Емілева мама вміла добре писати. І записувала всі Емілеві витівки до синьої книжечки, яку тримала в шухляді письмового стола.
– Навіщо воно тобі здалося? – казав Емілів тато. – Щоб записати всі витівки, які робить наш хлопець, треба списати всі олівці, ти про це подумала?
Однак мама не зважала на нього. Вона ретельно записувала всі Емілеві витівки тільки задля того, аби він колись, як виросте, знав, що виробляв, коли був малим. Бо ж тоді він зрозуміє, чому в його мами сиві коси, і, може, любитиме її ще дужче за те, що вона так посивіла через нього.
Не думайте, що Еміль був поганим, ні, його мама не помилялася, коли казала, що він чарівний хлопчина і скидається на янгола зі своїм білявим м’якеньким чубом та ласкавими блакитними очима. Бо й справді Еміль був чарівний, його мама не помилялася, коли так писала у своїй синій книжечці: «Учора Еміль був чемний, – записала вона двадцять сьомого липня, – цілий день не робив витівок, а це тому, що мав сильну гарячку і нездужав їх робити». Проте вже двадцять восьмого липня гарячка в нього спала, і його витівки зайняли кілька сторінок у синій книжечці. Бо він був дужий, як бичок, і коли не хворів, то не було йому стриму.
– Я зроду не зустрічала такого хлопця, – казала Ліна.
Ви, мабуть, уже збагнули, що Ліна не вельми любила Еміля. Їй дужче подобалась Іда, менша Емілева сестра, що була чемна та слухняна дитина. Але наймитові Альфредові, невідомо чому подобався Еміль, а Емілеві подобався Альфред. Їм разом було весело: коли Альфред не мав роботи, він учив Еміля всіляких корисних речей – як запрягати коня та ловити щук, як жувати тютюн. Це останнє, звісно, було не зовсім корисне, і Еміль спробував жувати тільки один раз. Але таки спробував, бо хотів знати і робити все те, що робив Альфред. Альфред вирізав Емілеві дерев’яну рушницю, це було гарно з його боку. Та рушниця була для Еміля дуже дорога. Таким дорогим був для нього й негарний старий кашкетик, який невідомо навіщо колись у місті купив його тато.
– Я люблю своє ружжьо і свою шєпку, – зазвичай казав Еміль. Без них він ніколи не вкладався увечері спати.
Чи ви пам’ятаєте, хто мешкав у Катгульті? Це Емілів тато, що звався Антон, Емілева мама, що звалась Альма, Емілева сестра, що звалась Іда, наймит, що звавсь Альфред, наймичка, що звалася Ліна, та сам Еміль. А ще не треба забувати бабу Майю.
Це була низенька худорлява селянка, що мала на узліссі убогу садибу, але часом приходила до Катгульта допомагати прати, начиняти ковбаси чи щось інше робити, і наганяла страх на Еміля й Іду своїми моторошними історіями про малих потерчат, привидів, духів, убивць, розбійників та іншу потолоч, про яку вона їм розповідала.
Однак ви, мабуть, хочете почути дещо про Емілеві витівки? Він їх робив щодня, крім тих днів, коли мав гарячку, то можна спокійно вибрати будь-який день, хоч би, наприклад, двадцять восьме липня.
Історія про те, як Еміль тричі потрапив до столярні
У катгультській кухні стояла стара пофарбована в синій колір канапа, і на ній спала Ліна. У той час, коли це відбувалося, у цілому Смоланді стояли на кухнях такі канапи і наймички спали там на ґудзуватих матрацах, а довкола зазвичай дзижчали мухи. Тож чому не мало бути так само і в Катгульті?
Ліна міцно спала на своїй канапі. Ніщо не могло збудити її до п’ятої години ранку, поки не задзвонить будильник, щоб вона вставала доїти корів.
