Його шукали не тільки мама й тато, а й Альфред шукав. Наймит уже був вільний і хотів розважитися з Емілем. Однак у такій тісняві годі було навіть рухатися. Усі, хто там був, ходили навкруги й когось шукали: Альфред шукав Еміля, Еміль шукав Альфреда, Емілева мама шукала Еміля, Ліна шукала Альфреда, а Емілів тато шукав маму, бо вона була справді трохи непрактична, і тато шукав її цілих дві години, поки нарешті знайшов затиснуту й налякану між двома грубими старими чоловіками з Віммерб’ю.
Проте Еміль недовго шукав Альфреда. Він скоро зрозумів, що доведеться муштруватися самому, якщо хоче розважитися.
Хоч спершу йому треба було знайти для Юлії якусь стару кобилу, щоб вони могли поіржати разом, він же їй майже обіцяв, що знайде. Старої кобили для Юлії він не знайшов, зате знайшов Маркуса, а це було ще краще. Маркус стояв прив’язаний до дерева на краю узлісся і хрумкав сіно. А поряд стояла катгультська бричка, яку добре знав Еміль. Видно було, що Маркус зрадів Юлії. Еміль прив’язав її до того самого дерева і приніс із брички трохи сіна. У той час ті, хто їздив кіньми, завжди возили з собою сіно. Юлія відразу взялася хрумати сіно, і тоді Еміль відчув, що він також голодний…
– Хоч не візьмусь я відразу до сіна, як Юлія, – сказав він сам до себе.
Та й не треба було цього, адже навколо повно всяких наїдків: можна купити канапок, і ковбаси, і булочок, і тістечок, – усього, якби мати гроші.
І було повно всяких речей для тих, хто хотів розважитися: цирк і майданчик для танців, карусель та й інші штуки… Уявіть собі, там був такий чоловік, що ковтав меча, і такий, що ковтав полум’я, і товста пані з пишною бородою, яка нічого не ковтала, а тільки щогодини пила каву з булочками. Звісно, вона не була багатою, але, на щастя, мала бороду, показувала її за гроші й непогано заробляла.
Усе в Гультсфреді коштувало грошей. А Еміль їх не мав. Натомість він був кмітливий хлопчик, як ми вже згадували. Адже він хотів якнайбільше всього побачити і почав з цирку, бо це було найлегше. Треба було тільки пробратися позад намету й зазирнути всередину крізь дірку в брезенті.
Та Еміль так голосно зареготав з клоуна, який показував свої штуки, що з гуркотом упав зі скриньки, на якій стояв, і вдарився головою об камінь. Після цього він махнув рукою на цирк. Та й голод йому вже дошкуляв.
– Голодному розважатися тяжко, – сказав сам до себе Еміль, – а їжі не матимеш без грошей. Треба щось придумати.
Він помітив, що тут, на рівнині, можна заробити гроші багатьма способами, отже, має знайтися спосіб і для нього. Вогонь і меч він не може ковтати, бороди також не має, то що ж йому робити? Еміль стояв і роздумував. Тоді побачив, що поблизу на якійсь скриньці серед натовпу сидить нещасний сліпий. Той співав сумних пісень, що звучали дуже жалібно, але зате йому кидали гроші. Сліпий поставив на землю біля себе шапку, і жалісливі люди весь час кидали в неї монети.
«І я так можу, – подумав Еміль, – і, на щастя, маю на голові шєпку!»
Він поклав її перед собою на землю і заспівав для тих, хто хотів його слухати: «Кобилко моя, ти біжиш, як хочу я…»
Біля нього швидко зібралися люди.
– О, який зворушливий хлопчик, – казали вони. – Він дуже бідний, бо стоїть і співає за гроші.
У той час було багато бідних дітей, які не мали що їсти, тому до нього підійшла якась добра тітка й запитала:
– Дитино, ти щось сьогодні їв?
– Їв, але тільки сіно, – відповів Еміль.
Усі його дуже жаліли. В якогось жалісливого селянина виступили на очах сльози, він заплакав із жалю до хлопчика з таким м’якеньким чубом, що стояв сам-один перед ними. Усі стали кидати в його шєпку монети по два, по п’ять, по десять ере. Жалісливий селянин також був витяг із кишені штанів два ере, але, передумавши, поки не запізно, знову сховав монету і пошепки сказав Емілеві:
– Як ти підійдеш зі мною до мого воза, то я дам тобі трохи сіна.
Проте Еміль тепер був багатий, мав повну шєпку грошей. Він пішов і купив собі і канапок, і булочок, і тістечок, і соку.
