Якщо ви колись проходжувалися по такому маленькому містечку, як Віммерб’ю, і саме в ярмарковий день, і саме в присмерку, то знаєте, як приємно ступати по брукованих круглим камінням вулицях і заглядати у вікна невисоких будиночків на бабусь, онуків і котів, як цікаво скрадатися темними провулками і далі, крізь брами, на подвір’я, де селяни, що приїхали на ярмарок, залишили свої вози і тепер саме запрягають уже коней, щоб їхати додому.
Еміль також любив дивитися на таке. Він швидко забув про свій смуток і був певен, що рано чи пізно зустріне Альфреда. Він і справді зустрів його, але перед цим здибав щось інше. Ідучи вузьким провулком, він почув з одного темного подвір’я дикий галас. Кричали й кляли когось якісь чоловіки, й іржав кінь.
Еміль ускочив у браму довідатися, що там сталося. І що ви думаєте? Чи побачив він таке, від чого аж підстрибнув? На подвір’ї стояла стара кузня, і у відблисках із жару в горні він побачив свого коня, свого гнідого коника, оточеного лютими чоловіками. І вгадайте, чого вони лютували? А того що гнідий коник не давався, аби його підкували. Тільки-но коваль намагався підняти йому ногу, як він починав дико крутитися, підстрибувати, бити ногами так, що розкидав чоловіків на всі боки. Коваль чухав потилицю і не знав, що йому робити.
– Я бачив усяких коней, але такого, як оцей навіжений, мені ніколи не траплялося.
Ви, мабуть, не знаєте, хто такий коваль? Це такий майстер, що підковує коней, бо їм треба взуття, аби вони не збивали копит і не шкутильгали на дорозі. Хоч коні звичайно не мають справжнього взуття, а тільки підкови – відповідно зігнуті пласкі залізячки, які міцно прибивають цвяхами до копит; ви їх, мабуть, бачили в коней на ногах.
Однак гнідий коник явно не хотів жодного взуття. Він стояв собі сумирно й тихо, поки ніхто не чіпав його задньої ноги, та коли коваль тільки ледь доторкнувся до неї, знов почався той самий дикий цирк: кінь, підстрибуючи і б’ючи ногами, звільнився, хоч десь із шестеро чоловіків намагалися його тримати. Чоловік із Моліла, що купив його, дедалі дужче сердився.
– Зараз я сам, – нарешті сказав він і люто схопив коня за задню ногу, але той так його хвицнув, що торговець опинився в дощовій калюжі.
– Нічого не вийде, – мовив якийсь дядько, що стояв там і тільки дивився. – Скажу вам, що його пробували підкувати вдома, у Туні, разів із двадцять, але не змогли.
Торговець кіньми тоді зрозумів, що його ошукали, і ще дужче розгнівався:
– Нехай хтось візьме цього коня, щоб я його не бачив!
І що ви думаєте? Хто зголосився, як не Еміль!
– Я можу його взяти, – сказав він.
Торгівець кіньми засміявся:
– Ти, пуцьверінку?
Насправді він і не думав віддавати комусь коня, та, оскільки біля нього стояло багато людей і всі чули його слова, то тепер він спробував відбутися жартом, тому сказав:
– Так, ти візьмеш собі коня, якщо зможеш потримати його, щоб ми його підкували.
Люди, що стояли навколо, засміялися, бо вони вже спробували і знали, що цього коня неможливо втримати. Проте не думайте, що Еміль був дурний. Він знав про коней більше, ніж будь-хто інший у Льонеберзі, чи навіть у цілому Смоланді. І, оскільки цей гнідий коник підстрибував, бив ногами й дико іржав, Еміль подумав: «Він так поводиться, як наша Ліна, коли її хтось лоскоче!»
То була правда, але тільки Еміль це зрозумів. Гнідий коник просто боявся лоскоту. Тому він підстрибував, і форкав, і відбивався ногами, достоту як Ліна, а коли дико іржав, то він просто, як Ліна, вмирав від сміху, коли хтось торкався його задньої ноги, ну та ви й самі знаєте, що таке боятися лоскоту. Отож Еміль підійшов до коня, узяв його голову у свої міцні руки й сказав:
– Слухай-но, я думаю підкувати тебе, але ти не брикайся, бо я обіцяю, що не лоскотатиму тебе.
