У Катгульті закипіла робота: треба було готуватися до свят. Найперше влаштовано передсвяткове прання. Ліна і баба Майя поставали на обледенілому помості біля Катгультського потоку і полоскали білизну; Ліна плакала і хухала на пальці, в які зайшли зашпори. Потім закололи велике порося, після чого в кухні, як казала Ліна, вже навіть їй не було місця через усі ті кров’яні хлібці, ковбаси, кров’янки, картопляні кишки, смажені ковбаси, до яких тулилися і шинка, і холодець, і поребрина і ще хтозна-що.
До різдвяних ласощів належала ялівцівка. Емілева мама наставила її у великій діжці в пральні. І почалося заморочливе готування різного печива: пірників і медяників, усякого хліба: смачного житнього, шафранового і звичайного пшеничного; пахучих тістечок і особливих малих плетеників, різних тістечок із кремом… Та хіба все злічиш? І, звичайно, свічок. Емілева мама та Ліна відливали їх майже цілу ніч: великих, маленьких і тих, що для свічників. Це вже все скидалося на Різдво. Альфред з Емілем запрягли Лукаса в санки й поїхали в ліс по ялинку, а Емілів тато пішов до клуні й витяг звідти два вівсяні снопи, навмисне сховані для горобців.
– Чиста комедія, – сказав він, – але горобці також не повинні голодувати на Різдво.
Про багатьох треба було подумати, багато кому слід було допомогти на Різдво. Всім старцям у притулку також. Ви, мабуть, не знаєте, хто такі старці й що таке притулок для бідних, ну то й радійте цьому. Притулки для бідних були колись, і якби їх у подробицях описати, то вийшла б розповідь, моторошніша за всі ті, що їх бабуся Майя розповідала про вбивць, привидів і диких звірів.
Уявіть собі благеньку невеличку хатину на кілька кімнат, повну бідних, виснажених старих людей, що мешкали гуртом, брудних, хворих, голодних і нещасних, то й знатимете, хто такі старці і що таке притулки для бідних. Той, що в Льонеберзі, був не гірший за інші, та все одно це страшне житло для людей, коли вони зістарилися і більше не можуть давати собі ради.
– Сердешний дідусь, – звичайно казав Альфред, – нема в нього ніякої радості. І можна б якось жити, якби начальниця не була такою відьмою.
У притулку всім порядкувала начальниця. Звісно, також старчиха, але вона була найбільша, найдужча і найлютіша, тому її і призначили начальницею в притулку, чого ніколи не коїлося б, якби Еміль устиг вирости і стати головою громадської ради. Та поки що він був лише малим хлопцем і нічого не міг зарадити з начальницею.
Альфредів дідусь теж боявся її, як і всі жебраки з притулку.
– Дивіться, вона ходить, мов хижа левиця в отарі овець, – зазвичай казав Непритомний Бевзь. Він був трохи схиблений і висловлювався, як писалося в Біблії, але нікому не робив зла, і Альфред дуже любив свого старого дідуся.
Мешканці притулку майже ніколи не наїдалися, і це була велика біда, вважала Емілева мама.
– Ті бідолахи також повинні мати щось на Різдво, – мовила вона.
Тому за пару днів до Різдва Еміль з Ідою побрели засніженою вулицею до притулку з великим кошиком у руках. У нього Емілева мама наклала різних наїдків – смачних обрізків ковбас, холодцю, різного печива, свічок і ще додала берестяне пуделко з нюхальним тютюном для Непритомного Бевзя.
Тільки той, хто сам довго голодував, міг зрозуміти, як зраділи мешканці притулку, коли до них прийшли з кошиком Еміль та Іда. Всі вони відразу захотіли попоїсти принесеного – і Непритомний Бевзь, і мордатий Калле, і одновухий Юган, і дурнуватий Ніклас, і хитра Фія, і Гладущиха, і Дрижачка, і Салія Амалія, і всі решта, як вони там називалися. Проте начальниця сказала:
– Не раніше, як на Різдво! Ви самі повинні знати.
І ніхто їй не заперечив.
