Суботній день, двадцять восьме липня, закінчувався. Еміль сидів у столярні й лютував дедалі дужче. Не вийде в нього і ювілею з приводу сотого чоловічка, як він собі задумав. Адже був суботній вечір, тож як він міг покликати Альфреда на гостину до столярні? Суботніми вечорами Альфред мав інші справи. Він сидів на порозі прибудови, де була його кімнатка, і залицявся до Ліни, грав їй на гармонії й не мав часу на якісь інші справи.
Еміль шпурнув від себе ножа. У нього вже не було й Альфреда, сам-самісінький він іще дужче сердився, коли згадував, як люди ставляться до нього. Хіба пристойно це – сидіти в самій сорочці довгу, безконечну суботу, не мати часу одягтися через ту вічну біганину до столярні? Адже це вони хочуть геть усі, щоб він сидів у столярні… Еміль увігнав ніж у стільницю верстата, аж задеренчало. Добре, він сидітиме, якщо їм так хочеться! Тієї миті його опанувала страшна думка.
Він залишиться в столярні довіку. Тільки в сорочці та в шєпці на голові; самотній і забутий усіма сидітиме, поки житиме на світі.
Тоді вони нарешті будуть задоволені, їм не доведеться бігати до столярні й назад. «Але тоді нехай би вони спробували зайти до столярні, та дзуськи! Хіба що татові треба буде обтесати пару дощок, то я дозволю, це навіть буде добре, бо без мене він скалічить собі пальці. Я зроду не зустрічав нікого, кому так би не щастило, як татові».
Та коли вже стемніло, до столярні прийшла Емілева мама й підняла защіпку.
Звісно, ту, що знадвору. Вона смикнула за двері, переконалася, що вони защеплені ще й ізсередини, і лагідно всміхнулася:
– Не бійся, Емілю, тато вже ліг спати. Ходімо лишень.
Однак зі столярні почулося грізне: «Га-а!»
– Чого ти гакаєш, Емілю? – здивувалася мама. – Відчини двері й виходь!
– Я ніколи не вийду, – відповів Еміль глухим голосом. – І не намагайтеся зайти сюди, бо я стрілятиму!
Емілева мама побачила, що її хлопчик стоїть біля вікна зі своєю рушницею в руках. Спершу вона не вірила його словам, та коли переконалася, що син не жартує, то кинулася з плачем будити Емілевого тата.
– Еміль сидить у столярні й не хоче виходити, – захлипала вона. – Що нам робити?
Іда прокинулася й собі почала рюмсати. І вони гуртом побігли до столярні: Емілів тато, мама, мала Іда. Альфредові й Ліні, що сиділи на порозі в прибудові, де була Альфредова кімнатка, й любенько воркували, також довелося йти, на Лінину досаду. Треба було всім помагати, щоб умовити Еміля вийти зі столярні.
Емілів тато спершу не вельми переймався:
– Нічого, ти сам вийдеш, коли зголоднієш.
– Га-га! – знову гагакнув Еміль. Емілів тато не знав, що тримав Еміль у бляшаній коробці за столярним верстатом. Там у нього була невеличка комора! Той хитрун подбав про те, щоб не померти з голоду в столярні. Адже він не міг знати, якого дня і якої пори його знову сюди вкинуть, тому завжди мав щось у коробці. Тепер там були скибка хліба та сир, кілька шматків холодного м’яса, а ще трохи сушених вишень і чимало сухарів. Звитяжець, обложений у своїй фортеці, мав менший запас харчів, аніж він. Столярня уявилася Емілеві обложеною фортецею, і він мав намір захищати її від усіх своїх ворогів. Хоробрий, як ватажок, він стояв біля вікна і прицілювався з рушниці.
– Якщо хтось спробує підійти, я стрілятиму! – вигукував він.
– Ох, мій милий хлопчику, не кажи такого, виходь! – схлипувала Емілева мама.
Проте дарма: Еміль був незворушним, як камінь. Не зарадили й Альфредові слова:
– Слухай, Емілю, вилізай, і підемо вдвох до озера купатися.
– О ні! – гукнув сумно Еміль. – Будь ласка, сиди собі на порозі з Ліною. А я сидітиму тут!
І він навіть не поворухнувся. А коли нічого не допомагало, ні погрози, ні прохання, довелося врешті його залишити й піти спати – Емілевому татові, мамі та малій Іді. Той суботній вечір був сумний. Емілева мама й Іда гірко плакали, а Емілів тато тяжко зітхав, лежачи на ліжку, бо йому бракувало любого хлопчика, що звичайно лежав у ліжечку з м’якеньким чубом на подушці та з ружжьом і шєпкою під боком.
Зате Ліні не бракувало Еміля. І не збиралася вона лягати спати, а хотіла посидіти з Альфредом на порозі прибудови, де була його кімнатка, та так, щоб їй ніхто не заважав. Тому вона була задоволена, що Еміль сидить у столярні.
– Хай хоч хтозна-скільки той шкідливий шибеник просидить там! – промурмотіла вона сама до себе, тихенько пішла й защіпила знадвору двері в столярні.