Коли він усе те ум’яв, то проїхався сорок два рази на каруселі за чотири крони й двадцять ере. Еміль ніколи раніше не катався на каруселі й не знав, що у світі є щось таке приємне.
«Принаймні тепер мені весело, – думав він, крутячись на каруселі так, що його м’якенький чуб аж свистів. – Мені часто бувало весело, але ще ніколи так, як тепер».
Потім він іще дивився на того чоловіка, що ковтав меч, і на того, що ковтав полум’я, і на бородату пані, і після всього того в нього залишилося тільки два ере.
«Я знов можу наспівати повну шєпку грошей, – подумав він. – Тут усі люди такі добрі».
Однак він відчув, що втомився. Він більше не хотів співати, не хотів ніяких грошей, тож віддав сліпому дідові свої два ере. Потім трохи оглянувся навколо й почав шукати Альфреда.
Еміль дарма думав, що всі люди добрі; дехто з них був поганий, і того дня й такі прийшли до Гультсфреда. Тоді в тих місцевостях орудував небезпечний злодій. Його звали Горобець, і він був пострахом для цілого Смоланда. Про нього і його злочини багато писали і «Смоландська газета», і газета «Гультсфредс Постен».
Скрізь на святах, на ярмарках чи в інших місцях, де були люди і гроші, там завжди з’являвся Горобець і крав усе, що тільки міг. Його не можна було впізнати, бо він щоразу мав інші бороди й інші вуса. Тепер він був у Гультсфреді, вештався скрізь у чорному капелюсі, з чорними вусами й дивився, що можна вкрасти. Ніхто не знав, що це вештається Горобець, а то б люди дуже злякалися.
Та якби Горобець мав розум, він не прийшов би до Гультсфреда того дня, коли там був Еміль з Льонеберґи зі своїм ружжьом. Угадайте, що сталося! Еміль спокійно ходив собі й шукав Альфреда.
Він саме проходив повз намет бородатої пані і крізь отвір побачив, що вона сидить усередині й рахує гроші. Пані хотіла знати, скільки тієї святої неділі вона заробила в Гультсфреді грошей за свою бороду.
Мабуть, немало, бо пані радісно мугикала і вдоволено погладжувала бороду, коли побачила Еміля.
– Ходи сюди, хлопчику, – гукнула вона. – Подивися на мою бороду зовсім безплатно, бо ти такий милий.
Еміль уже раніше бачив її бороду, але не хотів відмовлятися. Оскільки це було зовсім безплатно, він зайшов до намету зі своєю шєпкою і своїм ружжьом і вже встиг надивитися на бороду пані на двадцять п’ять ере.
– Як можна викохати таку гарну бороду? – чемно запитав він.
Та бородата пані не встигла відповісти. Бо тієї самої миті засичав чийсь страшний голос.
– Негайно давай гроші, а то я відірву тобі бороду!
То був Горобець. Він закрався до намету так, що ні пані, ні Еміль не помітили. Бородата пані зблідла – звісно, не там, де була борода. Сердешна хотіла вже віддати Горобцеві всі свої гроші, але Еміль зашепотів:
– Візьми моє ружжьо!
І бородата пані взяла рушницю, яку спритно подав їй Еміль. У наметі було досить темно, і бородата пані думала, що то справжня рушниця, така, що з неї можна стріляти. І добре… що так думав і Горобець!
– Руки вгору, а то я стрілятиму! – гукнула бородата пані, і тепер уже зблід Горобець.
Піднявши руки, він тремтів, поки бородата пані гукала поліцію, та так голосно, що чути було на цілу площу.
З’явилася поліція, і після цього вже ніде не видно було Горобця – ні в Гультсфреді, ні десь-інде. І припинилися крадіжки в Смоланді. Отож бородату пані дуже хвалили і «Смоландська газета», і газета «Гультсфредс Постен» за те, що вона спіймала Горобця. Але про Еміля та його ружжьо ніхто не згадав ні словом. Тому я подумала, що пора мені розповісти, як усе було насправді.
– Добре, що я взяв із собою до Гультсфреда свою шєпку і своє ружжьо, – сказав Еміль, коли поліція повела Горобця до в’язниці.
– Так, і ти молодець, – похвалила його бородата пані. – Тому ти можеш без грошей дивитися на мою бороду скільки хочеш.
Та Еміль був стомлений.
Він більше не хотів дивитися на бороду, не хотів муштруватися чи якось інакше розважатись, а просто хотів спати.
Уже вечоріло, й Еміль подумав, що це ж він цілий день шукав Альфреда… і не знайшов.
