Гостина в Катгульті почалася. Ось і гості вже напилися кави з тістечками та булочками і тепер розмовляли, чекаючи, поки знов зголодніють, щоб можна почати із вудженої поребрини, оселедцевого салату, ковбас та всього іншого.
Під час розмови Емілева мама раптом вигукнула:
– Ох, ми забули про Еміля! Він уже надто довго сидить, сердешний хлопчик!
Емілів тато відразу поквапився до столярні, а мала Іда й собі побігла за ним.
– Ну, синку, виходь, – гукнув Емілів тато, відчиняючи двері навстіж. Та як же він здивувався, бо Еміля в столярні не було. – От хитрун – утік через вікно! – Та коли він виглянув за столярню й побачив, що кропива під вікном стоїть рівна, зовсім не поламана й не пом’ята, то схвилювався: – Її ніхто не топтав, принаймні жодна людська нога! – сказав він.
Мала Іда заплакала. Що сталося з Емілем? Ліна часом співала таку сумну пісню про дівчину, що обернулася на білу голубку й полетіла до неба, замість сидіти в гидотній смердючій діжці, в якій її замкнули. Еміль також був замкнений і хтозна, може, обернувся він на птаха й вилетів? Іда озирнулася навколо, дивлячись, чи не видно де якогось голуба. Але побачила тільки велику білу курку, що шукала черв’яків перед столярнею.
Іда, не перестаючи плакати, показала на курку й мовила:
– Це, певне, Еміль.
Батько не повірив цьому, та про всяк випадок поспішив до матері й запитав, чи вона бачила, щоб Еміль коли-небудь літав. Мама не бачила, і тепер у Катгульті всі захвилювалися. Гостину можна відкласти: усім треба шукати Еміля!
– Він мусить бути десь у столярні, – мовила мама, і всі кинулися туди пошукати трохи пильніше.
Та його в столярні не було. Тільки на полиці стояли рядком вистругані п’ятдесят п’ять дерев’яних чоловічків. Пані Петрел ніколи ще не бачила стільки дерев’яних чоловічків і запитала, хто їх витесав.
– А хто ж як не наш хлопчик, – відповіла мама і заплакала. – Він був мила дитина!
– Авжеж, – труснула головою Ліна і додала чисто по-смоландському: – А мо’, краще зазирнути до їдальні?
Як на Ліну, це була непогана думка. Усі кинулися до хати, але Еміля й там не було. Іда тихенько заплакала і, нишком вийшовши до білої курки, прошепотіла:
– Не лети в небо, любий братику. Я даватиму тобі по повному відру їжі, тільки залишайся в Катгульті!
Та курка не хотіла нічого обіцяти, а тільки закудкудакала й пішла собі геть.
Ох сердешні катгультці, скільки вони нашукалися! У дровітні й пральні, але все дарма. У стайні, у корівні та свинарні… теж дарма. У кошарі, у курнику і там, де вудиться м’ясо й де варять пиво… нема Еміля! Заглядали в криницю, і там його не було; загалом то добре, але тепер уже всі плакали. А ті, що приїхали до Льонеберґи на гостину, перешіптувалися:
– Властиво, то був непоганий хлопчик, я так ніколи про нього не казав.
– Він упав у річку, – мовила Ліна. Катгультська річка була прудка, шумлива й небезпечна, дитині там було легко втонути.
– Туди він не ходив, я знаю, – суворо сказала мама.
Ліна труснула головою і зауважила:
– Саме тому, що не ходив.
Усі відразу кинулися до річки. На щастя, й там його не було, хоч тепер усі плакали ще жалісливіше. А Емілева мама сподівалася, що гостина буде радісна, вдала!
Тепер, властиво, вже не було де шукати.
– Що нам робити? – зажурилася мама.
– Принаймні нам треба щось перекусити, – сказав тато, і це була правда, бо всі досить зголодніли, поки журилися й шукали Еміля.
