Поки до Різдва, довелося спершу пережити холодну, дощову, темну осінь. Ніде не було затишку, і в Катгульті також. Альфред у сльоту ходив за волами в плузі й орав кам’янисту землю, а з ним по борозні ходив Еміль, допомагаючи йому підганяти волів, таких нестерпно повільних і нетямущих, що вони ніяк не розуміли, навіщо треба орати землю. Але надворі темніло швидко, Альфред розпрягав волів і вони трюхикали додому, Альфред, Еміль і воли. Альфред з Емілем заходили до кухні в заляпаних по коліна чоботях, і на них люто накидалася Ліна, бо боялася за свою до білого вишурувану підлогу.
– Яка ж вона дріб’язкова! Хто одружиться з нею, не матиме довіку спокійної хвилини, – сказав Альфред.
– Так, але це будеш ти, – відповів Еміль.
Альфред задумливо помовчав.
– Ні, бачиш, зовсім не так, – нарешті озвався наймит. – Я не хочу одружуватися, але не зважуюся сказати їй про це.
– Хочеш, я скажу? – запитав Еміль. Він був відважний і рішучий, але Альфред не захотів.
– Це годиться сказати делікатно, – пояснив він. – Щоб не образити її.
Довго ходив Альфред і думав, як можна сказати делікатно Ліні, що він не хоче з нею одружуватися, але не знаходив потрібних слів. Тепер на Катгульт налягала важка осіння темрява. Уже о третій годині пополудні треба було світити в кухні лампу, потім усі сідали, і кожне з них мало свою роботу. Емілева мама мала механічну куделю і пряла білі рівні нитки на шкарпетки для Еміля й Іди. Ліна чесала вовну, бабуся Майя також, коли приходила; Емілів тато лагодив взуття і заощаджував ті гроші, які мав би платити міському шевцеві; Альфред також не відставав від них – церував свої шкарпетки, що мали великі дірки на пальцях і на п’ятах. Ліна хотіла йому допомагати, але Альфред не дозволяв їй.
– Бо я не хочу бути зв’язаним, – пояснював він Емілеві. – Адже тоді не допомогли б навіть найкращі слова.
Еміль та Іда переважно сиділи під столом і бавилися з котом. Якось Еміль намагався переконати Іду, що кіт – це насправді вовк, а коли мала не схотіла вірити, він так завив по-вовчому, що всі в кухні посхоплювалися з місця. Мама запитала його, що те виття мало означати, й Еміль відповів:
– Таж ми маємо під столом вовка!
Бабуся Майя відразу заговорила про вовків, і тоді Еміль та Іда вилізли з-під стола, раді послухати її розповідь. Вони знали, що зараз почують неодмінно щось страшне. Бо розповіді бабусі Майї завжди були страшні: як не про вбивць і злодіїв, то про духів і привидів, про страшні відрубані голови, про жахливі пожежі та інші нещастя, смертельні хвороби та небезпечних звірів – таких, як, наприклад, вовки.
– Коли я була мала, – почала бабуся Майя, – у Смоланді було багато вовків.
– А тоді прийшов Карл XII і постріляв їх, такий молодець! – сказала Ліна.
Бабуся Майя розгнівалася. Певне, що вона була стара, але не така, як собі думала Ліна.
– Ти таке верзеш, як дурна, – сказала стара, і не захотіла розповідати далі.
Та Еміль почав її вмовляти і врешті вона знов почала розповідати про різні страхіття, про вовків і про те, як робили вовчі ями й ловили їх, тоді коли вона була мала.
– Виходить, що не треба було приходити Карлові XII, – знову почала Ліна, але швидко замовкла. Та це не допомогло. Бабуся Майя знов розгнівалася, і нема чого дивуватися. Карл XII був королем, що, як ви знаєте, жив кілька сторіч тому, а такою старезною бабуся Майя не могла бути.
Та Еміль знов її вмовив, і бабуся розповіла про вовкулаків, куди страшніших за вовків, яких зазвичай не видно і які з’являються лише тоді, коли світить місяць.
– Вовкулаки вміють говорити, – мовила бабуся Майя, – бо вони не справжні вовки, а щось середнє між вовками та людьми, і дуже страшні. Якби хто здибав вовкулаку місячної ночі, то пропав би навіки, бо страшнішу почвару годі собі уявити. Тому люди остерігалися виходити надвір місячної ночі, – сказала бабуся Майя і люто зиркнула на Ліну.
– Хоч Карл XII… – почала Ліна. Але бабуся Майя відклала щітки, якими чесала вовну, і заявила, що їй треба йти додому, бо вона стара і втомлена.
Та коли ввечері Еміль та Іда лежали вже у своїх ліжках у спальні, вони знову завели мову про вовків.
– Добре, що тепер уже їх немає, – сказала Іда.
– Немає? – перепитав Еміль. – Звідки ти знаєш, якщо в нас нема ями, щоб їх ловити?
Він довго не засинав, думав про це і дедалі більше впевнювався, що якби в них була пастка, то в неї спіймався б вовк. І рішуче, як завжди, вже вранці почав копати вовчу яму в проміжку між столярнею і коморою, там, де влітку росло багато кропиви, але тепер вона, зів’яла й чорна, лежала на землі. На яму треба було багато часу, бо вона мала бути глибока, щоб вовк не міг утекти, коли впаде в неї. Альфред допомагав Емілеві, час від часу викидав по кілька штихів землі та однаково яма була готова аж перед самим Різдвом.
– Нічого страшного, – мовив Альфред, – адже вовки до зими, поки нема морозу і вони не зголоднілі, не виходять з лісу.
Мала Іда тремтіла від страху, коли думала про голодних вовків у лісі, які підкрадаються морозяними ночами і виють по всіх закутках. Але Еміль не боявся. Він захоплено дивився на Альфреда і заздалегідь радів тому вовкові, що впаде в його яму.
– Я тільки ще накрию все гіллям, щоб вовк не побачив ями, – вдоволено сказав він, і Альфред його підтримав.
– Правда. «Все треба робити хитро!», – сказав Непритомний Бевзь, і поміняв шило на швайку.
У Льонеберзі вживали такий вислів, та Альфредові не годилося б так казати, бо Непритомним Бевзем прозивали його рідного діда, що жив у притулку для бідних, а з рідного діда негарно сміятися. Хоч Альфред не мав на думці нічого поганого, а просто сказав те, що казали всі інші. Потім уже залишилося чекати на вовчу зиму, і вона прийшла.
Якраз перед Різдвом похолодніло, і пустився такий сніг, аж було любо. І в Катгульті, і в Льонеберзі, і в цілому Смоланді насипало стільки снігу, що все злилося у велетенську кучугуру. Тільки по стовпцях огорож, що ледь видніли, можна було визначити, де саме пролягали вулиці. І вовча яма між столярнею і коморою так була схована в снігу, що ніхто не впізнав би її, бо на ній лежав білий м’який сніг, наче килим, і Еміль щовечора молився Богу, щоб на ямі не розвалилося гілля, поки в неї не впаде вовк.