Еміль з Ідою пішли додому, і скоро настав Святвечір. У Катгульті того дня було весело, і на Різдво також. Вони вибралися на утреню до Льонеберзької церкви й Еміль сяяв од радості, коли їхав саньми, бо ж Лукас і Маркус так бігли, що сніг розлітався в них з-під копит, і вони залишили всі інші сани далеко позаду.
Протягом утрені Еміль сидів тихо й чемно, поводився так спокійно, що його мама записала в синій книжечці: «Хлопчик стояв дуже побожно в церкві, не робив жодних витівок». І цілий день він був чемний, вони бавилися з Ідою святковими подарунками, і в Катгульті було по-святковому затишно. Та настав другий день свят, коли Емілеві тато й мама мали їхати на гостину до Скорпгульта на другому кінці округи. У Льонеберзі всі добре знали Еміля, тому дітей не запросили.
– Ну, мені однаково, – мовив Еміль. – Гірше буде скорпгультцям. Вони нещасні, бо ніколи не матимуть нагоди побачити мене.
– І мене, – додала Іда.
Думалося, що Ліна буде вдома і наглядатиме за дітьми, але вже від самого ранку наймичка почала плакати, бо конче хотіла поїхати відвідати свою маму, яка мешкала в селі біля Скорпгульта. Ліна міркувала, що добре буде під’їхати на санях, якщо вже випадає така нагода.
– Ну я догляну дітей, – сказав Альфред. – Їжа є, а я допильную, щоб вони не чіпали сірників чи ще чогось.
– Так-то так, але ти знаєш, який Еміль, – сказав Емілів тато, понуро дивлячись поперед себе.
Та озвалася Емілева мама:
– Еміль – чарівний хлопчик. І не робитиме ніяких витівок, принаймні в різдвяні свята. Не реви, Ліно, поїдеш з нами.
І вони поїхали.
Альфред, Еміль та Іда стояли біля кухонного вікна й дивилися, поки сани зникли за пагорком. І коли їх уже не видно було, Еміль підстрибнув од радості й вигукнув:
– Гей, тепер ми поживемо!
Іда показала своїм пальчиком на вулицю й мовила:
– Дивіться, он іде Непритомний Бевзь.
– Справді, – сказав Альфред. – Що сталося?
Усі ж бо знали, що Непритомному Бевзю не можна було самому виходити. Він був не надто тямущий і не міг нікуди ходити сам.
Принаймні так запевняла начальниця:
– Він може зайти куди завгодно. І я не маю часу шукати його, коли він заблукає.
Однак принаймні до Катгульта він завжди втрапляв, і тепер ішов вулицею, наче висушена шкура, з білим розпатланим волоссям навколо голови, і скоро вже стояв схлипуючи біля кухонних дверей.
– Нам не дали кров’яних хлібців, – поскаржився він. – І ковбаси. Начальниця все забрала собі.
Далі сльози не дали йому змоги говорити.
Еміль так розгнівався, що Альфред та Іда боялися на нього глянути. В очах його спалахнуло щось дике, він схопив зі стола фаянсову мисочку.
– Давайте сюди начальницю! – крикнув він і так шпурнув мисочкою об стіну, що та розлетілася. – Дайте мені ружжьо!
Альфред справді злякався.
– Припини! – гукнув він. – Не можна так гніватися.
Він почав гладити й заспокоювати свого нещасного дідуся і хотів знати, чого вона так їх скривдила. Але Бевзь торочив:
– Нам не дали кров’яних хлібців і не дали ковбаси, і я не понюхав тютюну…
Іда знову показала пальчиком на вулицю:
– Гляньте, он іде Гладущиха.
– Це щоб забрати мене, – сказав Бевзь і весь затремтів.
Гладущиха була маленька жвава мешканка притулку, яку начальниця зазвичай посилала до Катгульта, тільки-но зникав Бевзь. Бо він сюди часто приходив, тут він мав Альфреда й Емілеву маму, яка всіх убогих дуже жаліла.
Від Гладущихи вони довідалися, як вийшло, що начальниця сховала харчі в шафі на холодному горищі, щоб вони не псувалися. Та коли на Святвечір вона пішла по них, то виявилося, що не вистачає однієї маленької ковбаски. І начальниця оскаженіла.
– Як ревуча левиця серед отари овець, – сказав Непритомний Бевзь.
