Щороку останньої середи жовтня у Віммерб’ю був ярмарок і тоді, запевняю вас, від раннього ранку до пізнього вечора в місті вирував шум і галас. Усі люди і з Льонеберґи, й інших місць їхали туди продавати волів і купувати бичків, вимінювати коней та зустрічатися зі знайомими, шукати собі наречених і женихів, смоктати льодяники, танцювати шотландський танець, затівати бійки та розважатися – кожне на свій лад.
Емілева мама якось запитала Ліну, чи може вона назвати найбільші свята року, бо хотіла знати, наскільки освічена її наймичка, і та їй перерахувала: – Ну, я думаю, що це Різдво, Великдень і ярмарок у Віммерб’ю.
Тепер ви розумієте, чому тридцять першого жовтня всі їхали до Віммерб’ю, і вже о п’ятій годині, ще навіть не розвиднілось, як Альфред запряг пару коней – Маркуса та Юлію – у великим повіз, і всі катгультці: Емілів тато й Емілева мама, Альфред і Ліна, Еміль і мала Іда – поїхали на ярмарок. Удома залишилася тільки баба Майя, що мала доглянути худобу.
– Бідна Майє, ти також хотіла б поїхати? – співчутливо запитав її Альфред.
– Я ще не збожеволіла, – відповіла старенька. – Їхати нині, коли має впасти велика комета! О ні, я волію померти в Льонеберзі, до якої я звикла.
Люди в Смоланді саме сподівалися великої комети, а у віммерб’юзькій газеті писалося, що саме тридцять першого жовтня та велика комета летітиме зі страшною швидкістю і може так ударитися об землю, що вона розлетиться на тисячі шматків.
Ви, мабуть, не знаєте, яка то комета, і я добре не знаю, але думаю, що це шматок зорі, який відколовся, відпав і вільно плаває собі в просторі. Всі смоландці страшенно боялися, що та комета раптом розіб’є землю і знищить на ній усе приємне.
– І треба, щоб та паскуда прилетіла саме тоді, коли у Віммерб’ю ярмарок, – сердито мовила Ліна. – Та даремно, певне, вона прилетить десь надвечір, то ми майже все встигнемо.
Вона кокетливо засміялася і ліктем штовхнула Альфреда, що сидів на задній лавці біля неї. Ліна сподівалася від ярмарку чимало приємних речей.
На передній лавці сиділа Емілева мама з малою Ідою на колінах та Емілів тато з Емілем на колінах. А вгадай, хто їхав кіньми? Еміль! Я забула сказати, який з нього був добрий візник. Альфред спочатку навчав його всього того, що треба знати про коней, але потім Еміль уже знав про коней набагато більше за всіх льонебержців і, мабуть, більше, за Альфреда. Тепер він сидів у тата на колінах і їхав, як найдосвідченіший візник – так, цей хлопець добре знав, як тримати віжки!
Уночі йшов дощ, того холодного жовтневого ранку темрява та мряка, мов пелена, огортали Льонеберґу й цілий Смоланд. Над верхівками дерев не видно було жодної зорі, а просякнутий дощем і темрявою ліс обабіч дороги, якою в повозі їхали катгультці, скидався на стіну. Проте всі однаково раділи, і Маркус та Юлія бігли так, що з-під їхніх копит розліталося з мокрої дороги болото.
Звісно, Юлія не дуже раділа, вона була стара, не мала сили, і воліла б залишитися вдома в стайні. Еміль уже віддавна морочив голову татові, щоб той придбав молодого коня до пари Маркусові. Він вважав, що тепер, на ярмарку, для цього якраз буде добра нагода.
Та Емілів тато сказав:
– Ти, певне, вважаєш, що ми маємо на все змогу. Нічого не вдієш, старій Юлії доведеться ще кілька років триматися.
І, звичайно, Юлія трималася. Бадьоро долала пагорби, а Еміль, який любив свою стару кобилу, співав їй, як завжди, коли хотів її трохи підбадьорити:
- Кобилко моя, ти біжиш, як хочу я,
- хоч хворі ноги маєш,
- та на це не зважаєш, нічого ж?