Тільки-но з кухні виходила Ліна, як туди тихенько заходив Емілів тато, щоб спокійно, поки ще не прокинувся Еміль, випити ранкової кави. Йому дуже подобалося сидіти там самому біля великого відкидного стола, не бачити Еміля чи когось іншого, тільки слухати, як надворі співають пташки і кудкудакають кури, відпивати по ковтку кави, погойдуватися на стільці, відчувати приємні дошки підлоги під ногами, що їх до білого вишуровувала Ліна… ну звісно, дошки, а не ноги Емілевого тата, хоч, може, не завадило було б і ті ноги вишурувати? Емілів тато вранці ходив босий, але не тільки тому, що так йому було приємно.
– Бо треба трохи берегти взуття, – казав він Емілевій мамі, що вперто не хотіла ходити боса. – Ти так стоптуєш взуття, а ощаджуючи, можна було б купувати нове через кожні десять років.
– Так, можна, – відповідала вона, але на цьому все й закінчувалося.
Я вже казала, що ніхто не міг би збудити Ліну, поки не задзвонить будильник, але якогось ранку вона прокинулася від чогось іншого. Це було двадцять сьомого липня, того дня, коли Еміль мав гарячку.
Уявіть собі той жах, коли десь о четвертій годині вранці Ліна прокинулася від того, що їй просто на обличчя стрибнув великий пацюк. Вона заверещала не своїм голосом, схопила поліно, але пацюк устиг зникнути в дірці біля дров’яного закапелка.
Емілів тато просто побагровів, як почув про пацюка.
– Гарна мені історія – пацюки в кухні! Вони жертимуть і наш хліб, і м’ясо, і сир!
– І мене зжеруть, – мовила Ліна.
– …А після тебе наш хліб і м’ясо, – додав тато. – Треба на ніч залишити в кухні кота.
Еміль почув про пацюка і, хоч мав гарячку, заповзявся відразу міркувати, як його спіймати, коли не пощастить з котом.
О десятій годині вечора двадцять сьомого липня Еміль був уже цілком здоровий і сповнений енергії. На той час у Катгульті вже всі спали: Емілів тато, мама й мала Іда в спальні біля кухні, Ліна на кухонній канапі й Альфред у кімнатці для наймитів біля столярні. Спали свині в свинарнику та кури в курнику, спали корови, коні та вівці на луці, але в кухні не міг заснути кіт, бо він думав про клуню, де було багато мишей. Не міг заснути й Еміль, і зі свого ліжечка в спальні тихенько причвалав до кухні.
– Бідний котику, ти тут сидиш, – мовив він, дивлячись на зелені очі кота, що блищали біля дверей.
– Няв! – озвався кіт.
І жалісливий до тварин Еміль випустив його надвір.
Та Еміль розумів, що пацюка треба спіймати, а що кота вже не було, то довелося шукати іншого способу. Еміль узяв пастку зі шматочком м’яса й поклав її біля нори в дров’яному закутку. Та потім передумав. Бо коли пацюк побачить пастку тільки-но виткне носа з нори, то щось запідозрить і не зачепить її. Ліпше буде, якщо він спершу трохи покрутиться по кухні й помітить пастку там, де найменше її сподіватиметься. Еміль навіть прикинув, може, поставити пастку Ліні на обличчя, бо там пацюк уже бігав, але боявся, що Ліна прокинеться й усе йому зіпсує.
Ні, треба поставити деінде. Чом би не під столом? Там пацюк, звісно, шукатиме крихт, які падають зі стола, тільки, звичайно, не біля того місця, де сидить Емілів тато, бо там ніколи немає крихт. Еміль аж злякався, подумавши, що якби він поставив там пастку, то пацюк, не знайшовши крихт, почав би гризти татові пальці! Ні, там не можна ставити. Тому Еміль поставив пастку в тому місці на підлозі, де тато тримав ноги, коли пив у кухні каву, і, дуже задоволений собою, пішов спати. Прокинувся він уранці пізно, і то його збудив голосний крик із кухні.
«Вони кричать, бо раді, що спіймався пацюк», – подумав Еміль, але тієї хвилини до кухні вбігла мама, стягнула його з ліжка і квапливо зашепотіла:
– Негайно тікай до столярні, доки тато витягне великого пальця з пастки, а то буде тобі непереливки!
Вона схопила сина за руку й потягла за собою в самій сорочці, бо не було часу одягтися.
