Альфред, наймит у Катгульті, любив дітей. А надто Еміля, хоч той був бешкетник, яких мало. Але Альфред на це не зважав. Він однаково любив його і вирізав йому дерев’яну рушницю, зовсім схожу на таку, що стріляє. Еміль вигукував: «Пах-пах!», ніби стріляв, тож після цього катгультські горобці кілька днів боялися повертатися до своїх гнізд.
Еміль любив свою рушницю і хотів мати її вночі під боком на ліжку. «Я хочу своє ружжьо», кричав він по-тутешньому, і був невдоволений, коли мама добре не чула і прибігала з його шєпкою. Замість рушниці вона приносила шєпку. «Я хочу не шєпку, а ружжьо!» І тоді він отримував його.
Так, Еміль любив свою рушницю, а ще більше любив Альфреда, який її зробив. Тому не дивно, що він плакав, коли Альфреда несподівано забрали на Гультсфредську площу відбувати муштру.
Ви, певне, не знаєте, що це таке, але так тоді називали те, коли хтось навчався бути солдатом. Усі хлопці в Льонеберзі і скрізь повинні були відбувати муштру, щоб навчитися бути солдатами.
– Невже конче йти на муштру, коли треба возити сіно? – обурювався Емілів тато.
Він не хотів бути на сінокосі без Альфреда, бо було багато роботи. Але не Емілів тато, а король та його генерали визначали, коли наймити з Льонеберґи мали їхати на Гультсфредську площу і вчитися бути солдатами. Зрештою Альфред мав скоро повернутись, як скінчиться навчання. Тож Емілеві можна було не плакати. Але він плакав, і плакала ще й Ліна, бо Альфреда любив не тільки Еміль. Альфред не плакав.
Він сказав, що в Гультсфреді муштри вчаться весело. І коли бричка з ним рушила їхати, а всі стояли засмучені й на прощання махали йому, Альфред голосно засміявся і заспівав, щоб їх розвеселити.
Ось початок його пісні:
- В місті Екше серед ринку
- скачуть польку під волинку
- А в Гультсфреді аж до ночі
- чути сміх, пісні дівочі.
- Трата-телень,
- трата-телень-телень,
- трата-телень,
- трата-телень-телень.
Далі вони вже не чули Альфреда, бо Ліна голосно зарюмсала, та й бричка з Альфредом зникла на закруті вулиці.
Емілева мама спробувала заспокоїти Ліну.
– Не плач так, – мовила вона. – Потерпи до восьмого липня, тоді в Гультсфреді буде свято, ми поїдемо туди і ти побачиш Альфреда.
– Я також хочу поїхати до Гультсфреда повчитися муштри і побачити Альфреда, – сказав Еміль.
– І я, – озвалася Іда.
Однак мама похитала головою.
– Нема чого малим дітям робити на таких святах, ви просто загубитеся в натовпі.
– Шкода, бо я думаю, що то приємно загубитися в натовпі, – мовив Еміль, але не переконав маму.
Уранці восьмого липня Емілів тато, мама й Ліна поїхали на свято до Гультсфреда, і вдома залишили Еміля та Іду з бабою Майєю, яка мала наглядати за ними. Баба Майя – це стара баба, яка часом приходила до них, коли треба було якоїсь допомоги.
Іда була чемна дитина. Вона відразу сідала старій Майї на коліна, і та починала розповідати їй якусь зі своїх страшних історій про привидів, тож Іда вдоволено слухала.
Не те, що Еміль. Він ходив перед стайнею зі своєю рушницею в руках, лютий, мов шершень.
– Це мені не подобається, – казав він. – Я хочу до Гультсфреда – вчитися муштри, як інші, і зараз там буду. Ти розумієш мене, Юліє?
Останні слова були сказані старій кобилі, що паслася на луці за стайнею. Батьки, крім неї, мали ще молодого коня, що звався Маркус. Але тепер Маркус віз до Гультсфреда Емілевого тата, маму й Ліну.
«Отож дехто їде на свято і буде розважатися! – думав Еміль. – Зрештою, я знаю таких двох, що поїдуть за ними, аж закуриться. Це я і ти, Юліє!»
Він так і зробив. Загнуздав кобилу й вивів її з луки.
– Нема нічого страшного, – казав він кобилі. – Альфред зрадіє, коли ми приїдемо, а тобі ще й буде приємно зустріти якусь зі своїх давніх знайомих, постояти й потертися з нею, якщо ти вже не здужаєш брати участь у муштрі.