- Я неважкий, зброя моя легенька,
- і стелиться нам дорога рівненька.
Коли катгультці приїхали до Віммерб’ю і знайшли добре місце для Маркуса та Юлії неподалік від торговиці худобою, то кожне з них мало свою справу. Емілева мама з малою Ідою, яка трималася за поділок її фартуха, подалася купувати синю книжечку і продавати яйця та вовну, що їх вона привезла на ярмарок. Ліна відразу захотіла піти з Альфредом до цукерні попити кави і таки потягла його, хоч спершу він опирався, бо хотів піти з Емілем та його татом на торговицю.
Якщо ви бували у Віммерб’ю ярмаркового дня, то знаєте, що таке торгівля худобою, знаєте, що там продають і купують корів і коней. Тепер там було повно людей. Туди відразу захотів піти Еміль і його тато погодився піти з ним, хоч не мав наміру щось купувати, а тільки подивитися.
– Не забудьте, що нас запросила на обід пані Петрел, на дванадцяту годину, – нагадала всім Емілева мама, перш ніж зникнути з Ідою в натовпі.
– Можеш не боятися, про це я не забуду, – відповів Емілів тато і пішов із сином на торговицю.
Еміль не був там і п’яти хвилин, як побачив коня! Коня, якого він хотів мати і до якого хилилося його серце, як до жодного досі.
То був невеличкий гнідий триліток, він стояв прив’язаний до стовпця і так лагідно дивився на Еміля, ніби сподівався, що той його купить. І Еміль хотів його купити, дуже хотів! Він оглянувся за татом, аби почати так наполегливо просити його, що той муситиме купити коня, аби мати спокій.
Та, як на лихо, тато зник. Мабуть, змішався із селянами, які стояли навколо, балакали, кричали й сміялися, зливаючись у суцільну масу з кіньми, що іржали й тупотіли, та з коровами й волами, що мукали і ревли.
«Отак завжди, – гірко думав Еміль. – Тільки візьмеш його куди-небудь, як він тобі ураз зникне!»
А тепер треба було поспішати, бо саме надійшов якийсь товстий торговець кіньми із Моліла і втупив очі в Емілевого коня.
– Скільки він коштує? – запитав торговець селянина, який його продавав, низенького блідого чоловіка з Туни.
– Триста крон, – відповів той, а в Еміля щось кольнуло в животі, коли він почув. Хлопчик збагнув, що канючити в тата триста крон – це однаково, що просити їх у каменя.
«Але я спробую», – подумав Еміль, бо він був найвпертіший хлопець на цілу округу або навіть на весь Смоланд. І він кинувся в натовп, щоб швидко знайти тата. Бігав сюди й туди, забігав усе далі й далі, штовхав і смикав селян, бо ззаду вони скидалися на його тата. Але коли він дивився на них спереду, то щоразу були якісь незнайомі селяни із Південного Ві чи з Локневі, а не Антон Свенсон із Катгульта, що в Льонеберзі.
Однак не думай, що Еміль розгубився. На торговиці стояв невисокий стовп для прапора, тож Еміль умент виліз на нього до самого вершка, щоб усі його могли бачити, і гукнув щосили:
– Чи є хтось, що знає цього хлопчика… еге, бо його тато загубився!
Він побачив, що між селянами, коровами й кіньми внизу під ним щось діється… натовп наче розступався, бо хтось біг великими кроками до стовпа, і це був не хто інший, як його тато.
Антон Свенсон струсив свого хлопця зі стовпа, як стигле яблуко з яблуні, а тоді смикнув його за вухо:
– Клятий шибенику, де ти товчешся? Чого ти не тримаєшся мене?
Еміль не мав часу відповісти.
– Ходіть, – сказав він, – тут є кінь, на якого вам треба поглянути.
І тато поглянув, але кінь уже був проданий. Уявіть собі такий жах: Еміль і його тато прийшли саме тоді, як торговець із Моліла тримав у руках гаманця, витяг із нього три папірці по сто крон і простяг їх селянинові з Туни.
Еміль гірко заплакав.
– Чи це сумирний кінь? – запитав покупець.