– Але своє ружжьо і свою шєпку я мушу взяти, – закричав Еміль. Він схопив ружжьо і шєпку й помчав, тільки сорочка шурхотіла, як він біг просто до столярні. Це там він відсиджувався щоразу після чергової витівки. Емілева мама защіпила двері знадвору, щоб Еміль не втік, а Еміль защіпив їх ізсередини, щоб до нього не зайшов тато. Вийшло розумно й запобігливо з обох боків. Емілева мама вважала, що ліпше, аби він не зустрічався з татом кілька годин… Так само думав і Еміль, тому добре замкнув двері, зручно вмостився на обрубку колоди й заповзявся вирізувати чоловічка.
Він щоразу їх вирізував, коли його замикали в столярні після якоїсь витівки, і вже мав їх готових дев’яносто шість. Вони стояли, рівненько виставлені на полиці, а Еміль дивився на них і радів, що скоро матиме аж цілу сотню. Можна буде святкувати ювілей.
«Я влаштую тоді в столярні гостину, але запрошу на неї тільки Альфреда», – думав він собі, сидячи на обрубку колоди зі складаним ножиком у руці.
Звіддалік почувся татів крик, але поволі затих, натомість долинув інший, багато різкіший, і Еміль занепокоєно прикидав, що могло статися з його мамою. Але скоро згадав, що того дня мали колоти свиню… Тож це вона кричала. Бідна свиня. Двадцять восьме липня стало для неї невеселим днем. Ох, не тільки для неї…
Опівдні Еміля випустили, і коли він зайшов до кухні, назустріч йому весело кинулася Іда і сказала:
– На обід у нас буде пальт!
Ви, мабуть, не знаєте, що таке пальт?
Це кров’яна запіканка. На смак пальт такий, як кров’янка, хоч на вигляд не схожий, і смачніший. Його й готують так, як кров’янку, і тепер, коли в Катгульті закололи свиню, то певне, що мама мала зварити пальт. Вона розмішала те рідке тісто у великій макітрі, що стояла на столі, а на плиті, у великому горщику, вже кипіла вода, тож скоро всі мали смакувати готовий пальт.
– Я зараз з’їм вісімнадцять шматків, – нахвалялася Іда, хоч була така худенька, що з цілої неї не вийшло б навіть половини пальта.
– Не з’їси, бо тоді його не стане татові, – заперечив Еміль. – Ти часом не знаєш, де він?
– Лежить і відпочиває, – відповіла Іда.
Еміль визирнув у вікно. Справді на траві лежав тато, накривши обличчя солом’яним брилем, і відпочивав, як завжди в обідню пору. Зазвичай він відпочивав не перед обідом, а після нього, але сьогодні тато був дуже втомлений – чи не тому, що день почався з пацюка.
Еміль побачив, що в тата взута в черевик тільки права нога, і спершу подумав, що це з ощадливості тато не хоче зношувати одночасно два черевики. Але потім помітив, що великий палець невзутої лівої ноги зав’язаний закривавленою ганчіркою, і все зрозумів: тато не взув черевика, бо його болить великий палець. Йому стало соромно, і він уже каявся, що так безглуздо наставив пастку на пацюка. Синок захотів зробити татові щось приємне і, знаючи, що тато дуже любить пальт, узяв у руки макітру з кров’яним тістом, виставив її у вікно і весело гукнув:
– Гляньте тату, ми на обід їстимемо пальт!
Тато зняв з обличчя бриля і сердито глянув на Еміля. Видно було, що він не забув пастки, тож Еміль іще дужче захотів його втішити.
– Гляньте, скільки в макітрі тіста! – ще раз вигукнув він і ще далі висунув макітру. Та уявіть собі нове лихо: хлопчик не втримав макітри, і все тісто вилилося просто на тата, що лежав горілиць під вікном.
– Ух! – зітхнув тато, бо, геть заліплений тістом, більше не міг нічого сказати. Але він усе-таки підвівся і заревів спершу глухо крізь тісто, а тоді так, що його чути було на цілу Льонеберґу. Макітра облягла йому голову, наче вікінгський шолом, а з-під неї текло тісто. Саме тоді із пральні вийшла баба Майя, де вона полоскала свинячі кишки і, побачивши закривавленого Емілевого тата, заверещала голосніше за свиню й помчала на вулицю зі страшною новиною:
– Пропав сердешний господар Катгульта! Той шибайголова Еміль так його луснув, що з нього цебенить кров, ой, ой, ой!
