У неділю, десятого червня, у Катгульті була гостина. Мало приїхати багато людей із Льонеберґи та інших місць. Емілева мама готувалася до неї багато днів.
– Дорого вона обійдеться нам, – сказав Емілів тато, – але як гоститися, то вже гоститися! Не скупімося. Хіба що можна зробити менші котлети.
– Котлети будуть такі як треба, – відповіла мама, – до міри великі, до міри круглі й до міри підсмажені.
Так і вийшло. А ще вона приготувала тушковану поребрину, завиванці з телятини, оселедцевий салат, мариновані оселедці, завинанець із яблуками, варених вугрів, холодець, запіканку і два великі сирники та особливу ковбасу, таку смачну, що саме заради неї, аби поласувати тією ковбасою, і приїздили гості з Віммерб’ю та Гультсфреда.
Еміль також дуже любив ту ковбасу.
Тепер справді була добра пора влаштовувати гостину. Світило сонце, духмяніли квітучі яблуні та бузок, повітря сповнював пташиний щебіт. Цілий Катгульт, розташований на пагорку, був гарний, як мрія. Стежечки були поправлені грабельками, хата вимита до найменшого закутка, їжа наготовлена. Зроблено все… Хоча ні!
– Ой, ми забули підняти прапор! – вигукнула Емілева мама.
Емілів тато заквапився. Він кинувся бігти до стовпа, а за ним побіг Еміль і мала Іда. Вони хотіли подивитися, як прапор буде підійматися на вершок стовпа.
– Думаю, що гостина вдасться, – мовила Емілева мама Ліні, коли вони залишилися в кухні самі.
– Так, але чи не краще зараз замкнути Еміля? – запропонувала Ліна.
Емілева мама докірливо глянула на неї, але змовчала. Ліна здвигнула плечима і промурмотіла:
– Про мене, як хочете. Та побачимо, що буде.
– Еміль – чарівний хлопчик, – переконливо сказала Емілева мама.
Крізь вікно вона бачила свого чарівного хлопчика, що бігав і грався з малою Ідою. Вона вважала, що діти обоє гарні, мов янголята: Еміль у своєму смугастому святковому костюмчику і кашкетику на м’якенькому чубі, Іда в новій червоній сукенці, перев’язаній навколо тоненького стану білим пасочком.
Мама мовчки всміхалася, потім глянула на дорогу і занепокоєно сказала:
– Хай би швидше Антон підіймав прапор, бо гості вже ось-ось з’являться.
Наче не було чого хвилюватися. Та, як на зло, коли Емілів тато вже лаштувався підіймати прапор, із корівні вибіг Альфред, гукаючи по-смоландському:
– Корова телиться, корова телиться!
То, звісно, хитру Красулю наторопало мати теля, коли була пильніша робота – підняти прапор на стовп. Емілів тато кинув усе як є і помчав до корівні. Але Еміль та Іда залишилися біля стовпа. Іда відхилила назад голову і глянула на жовту кулю на вершку стовпця.
– Як високо, – мовила вона. – Звідти, певне, видно аж до Маріанналунда!
Еміль почав думати. Але думав недовго.
– Зараз ми перевіримо, – сказав він. – Ти хочеш, щоб я підняв тебе туди?
Мала Іда засміялася: о, який Еміль добрий і як постійно вигадує різні смішні речі!
– Хочу, хочу побачити Маріанналунд! – відповіла дівчинка.
– Зараз побачиш, – ласкаво сказав Еміль.
Він узяв гачок, за який чіпляли прапор, і міцно зачепив його за Ідин пасочок, а тоді обома руками почав тягти линву біля стовпа.
– Ну, гайда вгору! – сказав він.
– Гі-гі! – зареготала Іда.
Вона й справді піднялася вгору, аж до самого вершка стовпа. Потім Еміль міцно обкрутив линву навколо стовпа, як це робив тато, щоб Іда не впала додолу і не розбилася. І тепер вона спокійно зависла вгорі.
– Ти бачиш Маріанналунд?! – гукнув до неї Еміль.
– Нє, – відповіла мала Іда, – тільки Льонеберґу.
– Шкода. Спустити тебе на землю?! – гукнув Еміль.
– Нє, ще нє, – відповіла Іда. – Мені цікава й Льонеберґа… Але, ой, уже їдуть гості!
І справді, загорода вже була повна повозів і коней, а скоро через хвіртку люди звідти поволі рушили до хати. Першою йшла вишукана пані Петрел. Вона приїхала бричкою аж із Віммерб’ю, аби поласувати ковбасою матінки Альми. Дуже вишукана пані з пером на капелюшку і набундючена спереду та ззаду. Пані Петрел вдоволено розглянулася навколо. Катгульт справді був гарний, осяяний сонцем серед яблунь і бузку, о, і такий святковий, і прапор піднято… так, піднято, вона його бачила, хоч була трохи короткозора.
Прапор! Раптом пані Петрел зупинилася зовсім розгублена. Справді дивно, що той катгультський Свенсон виробляє?
Емілів тато саме вийшов із корівні, й пані Петрел запитала його:
– Любий Антоне, чого ти повісив «данеборґа»?
Еміль стояв біля неї. Він нічого не розумів, бо звідки йому було знати, що «данеборґом» називають червоно-білий прапор, який мають данці, що мешкають у Данії? Хлопчик тільки й знав, що те червоно-біле, яке висіло на вершку стовпа, не було жодним «данеборґом».
– Гі-гі, – засміявся він, – та це ж мала Іда!
Іда, що висіла прив’язана, також засміялася й підтвердила:
– Гі-гі, це просто я, і бачу цілу Льонеберґу!