– Так, сумирний, – відповів селянин із Туни. Але, відповідаючи, він дивився вбік і, здавалося, думав про щось інше.
– Я бачу, він непідкований. Треба його підкувати перш ніж їхати додому, – сказав покупець.
Еміль стояв і плакав, а тато жалів засмученого хлопчика.
– Не плач, синку, – мовив він, а тоді рішуче труснув головою: – Ми зараз купимо тобі льодяників, бо що вже є, те є.
Він узяв Еміля з собою на ринок, де в ятках сиділи тітки, що продавали цукерки, і купив Емілеві на десять ере смугастих льодяників.
Проте потім зустрів іншого селянина з Льонеберґи, забалакав із ним і зовсім забув про Еміля. А Еміль стояв із повним ротом цукерків і повними очима сліз та думав про коня. Тоді раптом побачив Альфреда, від якого не відставала Ліна. Сердешний Альфред був таким стомленим, і воно й не дивно, бо Ліна сімнадцять разів водила його туди й назад повз ювелірну крамничку, намагаючись затягти туди, щоб він купив для них шлюбні обручки.
– І якби я не впирався міцно обома ногами, то не відомо, чим би це скінчилося, – похвалився Альфред. Звісно, він зрадів, що зустрів Еміля. Той розповів йому про коня, і вони обидва позітхали, що того коня ніколи не буде в Катгульті. Потім Альфред купив Емілеві глиняного півника в гончаря.
– Це буде тобі від мене подарунок, – сказав він, і Еміль одразу трохи повеселішав.
– Так, так, купи йому півника, – мовила Ліна. – Коли ж з’явиться та комета? Мені здається, що вже пора їй падати.
Проте жодної комети не видно було, ще тільки доходила дванадцята година, і кометі можна було не поспішати.
Альфред і Ліна мали йти тепер туди, де стояли Маркус і Юлія, і трохи перекусити. Вони мали на возі скриньку з харчами. Еміль залюбки також пішов би з ними, але він пам’ятав, що о дванадцятій годині повинен обідати в пані Петрел, тож почав розглядатися за татом. І хоч вір, хоч не вір, але тато знову десь зник! Еміль кинувся в ярмарковий тлум поміж жінок, що продавали цукерки, по поміж гончарів і тих майстрів, що плели кошики, насилювали щітки, продавали повітряні кулі, поміж дідів, що грали на лірах та поміж усяких ярмаркових крутіїв.
«Зроду не бачив нікого, щоб так зникав, як тато, – думав Еміль. – Наступного разу, як треба буде їхати до міста, я залишу його вдома, щоб не заважав мені».
Та Еміль не дуже переймався тим, що тато загубився. Він бував уже в місті й приблизно знав, де мешкає пані Петрел. Вона мала гарненький білий будиночок із заскленою верандою десь наприкінці головної вулиці. «Мабуть, мені неважко буде втрапити туди», – міркував Еміль.
Пані Петрел вважалася однією з найзначніших дам Віммерб’ю, тож було трохи дивно, що вона запросила на обід катгультців. Гадаю, не тому, що Емілева мама завжди давала їй смачних ковбас, бо жодна людина не могла аж так труситися за ними. Ні, але пані Петрел дуже часто приїздила до Катгульта на святкові обіди, коли доспівали вишні, коли головною стравою були раки або різні сири, чи інші святкові обіди, коли завжди подавали ковбаси, поребрину, котлети, телячі завиванці, омлети, відварених вугрів та іншу смакоту. «Тож не можна тільки їздити на обіди, а треба іноді запрошувати катгультців до себе», – міркувала пані Петрел. «Має бути якась справедливість», – думала вона. І тому тепер, в ярмарковий день, коли катгультці однаково були в місті, вона запросила їх до себе на дванадцяту годину і прикидала, що можна пригостити їх підігрітою риб’ячою запіканкою і юшкою з чорниць.
Сама пані Петрел з’їла об одинадцятій годині тільки тоненьку скибку телятини і чималий шматок марципанового тістечка, оскільки запіканки залишалося обмаль і було б справді неприємно, якби вона допалася ще й до тієї обмалі і її гості не наїлися б. Ні, цього не можна допустити!
