узліссі, хоч і не такий рясний терен, зате безпечніше…
Ну, з такими страхопудами їжак Петро й цього року легко впорається. Гірше буде, коли справді ведмеді нагрянуть. Не так Дмитро та Ірина, як оті розбишаки Іґнат і Філіп, а тим паче Альона. Цих жодними звуками не налякаєш, навпаки – лише привернеш їхню увагу. Друг їжака Петра, їжак Василь, якось побував у них футбольним м’ячем. Реву було на цілий ліс, коли вся ведмежа сімейка з Альониних лап голки витягала… Їжак Петро при цьому дізнався багато нових слів і навіть деякі запам’ятав – але повторювати їх йому не хочеться. Якісь вони геть не звірячі, несмачні, з якоїсь аж надто чужої мови…
[1] 27 вересня християни святкують Воздвиження Чесного Хреста, у народі – Здвиження. Здавна українці вважали, що цього дня не можна ходити по лісу, бо гаддя саме ховається в норах і кублах, укладаючись спати на зиму. – Тут і далі прим. автора.