Альфред грав на гармонії, підспівував і не помітив її капості. «Додому з бою вертається гусар!» – виводив Альфред, а Еміль, сидячи на дерев’яному оцупку, слухав його і тяжко зітхав. Ліна обняла Альфреда за шию і, як завжди, присікувалася до нього, а він теж відповідав їй так, як завжди:
– Ну, може, я й одружуся з тобою, коли ти неодмінно хочеш, але нема чого поспішати.
– Напевно, на другий рік, – незворушно відповідала Ліна, й Альфред зітхав тяжче, ніж Еміль, і співав про Лев’ячу наречену.
Еміль у столярні слухав цю пісню і думав, як би то було гарно піти з Альфредом до озера.
«Звичайно, я можу спокійно піти з Альфредом скупатися, а потім знову повернутися до столярні, коли має бути так, як я хочу», – зміркував він.
Еміль кинувся до дверей і підняв защіпку. Та дарма, адже двері були защіплені й знадвору. Вони не піддавалися, хоч Еміль смикав їх щосили. Він усе збагнув – відразу зрозумів, хто його замкнув.
– Я їй покажу, – завівся він. – Ось вона побачить!
Він роззирнувся по столярні, де вже було зовсім темно. Колись, після однієї своєї прикрої витівки, він утік зі столярні через вікно. Але після того тато забив знадвору вікно навхрест дошками, щоб Еміль не спробував знову тікати і впасти в кропиву, що росла під вікном. Тато не хотів, щоб його хлопчик пожалився.
– Через вікно я не вилізу, – сказав Еміль сам до себе, – через двері – також. І нізащо не погукаю, щоб мене випустили. Як же мені вибратися?
Він зупинив погляд на відкритій грубі з димарем. Саме така була в столярні, щоб обігрівати її взимку і щоб тато мав жар, коли йому треба було розігріти клей.
– Мабуть, доведеться через димар! – сказав Еміль і відразу заліз у грубу – просто в попіл, що залишився в ній з минулої зими і приємно обліпив йому босі ноги та набився між пальці.
Еміль глянув крізь димар і побачив щось приємне. В отворі над ним висів червоний літній місяць і згори дивився на нього.
– Гей, місяцю! – гукнув йому Еміль. – Ти зараз побачиш того, хто вміє лазити!
І він уперся в закурені стіни димаря і заходився лізти вгору.
Якби ви колись спробували пролазити крізь вузький димар, то знали б, скільки в ньому сажі, і які ви стали б чорні. Та повірте – це Еміля не зупинило. Сердешна Ліна сиділа собі на порозі, обіймала Альфреда за шию і не сподівалася ніякої біди. Але Еміль обіцяв, що він їй іще покаже, і таки показав. Наймичка саме підвела очі глянути на місяць і за мить заверещала так, що було чути на всю округу:
– Потерча! На димарі сидить потерча!
Потерчата – це померлі нехрещені діти, яких тоді в Смоланді дуже боялися. Ліна також наслухалася страшних історій баби Майї про тих малих привидів, тому так заверещала, побачивши одне з них, що сиділо на димарі, чорне та дуже страшне.
Альфред також поглянув на привида і засміявся:
– Це потерча мені знайоме, – сказав він. – Злізай, Емілю!
Еміль підвівся у своїй чорній сорочці й стояв на даху, лютий, мов скривджений ватажок.
Він звів догори свій чорний кулак і крикнув так, що чути було на цілу Льонеберґу:
– Цієї ночі столярня розвалиться, тож мені не треба буде більше в ній сидіти!
Альфред став під столярнею навпроти Еміля, розкинув руки і сказав: – Стрибай Емілю! Еміль стрибнув просто в Альфредові обійми. Потім вони пішли обидва до озера купатися. Адже Емілеві конче треба було змити з себе сажу й попіл.
– Я зроду не бачила такого хлопця, – сердито сказала Ліна й подалася до кухні спати на своїй канапі.
А в катгультському озері між білим лататтям у теплій воді плавали Еміль і Альфред, на небі стояв липневий місяць, червоний мов ліхтар, і присвічував їм.
– Ти і я, Альфреде! – вигукував Еміль.
– Так, так, ти і я, Емілю! – вторував йому Альфред.
Через озеро пролягала широка ясна місячна стежка, але навколо берегів залягала чорна темрява, бо вже була глибока ніч і закінчувалося двадцять восьме липня. Але попереду мали бути нові дні й нові витівки. Емілева мама записувала їх до синьої книжечки так пильно, що їй аж рука заболіла і книжечка скінчилася, бо була списана вже від палітурки до палітурки.
– Мені треба нової книжечки, – мовила Емілева мама. – Та скоро буде ярмарок у Віммерб’ю, і я постараюся не забути купити її, коли поїду до міста.
Вона не забула, і то добре, бо де б вона записала навіть ті Емілеві витівки, що він їх зробив уже в ярмарковий день.
«Хай його Бог береже, – писала його мама, – але ще треба буде багато записувати, поки він виросте, хоча його тато вважає, що він довго не проживе».
Проте його тато помилявся, а мама мала слушність. Еміль справді жив, поки виріс і став головою громадської ради, а також найпристойнішим юнаком на цілу Льонеберґу.
Ми ж наразі опишемо те, що сталося на ярмарку у Віммерб’ю тоді, коли він був іще малий.