Емілів тато, мама і мала Іда вже сиділи навколо стола на заскленій веранді.
– Клятий шибеник! Легше було б утримати в кулаці бліх, вони б так швидко не зникли, – мовив Емілів тато.
Він мав на увазі Еміля.
Емілева мама хотіла негайно йти шукати свого хлопчика, але тато запевнив її, що він уже скрізь його шукав.
Та пані Петрел запевнила:
– Наскільки я знаю Еміля, то він сам утрапить сюди.
Вона не помилилася. Якраз тоді Еміль уже заходив в її хвіртку. Та випадково побачив таке, що його зупинило.
Поряд із панею Петрел в ошатному будиночку із садом мешкав бургомістр, і там між яблунями проходжувався на довгих хідлях хлопець. То був Ґотфрід, малий бургомістрів син. Коли він побачив Еміля, то стрімголов полетів у кущ бузку.
Якщо ви колись пробували ходити на хідлях, то розумієте чому. Бо нелегко втримувати рівновагу на довгих палицях із невеликими виступами для опори ніг. Але Ґотфрід скоро виткнув носа з куща бузку й зацікавлено подивився на Еміля. Якщо двоє малих хлопців, дуже схожих, зустрічаються вперше, в їхніх очах спалахує якесь світло. Ґотфрід та Еміль мовчки дивилися один на одного й усміхалися.
– Я хочу такої шєпки, як у тебе, – сказав Ґотфрід. – Може, ти мені позичиш?
– Ну, а ти позичиш мені хідлів? – запитав Еміль.
Ґотфрід вважав, що це добрий обмін.
– Хоч я не думаю, що ти зможеш ходити на них. Це дуже тяжко.
– Побачимо, – відповів Еміль
Він був набагато спритніший за Ґотфріда. Вмент Еміль опинився на хідлях і, похитуючись, швидко пішов між яблунями.
Про обід у пані Петрел він зовсім забув.
А на заскленій веранді тієї пані гості вже з’їли запіканку – її було небагато – і мали перейти до чорничної юшки, якої повний великий полумисок уже стояв на столі.
– Їжте, – припрошувала пані Петрел, – думаю, що вам смакуватиме.
Сама вона не хотіла юшки, зате ні на хвилину не вмовкала. І говорила саме про велику комету, якої того дня чекали всі люди у Віммерб’ю.
– Буде жах, якщо та комета завалить світ.
– Атож, хто знає, може, ми їмо чорничну юшку востаннє у своєму житті, – мовила Емілева мама, а Емілів тато швидко простяг пані Петрел свою тарілку і сказав:
– Можна мені попросити ще юшки, про всяк випадок?
Та не встигла пані Петрел навалити йому юшки, як сталося щось страшне. Почувся гуркіт, крик, щось полетіло в розбиту шибу позаду пані Петрел, і раптом по веранді посипалося скло і розлилася чорнична юшка.
– Комета! – крикнула пані Петрел і впала зомліла на підлогу.
Однак то була не комета.
То просто Еміль зі своїми хідлями влетів крізь шибу стрімголов, наче гарматна куля, просто в юшку і розбризкав її.
Ох, який переляк зчинився на веранді! Емілева мама кричала, Емілів тато ревів од люті, мала Іда плакала. Тільки пані Петрел мовчала, бо лежала зомліла на підлозі.
– Біжи до кухні по холодну воду! – гукнув дружині Емілів тато. – Треба її відлити!
Емілева мама кинулася до кухні, а тато побіг підганяти її.
Еміль поволі видряпався із полумиска. Тепер він мав синє обличчя.
– Чого ти завжди так поспішаєш, коли хочеш їсти? – запитала його мала Іда.
Та замість відповіді він пояснив:
– Ґотфрід правду казав, що не можна перелізти на хідлях через огорожу. А тепер я й сам переконався в цьому.
Потім він побачив, що сердешна пані Петрел лежить на підлозі й пожалів її:
– Поки та вода буде, а тут треба швидко!
Еміль не вагався.
Він одразу схопив полумисок із юшкою і вилив усе, що там залишалося, на обличчя пані Петрел. І вірте мені – це допомогло.