Мама відразу почала накривати стіл. Трохи її сліз накапало в оселедцевий салат, поки вона несла його, але на столі вже з’явилися телячий завиванець, тушкована поребрина, сирна бабка та інші наїдки.
Пані Петрел облизувалася. Усе здавалося дуже смачним. Хоч вона ще не бачила ковбас, тож трохи хвилювалася. Та Емілева мама саме сказала:
– Ліно, ми забули про ковбаси. Швидко принеси їх! – Ліна побігла. Гості чекали з нетерпінням. Пані Петрел вдоволено кивнула головою:
– Чудово! Як же смакуватиме ковбаса після таких хвилювань!
Та ось повернулася Ліна без ковбаси і сказала:
– Ходіть усі зі мною, я вам щось покажу.
У неї був дивний вираз обличчя, але такий вираз часто в неї бував, тож не треба було цим перейматися.
– Що за дурниці? – суворо запитала Емілева мама.
Вираз обличчя в Ліни став іще загадковіший. Вона якось дивно всміхалася.
– Ходіть лишень, – покликала вона.
І тоді пішли всі, хто був тоді на гостині в Катгульті.
Ліна перша зайшла до комори, усі решта, дивуючись, – за нею. І весь час наймичка таємниче всміхалася. Потім відчинила важкі двері, переступила високий поріг, а всі за нею. Вона повела їх до великої шафи, зі скрипом відчинила дверцята і показала пальцем на середню полицю, на якій Емілева мама зазвичай тримала свої смачні ковбаси. Тепер там ковбас не було, зате був Еміль!
Сердешний хлопчик лежав серед шкірок та недогризків і спав, а його мама так зраділа, ніби знайшла в шафі злиток золота. Нестрашно, що він убгав у себе всі ковбаси.
Для мами побачити на полиці сина було в тисячу разів краще, ніж кілограм ковбаси. Емілів тато теж так думав.
– Гі-гі, он де він, – зраділа Іда, – і ні в що не перевтілився.
Тільки подумати, щоб малий хлопець, тільки наївшись ковбаси, дав людям таку радість! Аж тепер у Катгульті почнеться справжня гостина. Емілева мама взяла шматок ковбаси, який хлопець не подужав уже з’їсти, і він, на превелику радість пані Петрел, дістався саме їй. Проте й інші, хто не покуштував ковбаси, не пішли з гостини голодні. Адже була поребрина, телячі битки, мариновані оселедці, оселедцевий салат, тушковане м’ясо, пудинги, консервовані вугри та всякі інші наїдки. Насамкінець посмакували чудовою сирною бабкою із суничним компотом та збитими вершками.
– Смакота, – сказав Еміль.
І якщо ви колись їли таку сирну бабку, як пекли в Катгульті, то знаєте, що Еміль казав правду.
Ось настав вечір, а присмерк у Катгульті та Льонеберзі був чудовий. Емілів тато спустив прапор, діти стояли біля нього й дивилися.
Отже, гостина в Катгульті скінчилася. Усі гості зібралися додому: запряги один за одним рушали з подвір’я. Останньою у своєму гарному повозі їхала пані Петрел. Еміль із малою Ідою чули на пагорбі цокіт копит.
– Думаю, що пані Петрел буде добра до мого пацюка.
– Якого пацюка? – перепитала Іда.
– Того, що я засунув в її торбинку, – відповів Еміль.
– Навіщо ти його засунув? – здивувалась Іда.
– Бачиш, мені стало жаль пацюка, бо він у своєму житті нічого не бачив, крім шафи з ковбасами, тож я подумав, що нехай хоч огляне Віммерб’ю.
– Коли б хоч пані Петрел не викинула його!
– Певне, що не викине, – сказав Еміль.
Це було десятого червня, коли Еміль підняв на флагшток замість прапора Іду і поїв усі ковбаси. Та, може, ви хочете ще щось почути про цього збитошника?