Він підвів Юлію до хвіртки, бо йому треба було стати на щось вище, аби сісти кобилі на спину. Він же був кмітливий хлопчик.
– Ну, рушаймо, – сказав Еміль. – Трата-телень-трата-телень, ми скажемо до побачення бабі Майї тоді, коли повернемося додому.
Тож кобила потрюхикала згори з Емілем на спині, а він сидів так рівно й поважно, з рушницею перед собою: певне ж, треба було взяти рушницю до Гультсфреда! Бо якщо Альфред мав стати солдатом, то Еміль вважав, що і йому треба стати солдатом. Альфред мав карабін, а Еміль мав рушницю, це було те саме, отже вони обидва були солдатами.
Юлія була стара. Шкутильгаючи, вона не могла йти швидко, а щоб шкапа не зупинилася зовсім, Еміль підбадьорював її піснею:
- Кобилко моя, ти біжиш, як хочу я.
- Хоч хворі ноги маєш,
- та на це не зважаєш.
- Нічого ж?
- Я неважкий, і зброя моя легенька,
- і стелеться нам дорога рівненька.
Хоч як Юлія шкутильгала, трюхикала й дріботіла, та врешті вони дійшли до Гультсфреда – і кобила, й Еміль.
– Ух, – вигукнув він, – зараз я буду муштруватися!
Та враз він замовк, тільки очі витріщив. Звісно, він знав, що на світі багато людей, але щоб саме тут, на Гультсфредській рівнині їх зібралася така тьма! Він ніколи ще не бачив такого стовпища людей. Їх стояло тисячі навколо великої рівнини, а на площі посередині солдати робили вправи, підіймали гвинтівки на плече, поверталися праворуч і ліворуч – усе те, що належало робити солдатам. Навколо них на коні їздив товстий лютий дідок і страшним голосом кричав солдатам, що вони мають робити, і вони слухалися і робили те, чого він вимагав. Еміль здивувався.
– Хіба не Альфред тут порядкує? – запитав він кількох сільських хлопців, що стояли поблизу. Проте ті й далі дивилися на солдатів і не відповіли йому.
Емілеві спершу було цікаво дивитись, як солдати підіймають гвинтівки на плече, але потім набридло. Він найперше хотів знайти Альфреда, адже для цього й приїхав сюди. Та всі солдати, одягнені в сині мундири, були однакові на вигляд. Знайти Альфреда в гурті виявилося не так легко.
– Що ж, почекаймо, поки Альфред побачить мене, – сказав Еміль кобилі. – Тоді він прийде, а той старий сердитий дідок хай сам вимахує гвинтівкою, скільки влізе.
І щоб Альфред побачив його, Еміль виїхав перед солдатів та щосили гукнув:
– Де ти, Альфреде?! Ходи сюди, і ми будемо муштруватися разом! Ти хіба не бачиш, що це я?!
Звичайно, Альфред бачив, що прийшов Еміль. Зі своєю шєпкою, своїм ружжьом і своєю старою кобилою. Але Альфред стояв серед солдатів і не смів відійти, бо той товстий сердитий дідок кричав не своїм голосом і весь час там порядкував.
Натомість товстий сердитий дідок сам під’їхав до Еміля і ласкаво запитав:
– Що сталося, хлопчику, ти загубився від мами й тата?
Дурнішого запитання Еміль ніколи не чув.
– Я не загубився, – відповів він. – Адже я тут. Коли хтось загубився, то це мама й тато!
І це була правда. Мама казала йому, що малі діти можуть у Гультсфреді загубитися. Однак тепер сама загубилася десь у густому натовпі разом з Емілевим татом і Ліною, і всі троє не можуть вибратися з натовпу. Хоч напевне бачили його.
Бачили, як він приїхав зі своєю шєпкою, своїм ружжьом і своєю старою кобилою. Емілів тато тоді напевне сказав:
– Емілеві доведеться вирізувати в столярні нового чоловічка.
– Так, – сказала мама. – Але як ми його знайдемо?
І справді. Якщо ви колись бували на таких святах, як оце в Гультсфреді, то розумієте, яке там зробилося сум’яття. Щойно солдати скінчили муштру і залишили площу, її всю заполонили люди і зробилася така тіснява, що важко було уявити, де ти сам перебуваєш, тим більше Емілеві.