– Ох, – мовила господиня і враз підвелася на ноги.
Бачите, як добре варити багато чорничної юшки, щоб її стало і тоді, коли трапиться нещастя.
– Я вже її вилікував, – гордо сказав Еміль, коли його мама й тато нарешті принесли з кухні води.
Тато лише грізно глянув на нього й сказав:
– Я знаю когось такого, хто лікуватиметься в столярні, коли ми приїдемо додому.
У пані Петрел і далі паморочилося в голові, а її обличчя було таке синє, як і в Еміля. Проте Емілева мама, швидка і зарадлива жінка, вклала її на канапу і взяла в руки щітку, якою миють посуд.
– Тут треба трохи прибрати, – сказала вона і заходилася чистити щіткою спершу пані Петрел, тоді Еміля, а потім підлогу на веранді.
Незабаром не залишилося ніде й сліду чорничної юшки, лише трішки в одному Емілевому вусі. Емілева мама змела з підлоги також розбите скло, а тато пішов до скляра по нову шибу, яку він міцно заклеїв у ті рівчачки, де була колишня шиба.
Еміль прийшов допомогти татові, але той її близько не підпустив його до шиби.
– Тікай геть, – засичав він. – Зникни і не повертайся, поки ми не рушимо додому.
Еміль не мав нічого проти зникнення. Він радий був іще трохи погомоніти з Ґотфрідом. Однак йому хотілося їсти, бо й ріски не мав у роті, крім кількох ковтків чорничної юшки, якої сьорбнув тоді, коли іще був упав у полумисок.
– У вас удома є якась їжа? – запитав він Ґотфріда, що й далі стояв за огорожею в бургомістровій садибі.
– Певне, що є, – відповів Ґотфрід. – Тато святкує своє п’ятдесятиріччя, і сьогодні в нас буде гостина. Є стільки їжі, що в коморі аж повигиналися двері.
– Чудово, – мовив Еміль. – Я хотів би покуштувати дечого, чи не замало там солі.
Ґотфрід довго не вагався. Він пішов до кухні й виніс звідти на тарелі повно смачних речей: ковбасок і котлет, пиріжків, усього потрошки. Потім вони стояли кожний зі свого боку огорожі і їли все те разом. Еміль був радий і вдоволений, нарешті Ґотфрід сказав:
– Увечері в нас буде феєрверк. Більший, ніж досі бував у Віммерб’ю.
Еміль за своє коротке життя ніколи не бачив феєрверка – таких дурниць у Льонеберзі не бувало – і тепер дуже зажурився, що тут буде феєрверк, а він не зможе його побачити, тому що катгультці мають перед вечором їхати додому. Еміль зітхнув, бо, якщо добре подумати, то все-таки цей ярмарок був сумний. Тато не купив йому коня, він не побачить феєрверка, заробив тільки неприємності та столярню, що чекала його вдома. Оце й усе.
Він похмуро попрощався з Ґотфрідом і пішов шукати Альфреда, свого приятеля і розрадника в біді.
Та де його знайти? Вулиці були забиті ярмарковими та місцевими людьми. Еміль протинявся по місту кілька годин і зробив за цей час чимало витівок, які не були записані в синю книжечку, бо про них ніхто не знав, але Альфреда так і не знайшов. У жовтні смеркає швидко, скоро мав скінчитися ярмарок. Ярмарочники збиралися їхати додому, а місцеві також уже повинні були залишати ринок, але не хотіли, бо воліли й далі сміятися, балакати, кричати, галасувати на вулицях, і були якось дивно схвильовані, атож, бо подумати тільки, що то був за день! Ярмарок, іменини бургомістра і, може, останній день на землі, коли та комета справді гримне згори. Ви добре розумієте, як дивно мали почуватися віммерб’южці, що ходили в присмерку й чекали чогось невідомого – доброго чи страшного. Коли люди бояться і водночас радіють, то стають галасливіші, ніж звичайно, тому тепер на вулицях панував рух і гамір, зате в будинках залягала тиша і там не було нікого, крім котів і старих бабусь, які повинні були доглядати онуків.