Одного чудового дня Принцеса нарешті дописала у своєму зошиті в косу лінію всі літери від «а» до «я».
– Ура, тепер я письменниця! – оголосила вона.
– Перепрошую, Ваша Високосте, але говорити, що ви письменниця, поки зарано, – зауважив Головний Радник.
– Це чому ж? – обурилася Принцеса. – Я вже всі букви навчилася писати. Тож я – письменниця.
– Письменники – це такі люди, які не тільки вміють писати, але ще й вигадують історії.
– Які це?
– Наприклад, детективи або про піратів. Або хоча б про нас із вами.
Принцеса задумалася. Вона вважала себе вихованою дівчинкою. І піратів не любила. А детективи їй ще рано було читати.
– Тоді я напишу про рибні бутерброди, – вирішила Принцеса.
Вона взяла олівець і почала виводити заголовок: – «Кас-ка про риб-ні бу-тир-бро-ди».
– Чому про бутерброди? – спитав Головний Радник. Він ніколи не показував свого здивування. Навіть коли під перукою в нього виступав піт.
– Тому що рибні бутерброди – це бридка гидота. Терпіти ненавиджу всю цю кільку-шпильку, лящів-кліщів, тріску-луску!
– Правильно говорити: на дух не переношу, – виправив Головний Радник. – Однак наполегливо раджу не писати про це.
– Це чому ж?
– Бо рибні бутерброди дуже любить наш Головний Видавець. Він і слова поганого про них не надрукує, не те що цілу книжку.
Принцеса не знала, потрібна їй ціла книжка чи достатньо половинки. Але добре знала Головного Видавця. Це був нудний дядько з табакеркою замість носа й величезними кудлатими вусами. Принцеса нікому в цьому не зізнавалася, але вона боялася цих мерзенних вусів. Їй весь час здавалося, що коли-небудь їм набридне висіти під табакеркою й вони прокрадуться в її спальню, залізуть під ліжко й будуть там шарудіти та їжачитися. Тому вона вирішила не злити Головного Видавця. А надто – його вуса.
– Тоді я напишу про помідори, – не вагаючись ані хвилини, сказала Принцеса.
– Це чому ж? – пролунав голос Короля.
Увесь цей час він підслуховував у замкову щілину. Король, звісно, знав, що так чинити негарно. Але, по-перше, він ішов покликати Принцесу на обід, тому так сталося. По-друге, він як батько мав право знати, чи правильно Головний Радник виховує його дочку. І нарешті, він був Королем, і йому все можна.
– Це чому ж? – повторив Король ще голосніше.
– О, Ваша Величносте…– вклонився Головний Радник.
– О, Ваша Татусевосте…– підхопила Принцеса.
– Що за витівки? Стати письменницею вона надумала! – Король розгнівався не на жарт. – Хто тебе в чорнилах заміж візьме?!
– Кролику мій, ну де ви всі? – покликала Королева. – Обід стигне!
І тут усі згадали, що зголодніли.
Сьогодні в них був помідорний день. Як, утім, й інші шість днів на тиждень.
За столом Король ще раз категорично заборонив Принцесі ставати письменницею.
Але коли подали помідорне рагу, Король заборонив уже не так категорично.
Принцеса навіть не встигла розплакатися.
Після рагу подали фаршировані помідори.
А потім помідорний мус.
І тут Принцеса проголосила, що коли їй заборонять бути письменницею, то вона вийде заміж за дракона.
Король подумав: «Замкнути б її у вежі на три роки! І щоб без помідорів!»
У цей момент подали десерт – помідори під збитими вершками.
«Гаразд, – вирішив Король, – хай їй грець».
Він уже був погодився – хай пише, але якщо про помідори. Однак сказати про це не встиг, бо в кубки розлили помідорний кисіль.
– Ех, – видихнула Принцеса, коли допила, – а непогано було б стати блогеркою.
– Це чому ж? – здивувалися Король і Королева.
– Або можна дресирувальницею в цирк: паличкою махну – усі на задніх лапках ходитимуть.
А Головний Радник незворушно зауважив:
– А я колись мріяв бути листоношею.