Того дня в Катгульті на обід була м’ясна юшка. Ліна пересипала її в квітчастий супник, і всі сиділи навколо столу та їли юшку, а надто вже Еміль. Він дуже любив юшку, і це навіть було чути, коли він її їв.
– Невже треба так гучно сьорбати? – запитала мама.
– А як буде відомо, що це юшка? – відповів Еміль.
Властиво він казав: «А єк мемо знати, що це юшка?» Та не будемо присікуватися до нього, адже він розмовляв по-смоландському.
Усі їли, скільки могли, і супник спорожнів. Залишилося на дні десь на два-три ковтки. Їх хотів виїсти Еміль, а для цього треба було засунути в супник голову й вихлебтати ту юшку.
Еміль так і зробив, усі справді почули, як він сьорбає.
Потім Еміль хотів витягти голову, але не зміг. Вона міцно застрягла в посудині. Він злякався, схопився з-за столу і так і вкляк із супником на голові, схожим на макітру: супник сидів глибоко, затуляв йому очі й вуха. Еміль шарпав його й верещав.
Ліна також злякалася.
– Наш гарний супник! – забідкалась вона. – Наш гарний квітчастий супник! У чому ми будемо тепер подавати юшку?
Певне, коли в супнику Еміль, то не можна в нього насипати юшки. Принаймні це до неї дійшло, а що далі, їй було байдуже.
Зате мамі не було байдуже, вона думала більше про Еміля.
– Ох людоньки, як ми витягнемо дитину? Мабуть, треба взяти кухонний гачок і розбити супник.
– Ти що, здуріла? – обурився Емілів тато. – Супник коштує чотири крони!
– Я зараз спробую витягти його, – озвався Альфред, дужий і спритний хлопець.
Він узяв супник за обидва вушка й різко підняв угору. Та даремно, Еміль піднявся разом із супником, бо справді дуже міцно застряг у ньому. І тепер висів, вимахуючи ногами, щоб його знову опустили додолу.
– Перестаньте… опустіть мене… перестаньте, кажу! – кричав він.
І Альфред поставив його на підлогу.
Тепер справді вже всі захвилювалися.
Вони стояли в кухні навколо Еміля і шукали поради: тато Антон, мама Альма, мала Іда, Альфред і Ліна. Ніхто з них не міг придумати до пуття, як витягти Еміля з супника.
– Дивіться, Еміль плаче, – мовила мала Іда і показала на кілька великих сльозин, що спливали з-під краю супника й поволі скапували з Емілевих щік.
– Ні-і, то юшка.
Голос в Еміля, як завжди, був хвалькуватий, хоч і прикро йому було застрягнути в супнику, бо що як він ніколи не вилізе з нього? Сердешний хлопчик, як же він буде тепер одягати свою шєпку?
Мама жаліла свого хлопчика, вона знову потяглася до кухонного гачка, щоб розбити супник, але тато рішуче сказав:
– Нізащо в світі! Супник коштує чотири крони. Краще вже поїхати до лікаря в Маріанналунд. Він зможе зняти його. І певне візьме за це тільки три крони, то ми заробимо собі одну крону.
Емілевій мамі сподобалася така рада. Адже не кожного дня щастить заробити цілу крону. Подумати, скільки приємних речей можна за неї накупити, хоч би чогось для сердешної Іди, що має залишитися вдома, тоді як Еміль натішиться дорогою та містом.
Тепер усі заквапилися. Еміля треба було причепурити, обмити і краще вдягти. Причесати його не можна було, і до вух добутися також, а треба було б.
Мама спробувала засунути пальця під край супника, щоб вишкрябати з тих вух бруд, але вийшла нова халепа. Палець також застряг у супникові!
– Ой-ой, – забідкалась Іда, а тато не на жарт розсердився, хоч загалом він був дуже ласкавий.
– Більше ніхто не хоче вчепитися за супник?! – крикнув він. – Чіпляйтеся, я візьму великий віз, той, що вожу сіно, і повезу вас гамузом до лікаря в Маріанналунд.
Та Емілева мама шарпнула руку й витягла пальця.
– Будуть твої вуха немиті, – мовила вона і дмухнула на палець.
З-під краю супника сяйнула задоволена усмішка, й Еміль сказав:
– Це перша справжня користь із цієї халепи.
Та ось Альфред заїхав перед широкі сходи, й Еміль вийшов сідати на бричку. Він був у своєму гарному святковому смугастому костюмчику, у чорних черевиках із заклепками, ну і, звісно, у супнику. Мабуть, було трохи дивно бачити на голові супник, але він був квітчастий, гарний і майже скидався на якийсь новомодний літній капелюх. Єдине впадало в око, що той капелюх так насунувся на лоба, що майже затуляв Емілеві очі.
Усі були готові в дорогу.