Емілів тато, і мама, і Ліна також були втомлені.
Вони шукали Еміля, а Ліна шукала Альфреда. Тепер вони вже не мали сили шукати далі.
– Ох, мої ноги, – застогнала Емілева мама, а тато похмуро додав:
– Отож, гарні мені свята. Ходімо, будемо їхати додому, нема нам що тут робити.
І вони подалися на узлісся, щоб запрягти коня та їхати. Там вони побачили Юлію, яка була прив’язана до того самого дерева, що й Маркус, і хрумала сіно.
Емілева мама почала плакати:
– Де ж дівся мій хлопчик?
Ліна стріпнула головою і сказала:
– Десь робить бешкети, він же без них не може.
Тут вони почули, що хтось біжить до них, хтось геть захеканий.
То був Альфред.
– Де Еміль? – запитав він. – Я шукаю його цілий день.
– Мені байдуже де, – сердито мовила Ліна. Тоді вилізла на бричку, щоб їхати додому… І там зопалу сіла на Еміля!
У бричці було трохи сіна… і на ньому спав Еміль.
Але він прокинувся, коли Ліна сіла на нього. Хлопчик розплющив очі, побачив, хто геть засапаний стоїть біля нього в синьому мундирі.
Тоді простяг одну руку й обняв Альфреда.
– Це ти? – спитав він і знову заснув.
Потім катгультці поїхали додому. Маркус тягнув бричку, а Юлія шкандибала прив’язана ззаду.
Еміль часом прокидався, дивився на темний ліс і на ясне літнє небо, чув запах сіна, коней і ночі, чув тупіт копит і рипіння коліс. Та переважно він спав цілу дорогу, і йому снилося, що скоро повернеться Альфред. До Катгульта й до нього, і то була правда.
Це восьмого липня Еміль відбував муштру в Гультсфреді.
Угадайте, чи був ще хтось, що шукав того дня Еміля? Запитайте бабу Майю. Але ні, краще не питайте її, бо від хвилювання на руках у неї виступають дрібні червоні пухирці, що сверблять і не хочуть гоїтися.
Тепер ти знаєш, що робив Еміль двадцять другого травня, і десятого червня, і восьмого липня, але є ще в календарі багато інших днів, коли Еміль хотів бешкетувати, – і він бешкетував. Бешкетував майже щодня і протягом цілого року, а надто дев’ятнадцятого серпня, і одинадцятого жовтня, і третього листопада.
Ха-ха-ха, я не годна утриматися від сміху, коли згадаю, що він зробив третього листопада, але я не можу розповісти, бо пообіцяла Емілевій мамі, що мовчатиму.
Хоч це вже було після того, як льонебержці організували збір коштів. Вони співчували Свенсонам із Льонеберґи, що ті мають такого розбишакуватого сина. Тому зібрали від кожного по п’ятдесят ере і прийшли з тим вузликом грошей до Емілевої мами.
– Ми сподіваємося, що цього стане, аби ви відіслали Еміля до Америки, – пояснили вони.
Аякже, було добре відіслати Еміля до Америки… Та я собі думаю, звідки тоді вони взяли б собі голову громадської ради? Коли б настав для цього час.
Та, на щастя, Емілева мама не пристала на такий безглуздий намір. Вона розсердилася і шпурнула тим вузликом з грішми так, що вони розсипалися по цілій Льонеберзі.
– Еміль – чарівний хлопчик, – сказала вона. – І ми любимо його такого, який він є.
А все-таки вона трохи потерпала за свого сина. Так переживає кожна мама, коли люди приходять і скаржаться на її дитину. І ввечері, коли Еміль уже лежав у ліжку зі своєю шєпкою і своїм ружжьом, вона зайшла на хвилину до нього і сказала:
– Емілю, ти скоро виростеш і підеш до школи. Що ж це буде, коли ти такий нечемний і робиш стільки бешкетів?
Еміль лежав, немов невинне янголятко, зі своїми круглими блакитними очима і своїм білявим м’якеньким чубом.
– Трата-телень, трата-телень, – відповів він, бо так завжди відповідають ті, що не хочуть слухати, коли їх щось питають.
– Емілю, – суворо повторила мама, – що буде, коли ти підеш до школи?
– Буде гаразд. Я гадаю, що перестану бешкетувати… коли піду до школи.
Емілева мама зітхнула.
– Так, так, ми сподіваємося, – сказала вона, ідучи до дверей.
Тоді Еміль висунув голову за край ліжка і, всміхаючись, мов янголятко, додав:
– Хоч я не певний!