Угадайте, що Еміль зробив далі. Він обійшов чоловіків так, що опинився позаду коня, швидко схопив його за одне заднє копито і підняв йому ногу догори. А кінь тільки обернув голову й ласкаво поглянув на Еміля, ніби хотів побачити, що, властиво, той робить. Бо кінські копита такі нечутливі, як і ваші нігті, тож ви розумієте, що вони зовсім не відчувають лоскоту.
– Будь ласка, – сказав Еміль ковалеві, – ходіть сюди з підковою. Я тримаю.
Чоловіки, що там стояли, голосно загомоніли і гомоніли весь час, поки коваль підкував коня на всі чотири ноги. Та коли кінь уже був підкований, торгівець кіньми почав опиратися; він згадав про свою обіцянку і тепер не хотів її виконувати. Натомість він добув із гаманця п’ять крон, простяг їх Емілеві й сказав:
– Думаю, що цього тобі вистачить.
Та селяни, що там стояли, обурилися, бо всі вони завжди дотримувалися слова й були справедливі.
– І не пробуй! – обурилися вони. – Хлопцеві треба віддати коня!
Так воно й сталося. Усі знали, що торгівець кіньми багатий, тож йому, щоб не осоромитися, довелося дотримати слова.
– Ну нехай, через триста крон я не збіднію, – мовив він. – Бери коня і гайда звідси.
Уявіть собі, як зрадів Еміль! Він сів на свого щойно підкованого коня і виїхав із брами, мов справжній генерал. Селяни радісно закричали: «Ура!», а коваль сказав:
– Коли у Віммерб’ю ярмарок, то всього можна сподіватися.
А ринком серед ярмаркового люду їхав Еміль, такий радісний і гордий, що аж світився. На головній вулиці в найбільшому натовпі він справді зустрів Альфреда, що раптом зупинився, витріщив на нього очі й вигукнув:
– Свят, свят, свят, що це за кінь?!
– Мій, – відповів Еміль. – Його звуть Лукас, і уяви собі, він так боїться лоскоту, як Ліна.
А наймичка саме підбігла до них, смикнула Альфреда за рукав і сказала:
– Ми їдемо додому, хазяїн уже запрягає коней.
Так, був уже кінець розвагам, катгультці збиралися додому до Льонеберґи. Та Еміль конче хотів зробити ще одну річ – показати Ґотфрідові свого коня.
– Скажіть татові, що за п’ять хвилин я повернуся, – кинув він наймитам і погнав конем до садиби бургомістра, аж задудніло за ним.
Будинок і садок бургомістра вже огортали сутінки, але в усіх вікнах ясно світилося і звідти долинали сміх, розмови – гостина була ще в повному розпалі. Лиш Ґотфрід стояв у садку. Син бургомістра не любив ніяких гостин і замість них розважався на хідлях. Та побачивши Еміля на коні, знов сторчголов упав у кущ бузку.
– Чий це кінь? – запитав він, тільки-но виткнувши носа з куща.
– Мій, – відповів Еміль, – мій власний.
Спершу Ґотфрід не повірив, та коли впевнився, що це правда, то геть спохмурнів.
Скільки разів він просив у тата коня, без кінця канючив від ранку й до вечора, і що, ви думаєте, тато йому на те відповідав?
– Ти ще замалий. У жодного хлопця твого віку немає коня.
Яка ж це несусвітенна брехня! Ось приїхав Еміль, і тато може сам пересвідчитися, якщо має очі і якщо захоче вийти й глянути.
– Але ж він сидить у кімнаті й бенкетує, – пояснив Ґотфрід Емілеві, – сидить серед тих телепнів, що тільки їдять, і п’ють, і балакають, і без кінця виголошують промови.
– Я ніяк не можу витягти його! – казав Ґотфрід крізь плач.