Та коли Емілева мама побачила, що сталося, вона схопила Еміля за руку й швидко помчала з ним до столярні. І поки Еміль, усе ще в самій сорочці, вирізував дев’яносто дев’ятого чоловічка, мама заходилася мити його тата.
– Може, ти зішкрябаєш з мене тіста на три-чотири коржі? – сказав тато. Але мама похитала головою.
– Що з воза впало, те пропало. Приготуємо натомість деруни.
– Ги… ги, ги, замість обіду матимемо вечерю, – почала Іда, але замовкла, бо глянула на обліплені тістом татові очі, які не віщували нічого доброго.
Емілева мама загадала Ліні терти картоплю на деруни. Може, ви не знаєте, які то деруни? Це такі собі млинці, тільки з картоплі й, запевняю вас, куди смачніші, ніж можна собі уявити з їхньої назви.
Скоро Ліна заколотила густу апетитну сіро-жовту суміш у макітрі, яку скинув із голови Емілів тато, бо ж він не хотів ходити з нею цілий день як вікінг із шоломом. І коли трохи обмився від тіста, то вирішив, що поки будуть готові деруни, він піде на лан косити жито.
Тоді мама випустила Еміля зі столярні.
Емілеві досить довго довелося сидіти на одному місці, тож тепер він захотів порухатися.
– Бавимося в проколеного капшука, – сказав він Іді, і вона відразу кинулася тікати.
Цю гру вигадав Еміль: треба було бігати якнайшвидше, скажімо, з кухні до сіней, із сіней до кімнати, з кімнати до кухні, з кухні знову до сіней і так увесь час. Еміль та Іда кинулися бігти в різні боки і щоразу, коли зустрічалися, тицяли вказівними пальцями одне одному в живіт, вигукуючи: «Проколюю капшук!» Тому ця гра так називалася, і вони дуже любили бавитися в неї.
Та коли Еміль під час вісімдесятого кола вибігав із кухні, він зустрів Ліну, яка з макітрою в руках нарешті йшла до плити смажити деруни. А що Еміль хотів і її трохи розвеселити, він тицьнув пальцем в її живіт і вигукнув: «Проколюю капшук!» Даремно він так пожартував, адже знав, як Ліна боїться лоскотів.
– Ги-ги, – запищала наймичка, скрутилася, мов гусениця, і, мов на лихо, впустила макітру з рук. Важко сказати, як так вийшло, але саме тоді у двері зайшов зголоднілий від косовиці Емілів тато, і суміш на деруни залила йому все обличчя.
– Ух! – знову застогнав він, бо, заліплений тістом, не міг більше нічого сказати. Згодом Еміль із Ідою взяли собі таку приповідку і часто проказували її та хихотіли: «Ух! – сказав тато в тісті» або: «Ух! – сказав тато в дерунах».
Однак тепер Еміль не мав часу хихотіти, бо мама знову схопила його за руку й потягла до столярні. За собою Еміль почув татів крик, спершу приглушений тістом на деруни, а потім такий, що його було чути на цілу Льонеберґу.
Коли Еміль знову сидів у столярні на дерев’яному оцупку й витісував сотого чоловічка, то зовсім не радів, що можна буде святкувати ювілей. Навпаки, був лютий, мов оса, бо вважав, що це вже занадто – сидіти в столярні тричі впродовж одного дня. Та й несправедливо.
«Хіба це я винен, що тата скрізь повно? – сичав він. – Не встиг я наставити пастку на пацюка, як він утелющився в неї. Та й чого було йому, як на зло, підставляти писок під кров’яне тісто та сирі деруни?»
Сподіваюся, ви не подумали, ніби Еміль не любив свого тата, а тато не любив Еміля. Звісно, що вони дуже любили один одного, але навіть люди, що люблять одне одного, часом сваряться, коли стається нещастя з пасткою, з тістом, із дерунами чи з чимось іншим.