Емілів тато не сміявся. Він швиденько спустив малу Іду додолу, а вона сказала:
– Гі-гі, мені було так весело – як тоді, коли Еміль занурив мене в потовчені ягоди.
Вона згадала той випадок, коли гралася з Емілем в індіанців, і він запхав її в балійку з брусничним варенням, щоб тіло її так почервоніло, як в індіанців.
Атож, Еміль бачив, що Іді весело, та за це ніхто йому не подякував. Навпаки, тато міцно схопив його за руку і добряче труснув ним.
– А що я казала? – мовила Ліна, побачивши, як Емілів тато веде сина до столярні. Еміль там зазвичай відсиджувався після різних своїх витівок.
Еміль плакав і кричав:
– Та ж вона хоті-і-ла побачи-и-ти Маріан-на-лунд!
Еміль вважав, що тато несправедливий до нього. Адже йому ніхто не казав, щоб він не показував Іді Маріанналунда. І то не його вина, що вона змогла побачити не далі Льонеберґи!
Еміль плакав. Та лише доти, доки його тато замкнув двері й пішов геть. Тоді він перестав плакати. Властиво, у столярні було непогано. Там лежало стільки брусків і шматків дощок, що з них можна було робити якісь речі. Еміль зазвичай вистругував з них дерев’яних чоловічків, по одному після кожної витівки.
Він уже мав їх п’ятдесят чотири штуки, і так складалося, що матиме й ще більше.
– Мені байдуже до їхньої гостини, – сказав Еміль, – нехай тато підіймає прапор як хоче. Я буду вистругувати собі чоловічка і весь час лютувати та гніватися.
Еміль знав, що його швидко випустять. Йому не доведеться сидіти в столярні довго.
– Посидиш, поки збагнеш, яку погану ти втнув витівку, – казав тато, – щоб більше такого не робити.
А Еміль у цьому якраз дотримувався порядку, бо майже ніколи не повторював тієї самої витівки, завжди вигадував якусь нову. Тепер він сидів, тесав свого чоловічка і думав про витівку з Ідою. Та це не забрало в нього багато часу, бо довго думати не було про що, і чоловічків тесав він також уже дуже вправно. Уже пора було йому вийти. Та, видно, через гостину про нього забули. Еміль чекав, чекав, але ніхто не приходив. І він почав думати, як йому самому вилізти.
Мабуть, через вікно. Це не буде складно. Щоправда, вікно високо, але до нього можна дістатися по купі дощок, що прилягали до самої стіни.
Еміль відчинив вікно і хотів стрибнути з нього. Та побачив буйну кропиву, що росла внизу. Йому страшно було стрибати в ті зарості. Він уже раз пробував, щоб переконатись, як кропива жалить. А тепер уже знав і не хотів знову пожалитися.
– Нема дурних, – мовив він, – треба придумати щось краще.
Якби ви колись були в такій садибі, як Катгульт, то знали б, яка вона і скільки там зручних будиночків. Так і кортить погратися серед них у піжмурки. У Катгульті є не тільки стайня і корівня, свинарня, курник і кошара, а ще й багато інших будиночків і повіток.
Вудильня, де мама задимлювала свої смачні ковбаси, і пральня, де Ліна прала весь брудний одяг, а ще стояло близько одна до одної дві повітки: в одній містилися дровітня й столярня, а в другій – комора для чистого одягу і для харчів.
Еміль і мала Іда часто гралися вечорами в піжмурки і ховалися між тими будиночками. Хоч, звісно, не там, де росла кропива. Але тепер йому було не до грання, бо він сидів замкнений, а на землі між столярнею і коморою росло повно кропиви.
Що ж робити? Він бачив, що вікно в коморі відчинене, і йому враз сяйнула добра думка. Він просто перекине дошку з вікна столярні до вікна комори і перелізе по ній. Бо йому вже набридло сидіти в столярні, а до того він зголоднів.
Еміль ніколи довго не зволікав, коли мав добру думку. Умить дошка була перекинена, і він поліз по ній. Це було досить небезпечно, бо дошка виявилася тонка, а Еміль був важкий.
– Коли мені пощастить перелізти, то я обіцяю, що віддам Іді свою дзиґу, – сказав Еміль, посуваючись дошкою. Вона неприємно рипіла під ним, а як він побачив унизу кропиву, то з ляку затремтів і схитнувся. – Рятуйте! – крикнув він, падаючи.
Він уже летів у кропиву, та в останню мить учепився ногами в дошку й щасливо знову видряпався на неї.
А після цього вже без пригод переліз до комори.
– Невелика штука, – сказав Еміль, – але Іда, думаю, однаково матиме мою дзиґу… потім… десь згодом, ще побачимо.
Він щосили відштовхнув дошку, і вона знов посунулася до столярні, бо Еміль у всьому любив порядок. Потім кинувся до дверей, та вони виявилися замкненими.
– Так я й думав, – сказав хлопчик, – але вони скоро прийдуть сюди по ковбасу, і тут буде той, хто вмент вшиється звідси.
Еміль втягнув носом повітря: пахло в коморі приємно. Та й було там багато смачних речей. Еміль пильніше приглянувся навколо.
Так, там справді були наїдки. Угорі під стелею висіли завуджені шинки і ціла жердина хрустких кров’яних хлібців, бо Емілів тато любив їсти їх зі свининою та білою підливою. У кутку стояла велика скриня з різними булками й калачами, а поряд на розкладному столі лежали різні сорти смачного жовтого сиру і стояли череп’яні горщики зі свіжим маслом.
За столом стояла дерев’яна діжка із засоленим м’ясом, а поряд – велика шафа, в якій Емілева мама тримала мариновані огірки, груші з імбиром, суничні конфітюри. На середній полиці тієї шафи мама поклала свою смачну ковбасу.
Еміль також дуже любив ту ковбасу.