Емілеві стало шкода Ґотфріда, але він завжди був рішучий. Якщо бургомістр не може вийти до коня, то коневі треба піти до бургомістра. І це неважко зробити. Треба лише проїхати кілька східців до вхідних дверей і звідти через сіни – до зали. Ґотфрідові лише доведеться відчиняти двері. Якщо ви колись були десь у гостях і раптом хтось приїздить на коні, то знаєте, що майже всі присутні схоплюються на ноги, витріщають очі, ніби ще ніколи в житті не бачили коня.
Так сталося тепер і в бургомістра. Сам господар підскочив, і в нього через це застряг у горлі шматок торта, тому він не міг нічого сказати Ґотфрідові на своє виправдання, коли той вигукнув:
– Що ви тепер скажете?! Бачите ж, що є такі хлопці, які мають коней!
Та всі гості, властиво, були дуже раді появі коня, бо коні приємні тварини. Вони захотіли поплескати Лукаса. Еміль сидів на ньому і вдоволено усміхався, мовляв, нехай попліскують його коня, скільки завгодно. Та ось підійшов до коня один старий майор, що захотів показати, ніби він добре розуміється на конях, і ледь ущипнув його за задню ногу. Ох, ох, ох, не знав він, як Лукас боїться лоскоту! Бургомістр урешті проковтнув шматок торта і вже хотів сказати пару слів Ґотфрідові, та саме тоді майор ущипнув Лукаса за задню ногу, і наступної миті мигнула вгору пара копит, улучивши в буфетний столик поряд, тож величезний сметанковий торт, що стояв на столику, перелетів через кімнату і з ляском влучив у бургомістрове обличчя.
– Ох! – тільки зітхнув той.
Дивно, але всі гості не знайшли нічого пристойнішого зробити, як голосно зареготати. Лише бургомістровій дружині було не до сміху. Вона злякано прибігла з лопаткою для торта, бо треба було якнайшвидше продряпати дірки проти бургомістрових очей, бо інакше її сердешний чоловік не побачив би, що сталося, коли він святкував свій день народження.
Та Еміль раптом згадав, що йому треба їхати додому, до Льонеберґи, і швидко рушив до дверей. Ґотфрід побіг за ним, бо не міг говорити з батьком, коли в того вся голова в сметані, а ще, не хотів розлучатися з конем.
Еміль почекав на нього біля огорожі, щоб попрощатися.
– Який ти щасливий, – сказав Ґотфрід Емілеві, востаннє поплескуючи Лукаса.
– А таки справді щасливий, – відповів Еміль.
– Але ми принаймні матимемо ввечері феєрверк, – зітхнув Ґотфрід, ніби втішаючи себе. – Ось глянь.
Він показав рукою на феєрверкові ракети, що лежали напоготові на садовому столику в альтанці, й Еміль подумав, що він, хоч і поспішає, але за все своє життя не бачив феєрверка, тому запитав:
– Може, я спробую запалити одненьку ракету, щоб перевірити, чи не порожня?
Ґотфрід довго не роздумував. Він узяв із купи ракету і сказав:
– Хіба цю, маленьку.
Еміль кивнув головою і зліз із коня.
– Так, цю маленьку ракету. Можна взяти сірника? – Ось тобі сірник!
І стриб, стриб – маленька світляна ракета відразу полетіла – отже не була порожня. Вона підстрибувала сюди й туди, і врешті скочила назад, на садовий столик, і впала між інші ракети, от ніби не хотіла бути сама.
Хоч Еміль і Ґотфрід цього не помітили, бо раптом почули позаду себе голосний крик. Це бургомістр біг униз східцями, бо хотів їм щось сказати. На обличчі в нього вже не було сметани, тільки ще біліли в жовтневому присмерку його вуса. А в місті по вулицях ходило ще повно людей, що сміялися, реготали, кричали, не певні, чи їм чекати чогось веселого, чи страшного.
І воно сталося! Сталося те страшне, чого вони в душі з жахом чекали. Раптом над бургомістровим садком вогнем запалало небо, наповнилося блискучими шипучими зміями, і вогненними кулями, і густими іскрами, що гупали, деренчали, кипіли й булькали, вселяючи в людей такий жах, що бідні віммерб’южці аж блідли з переляку.
– Комета! – закричали вони. – Пробі, ми гинемо!