– Пильнуй малу Іду, поки нас не буде, – гукнула Емілева мама Ліні.
Вона сиділа на передній лавці поруч із Емілевим татом. На задній сидів Еміль із супником, а поруч лежала його шєпка. Треба ж йому буде чимось накрити голову, коли вони їхатимуть додому.
Добре, що він вчасно згадав про це.
– Що мені приготувати на вечерю?! – гукнула Ліна, коли бричка вже рушила.
– Готуй, що хочеш! – відповіла Емілева мама. – Мені тепер треба думати про інше.
– То я зварю м’ясну юшку, – мовила Ліна. Але глянувши, як за поворотом мигнуло щось квітчасте, вона згадала, що сталося. Наймичка обернулася до Альфреда та малої Іди й сумно додала: – Ні, замість юшки будуть кров’яні хлібці та свинина.
Еміль не раз уже їздив до Маріанналунда. Він любив сидіти високо на передку і дивитися на закрути дороги, оглядати садиби, які вони минали, дітей, що там мешкали, собак, що гавкали від воріт, коней і корів, що паслися обабіч на пасовиськах.
Однак тепер не міг дивитися, бо очі йому затуляв супник, і він з-під його краю бачив тільки свої черевики. Хлопчик весь час запитував тата:
– Де ми? Чи вже минули Пиріжкову садибу? Чи скоро буде Свиняча?
Еміль давав свої назви всім садибам по дорозі. Пиріжковою назвав ту, в якій, їдучи колись, побачив біля воріт двох товстих хлопчиків, що їли пиріжки, а Свинячою – через свинку, якій він часом любив чухати спину, у тій садибі.
Однак тепер Еміль сидів насуплений і дивився тільки на свої черевики, бо не бачив ні пиріжків, ні лагідних свинок, тільки ненастанно питав:
– Де ми? Чи скоро будемо в Маріанналунді?
У лікаревій почекальні було повно людей, коли зайшов Еміль у своєму супникові. Усі, що там сиділи, відразу дуже заспівчували йому.
Люди розуміли, що сталося нещастя. Тільки один миршавий дідок зареготав на весь рот, наче не бачив нічого смішнішого, ніж як хтось застрягне в супнику.
– Ха-ха-ха! – вигукнув він. – Тобі що, хлопче, вуха померзли?
– Нє, – відповів Еміль.
– То чого ж ти накрив їх макітрою?
– Бо якби не накрив, то змерз би, – сказав Еміль. Він також умів жартувати, хоча був ще дитиною.
Потім він зайшов до лікаря, але лікар не сміявся з нього, тільки сказав:
– Добрий день, добрий день, що ти там робиш?
Еміль не міг бачити лікаря, але принаймні мав привітатися з ним, тому він схилив голову із супником так низько, як тільки зміг. Почувся гуркіт.
– Трісь!
Супник розколовся навпіл і впав додолу. Це Еміль так міцно стукнувся об лікарів стіл.
– Пропало чотири крони, – тихо сказав тато Емілевій мамі.
Та лікар почув.
– Так, але ви крону заробили, – сказав він, – бо я зазвичай беру п’ять крон, коли витягаю дітей із супників. А тут він сам дав собі раду.
Емілів тато зрадів і був вдячний синові, що той розбив супник і заробив крону. Він швидко підняв черепки, узяв сина з мамою і вийшов із кабінету. Але надворі мама сказала:
– Ось ми заробили крону, а що ми за неї купимо?
– Тут нічого не купується, – мовив Емілів тато, – бо ми її заощадили. – Але буде несправедливо, коли Еміль не отримає п’ять ере для своєї скарбнички.
Він відразу витяг із гаманця п’ять ере і дав синові.
Уявіть собі, як зрадів Еміль! Вони поверталися додому. Задоволений Еміль сидів на задній лавці, з п’ятьма ере в кулаці, зі своєю шєпкою на голові, і дивився на всіх дітей, і собак, і коней та корів, і на свиней, повз яких їхав.
Якби Еміль був звичайним хлопцем, то з ним уже того дня більше нічого не сталося б. Та Еміль не був звичайним хлопцем, то вгадайте, що він зробив. Сидячи, він запхав у рот п’ятиерову монету, і коли бричка минала Свинячу садибу, із задньої лавки почулося легеньке «цмок». То Еміль проковтнув монету.
– Ой, як швидко вона зникла, – сказав він.
Емілева мама знов зажурилася.
– Ох, людоньки, як ми витягнемо з хлопця п’ять ере? Треба вертатися до лікаря.
– Аякже, гарно ти рахуєш, – мовив Емілів тато, – заплатити лікареві п’ять крон, щоб витягти п’ять ере? Яку ти мала оцінку з лічби, коли ходила до школи?
