Я розкажу тобі, друже, історію, що сталася саме перед третім снігом.
Це буде дуже повільна й тиха розповідь, бо сніги завжди повільні й тихі, лише заметілі й хурделиці роблять їх колючими, та й то ненадовго.
Отож умостися зручніше, заховай долоньку під щічку, можеш навіть заплющити оченята – бо повільні й тихі розповіді найкраще слухати саме так.
І – почнімо…
Трапилося це в одній дивній і красивій країні, яка не мала назви.
Її мешканці, а також люди із сусідніх країн, іменованих селами, називали її просто лісом.
Проте їжакові Петру це не подобалося. Бо де ж таке чувано, щоб ціла країна – нехай і не надто велика й не особливо славетна – звалася просто собі лісом, та й усе…
«Ні, так не годиться», – думав їжак Петро і кожного ранку вигадував рідній країні нову назву. Коли сон уже майже минав, але очі ще дуже не хотілося розплющувати, він лежав у солодкій дрімоті й вигадував, вигадував, вигадував… Були вже в нього і Дібровія, і Березина, і Грабія, і Калинці, й Кленовія, і Ліщинник, і Липія, і чомусь навіть Горобиностан, – та кожна з цих назв переставала подобатися їжакові Петру одразу ж після сніданку, коли він виходив на свою неодмінну ранкову прогулянку і завважував, що дерев і кущів у лісі багато, й жодне ніби не переважає інших, так що несправедливо було б називати країну на честь саме цього дерева чи куща, бо інші можуть образитися…
Їжак Петро дуже хотів бути справедливим і мудрим, бо сильним його назвати було годі. Звісно, сильним він хотів бути ще дужче, бо в лісі майже завжди виходило так, що гору брала саме сила, – ну, але про це маленький, колючий і зовсім не прудкий Петро не міг і мріяти. Бо доля їжака завжди інша, ніж доля, скажімо, вовка…
Проте на свою долю їжак Петро не нарікав. Він любив свою країну, хоч вона ще й не мала назви, любив яблука і груші, любив лякати гадюк, але найдужче любив школу.
Одначе зі школою були проблеми. Ховалася вона в густих і колючих заростях малинника, щоб туди не могли дістатися великі звірі, – проте й це не допомогло зробити заняття регулярними. Бо, скажімо, ц червні малинник старанно топтало знане на весь ліс сімейство ласунів: ведмідь Дмитро, ведмедиця Ірина, їхні пустотливі синочки Іґнат і Філіп та маленька, але ще пустотливіша донечка Альона.
Тож заняття можна було починати лише в липні, коли малина вже відродила. Одначе в серпні вони припинялися, бо саме тоді починався сезон полювання й по лісу нипали злі люди з рушницями, тому старенький учитель заєць Микола не міг ґарантувати безпеки ні учням, ні собі. Весь серпень заєць Микола ховався по селах, мешкав на людських городах, де старанно хрумав молоденькі огірки й помідори та замріяно споглядав за тим, як росте капуста. Ці спостереження були його улюбленим заняттям, – а крім того, злі люди з рушницями туди майже не навідувалися, лише добрі – з кошиками, відрами, лопатами та маленькими дітьми. Власне, найбільшу мороку заєць Микола мав на городах саме з отими непосидючими дітьми, яким чомусь неодмінно хотілося його погладити. Проте він був старий і мудрий, тож нікому до рук не давався. Бо людські інстинкти – штука непередбачувана. Себто замучити бідолашного вчителя ті розбишаки можуть і з любові…
Повертався заєць Микола до лісу аж на початку жовтня, коли капусти на городах уже не було. Проте відновлювати заняття не випадало, бо в білок саме починався сезон збору горіхів, та ще їжаки запасалися пізніми яблуками, – а яка може бути школа без білок і їжаків? Отож-бо й воно…
Аж після цього школа відкривалася знову, та ненадовго – лише до перших холодів. Бо тоді чимало звірят упадало в зимову сплячку, і заєць Микола наказував їм класти підручники під подушку, щоб знання засвоювалися уві сні.
Більш-менш спокійно можна було вчитися лише навесні – з березня по травень. Щоправда, у багатьох сім’ях саме тоді народжувалися нові малята, й чимало учнів мусило пропускати заняття, щоб допомагати батькам бавити молодших братиків і сестричок. Адже батьки тоді були дуже зайняті тим, щоб усіх їх прогодувати – бо ж їжі в лісі в цей час небагато…
Їжак Петро дуже засмучувався щоразу, коли заняття уривалися. Він тоді щоночі клав підручники під подушку, через що вони були всі в дірочках. Бо підручників в їжака Петра було багато, подушка стояла надто високо, й колюча голова часто скочувалася на книжки. А тим паче він мав звичку засинати з книжкою в руках – тож дірочками в його підручниках була густо помережана майже кожна сторінка…