Зчинився такий лемент і плач, якого досі ніколи не було в цьому містечку. Бо всі вважали, що це прийшла їхня остання година. Бідолашні люди голосили, втрачали свідомість, і цілі купи їх, непритомних, лежали на вулицях. Тільки пані Петрел сиділа цілком спокійна на заскленій веранді й дивилась, як надворі літають вогняні кулі.
– У комету я не вірю, – казала вона своєму котові. – Закладаюся, що це знов якась Емілева витівка.
Пані Петрел не помилилася. Авжеж, те все накоїв Еміль зі своєю маленькою ракетою. Вона викликала цей іменинний феєрверк, що вмить спалахнув у повітрі на повну силу.
Гаразд, що бургомістр нагодився вчасно, а то ще, чого доброго, не встиг би побачити бодай найменшого спалаху свого чудового феєрверка. Тепер він стояв трохи очманілий, спантеличений і навіть підстрибував, коли повз його вуха пролітала шипуча ракета.
Еміль і Ґотфрід гадали, що це його розважало, бо щоразу іменинник наче стиха радісно підвивав. Тільки коли одна ракета випадково загналася в його холошу, він, вочевидь, розгнівався, а то чого б він так голосно ревнув і не переставав дико верещати, поки біг до діжки з водою на причілку і, мов не при своєму розумі, встромив у неї ногу? Хоч із ракетами, звісно, цього не треба робити, бо вони гаснуть самі, і це він мав би врахувати.
– Оце я нарешті побачив феєрверк, – мовив Еміль, що лежав поряд із Ґотфрідом, сховавшись за бургомістровою дровітнею.
– Так, оце ти справді побачив феєрверк, – сказав Ґотфрід.
Потім вони замовкли й чекали. Не чогось особливого, а просто щоб бургомістр перестав гудіти навколо в садку, наче який великий лютий джміль. Та коли через якийсь час бричка катгультців вирушила додому, до Льонеберґи, всі сонця й вогняні кулі давно вже погасли. Тоді світили тільки зорі над верхівками сосон. Ліс стояв чорний, і дорога чорніла. Але Еміль був веселий і співав у темряві, їдучи на своєму коні:
- Гей-гоп, це я,
- і маю свого коня,
- що вміє добре стрибати,
- а ще краще – хвицати!
А його тато сидів на бричці й поганяв коні, дуже вдоволений своїм Емілем. Щоправда, хлопець до смерті перелякав пані Петрел і ціле Віммерб’ю своїми витівками з «кометами», але хіба ж він не придбав собі задарма коня? У нього погане перекривається гарним.
«Іншого такого хлопця немає в цілій Льонеберзі, тож цього разу він не сидітиме в столярні», – міркував Емілів тато.
Зрештою, тато був також у прекрасному гуморі – чи не тому, що, коли збирався їхати додому, здибав давнього знайомого, який пригостив його кількома пляшками доброго віммерб’юзького пива.
Не тому, що Емілів тато був ласий до пива, ні, зовсім не тому, а просто його пригостили задарма, то що ж іще він мав робити?
Він весело виляскував батогом і водно приказував:
– Ось їде шановний господар Катгульта… порядний чоловік.
– Ха-ха-ха! – сміялася Емілева мама. – Щастя, що не кожного дня буває ярмарок. О, як добре буде вже опинитися вдома!
На колінах у неї спала мала Іда, міцно тримаючи в руках ярмарковий подарунок – фаянсовий кошичок із гарненькими фаянсовими трояндочками з написом «Пам’ятка з Віммерб’ю». А на задньому сидінні спала Ліна, притулившись до Альфредової руки. Альфредова рука і собі спала, бо геть заніміла, так на неї навалилася Ліна, але сам Альфред не спав і, як його хазяїн, також був у чудовому гуморі.
– Завтра ми цілий день возитимемо гній, і нам буде весело, – сказав він Емілеві.
– Завтра я їздитиму на своєму коні. Цілий день. І мені буде весело, – відповів Еміль.
Та ось бричка повернула в останній закрут вулиці, і їм стало видно світло в кухонному вікні Катгульта, де бабуся Майя чекала на них із вечерею.