Еміль не злякався. Він поплескав себе по животі й сказав:
– Тут буде моя скарбничка і п’ять ере в животі лежатимуть як у скарбничці вдома. Бо їх ніхто не зможе взяти. А я певний, що як треба буде, то витягну їх ножем.
Та Емілева мама не погоджувалася і таки хотіла вертатися до лікаря.
– Я нічого не казала тоді, коли він поковтав усі ґудзики від штанів, – нагадала вона татові, – але п’ять ере набагато твердіші! Повір мені, може бути біда.
І їй пощастило так налякати Емілевого тата, що той повернув коня і поїхав назад до Маріанналунда. Адже він також боявся за свого хлопчика.
Захекані, вбігли вони до лікаревого кабінету.
– Ви щось забули? – запитав лікар.
– Ні, тільки Еміль проковтнув п’ять ере, – пояснив Емілів тато, – то зробіть йому маленьку операцію… на чотири крони… і п’ять ере також собі візьмете.
Та Еміль смикнув тата за плащ і прошепотів:
– Не смійте їх віддавати! П’ять ере – мої.
Авжеж, лікар не мав наміру брати в Еміля п’ять ере. І сказав, що операції не треба, мовляв, за кілька днів монета сама вийде.
– Але тобі треба з’їсти п’ять булочок, – додав він, – щоб монета мала щось до товариства і не дряпала тобі живота.
То був чудовий лікар, він і цього разу не взяв грошей.
Емілів тато був такий радий, що аж світився, коли стояв на вулиці з Емілем і його мамою.
Однак мама захотіла відразу піти до пекарні пані Андерсон і купити Емілеві п’ять булочок.
– Про це не може бути й мови, – сказав Емілів тато, – ми маємо булочки вдома.
Еміль трохи подумав, він умів добре рахувати що до чого, а ще ж був голодний, тому сказав:
– Я маю в животі п’ять ере. Коли вони вийдуть, я сам куплю собі булочок.
Він ще трохи подумав і додав:
– А може, ви позичите мені п’ять ере на пару днів? Я неодмінно їх віддам.
Емілів тато погодився, вони зайшли до пекарні пані Андерсон і купили булочок, смачних, круглих, гарно підпечених і посипаних цукром.
– Це найкращі ліки, які мені досі доводилося приймати, – сказав Еміль.
Його тато раптом дуже розчулився і не знав, що робити.
– Сьогодні ми все-таки заробили трохи грошей, – сказав він і купив на п’ять ере польських червоно-білих карамельок для малої Іди, що залишилася вдома.
Не забудьте: у той час діти, дурні й не навчені, ще не дбали, чи є в них зуби, чи немає. Це тепер діти в Льонеберзі цукерків не їдять, хоча й мають зуби.
Потім уже вони поїхали в Катгульт. Емілів тато тільки-но зайшов до хати, як відразу й склеїв супник, ще навіть не скинувши плаща і капелюха. Це було неважко, адже супник розбився тільки на дві половини.
Ліна так зраділа, що аж підстрибнула і сказала Альфредові, який розпрягав коня:
– Тепер ми знов їстимемо в Катгульті м’ясну юшку.
Так думала Ліна. Мабуть, забула про Еміля.
Того вечора Еміль незвично довго грався з малою Ідою.
Він улаштував для неї між камінням у садку ніби кімнатку, де їй ніхто не заважав, а Еміль тільки ледь пощипував її, коли хотів нового цукерка.
Та ось почало смеркатися й Еміль з Ідою зібралися йти спати. Вони зайшли до кухні поглянути, чи є там мама. Мами не було, і нікого не було. Був тільки супник. Він, склеєний, красувався на столі. Еміль із малою Ідою зупинилися й почали роздивлятися на нього, згадуючи, яка була з ним морока цілий день.
– Подумати, аж до Маріанналунда, – мовила мала Іда, а тоді запитала: – А як ти, Емілю, запхав у нього голову?
– Дуже просто, – відповів Еміль, – ось як.
Саме тоді до кухні зайшла мама і перше, що вона побачила, був Еміль, який стояв із супником на голові. Він силкувався скинути його, мала Іда плакала, Еміль також заплакав, бо його голова знову міцно застрягла в супнику.
Мама взяла кухонний гачок і так тріснула по супникові, що було чути на цілу Льонеберґу. Лусь – і супник розлетівся на тисячу черепків, що дощем посипалися на Еміля.
Емілів тато був у кошарі, почув дзенькіт і також прибіг.
Він зупинився на порозі і мовчки дивився на Еміля, на черепки й на маму, що тримала в руках гачок.
Постоявши мовчки, він розвернувся і знову пішов до кошари.
Проте через два дні він дістав від Еміля п’ять ере і ледь подобрішав.
Так, тепер ви трохи знаєте, який Еміль. Та пригода з супником була двадцять другого травня. Але, може, ви хочете почути про щось іще?