Гладущиха погодилася з ним:
– Жах! Начальниця так і в’їлася в нас за ту ковбаску, все дошукувалася, хто її вкрав. «Бо інакше Святвечір буде для вас такий, що Божі ангели через це плакатимуть», – погрожувала начальниця. І так воно й вийшло, – запевняла Гладущиха. – Адже ніхто не признався, що взяв ковбасу, хоч як начальниця кричала на них. Дехто вважав, що начальниця просто вигадала все, щоб забрати наїдки собі. Хай там як, але на Святвечір Божі ангели плакали, – розповідала далі Гладущиха. – Начальниця цілий день сиділа у своїй кімнаті нагорі при свічникові на столі й так напхалася ковбасою, кров’яними хлібцями, і шинки, і шафрановим печивом, що мало не лускала та груба баберія, а всі інші сиділи у своїх убогих кімнатах попід стінами, плакали, отримавши тільки трохи солоного оселедця, хоч це був Святвечір.
І на саме Різдво начальниця заявила, що не дасть нікому більше, як по скибці кров’яного хлібця, поки не признається той, хто вкрав ковбасу, і, поки вона чекала, все сиділа в себе нагорі, ні до кого не озиваючись і весь час напихалася. Гладущиха сама дивилася на неї крізь замкову шпарину десь через кожну годину і бачила, як смачні шматки, що їх прислала Емілева мама, один за одним зникають у широкій начальницькій пащеці. Але тепер вона злякалася, що Непритомний Бевзь пішов до Катгульта поскаржитися, тому наказала Гладущисі негайно привести його додому.
– Тому краще, якщо ти повернешся, Бевзю, – мовила Гладущиха.
– Так, дідусю, – сказав Альфред. – Нещасний, хто вбогий.
Еміль мовчав. Він сидів на скриньці з дровами і скреготав зубами. Довго він сидів отак після того, як Бевзь і Гладущиха пішли, і здавалося, що він про щось думає. Нарешті він грюкнув кулаком по скриньці й заявив:
– Я знаю такого, хто влаштує гостину.
– Хто? – запитала Іда.
Еміль іще раз стукнув кулаком.
– Я! – відповів він і пояснив, яку саме гостину: – Вона гучна, бо бідні з притулку прийдуть до Катгульта, а не навпаки!
– Але ж, Емілю, – злякалася мала Іда, – ти певний, що це не витівка?
Альфред також боявся і вважав, що це, мабуть, витівка, але Еміль запевняв, що ні. Це добра справа, що за неї Божі ангели плескатимуть у долоні, як доти мали оплакувати сумний Святвечір у притулку для бідних.
– І мама також зрадіє, – додав Еміль.
– Так, а тато? – запитала Іда.
– Гм, – мовив Еміль, – але в усякому разі, це не витівка.
Потім він знову задумався.
– Треба хитрощів, щоб видобути їх із лігва левиці, – міркував він. – Ходімо туди і спробуймо.
На той час начальниця вбгала в себе всю ковбасу, кров’яні хлібці, всю шинку, холодець, шафранове печиво, всі тістечка, і геть винюхала Бевзів тютюн. Вона сиділа у своїй кімнатці нагорі й почувалася пригніченою, як кожна людина, коли скоїть щось несправедливе, а до того ще й з’їсть багато кров’яних хлібців. Сходити вниз до решти мешканців вона не хотіла, бо вони б тільки зітхали і мовчки витріщалися на неї.
І коли вона сиділа надута, як сич, то почула, що хтось стукає у двері знадвору, тому поквапилася східцями вниз глянути, хто там прийшов.
Вона побачила на порозі Еміля з Катгульта.
Начальниця трохи злякалася: ану ж, Непритомний Бевзь або Гладущиха наскаржилися, і саме тому з’явився Еміль.
Однак Еміль тільки вклонився і чемно запитав:
– Я часом не забув тут свого складаного ножика, коли востаннє приходив до вас?
Уявіть собі, який він хитрий. Його ножик спокійно лежав у кишені штанів, але йому треба було якось пояснити, чого він прийшов до притулку.
Начальниця запевнила його, що не бачила жодного ножика.
Еміль запитав її:
– Смакувала вам ковбаса, і холодець, і все інше?
Начальниця опустила очі, дивлячись люто на свої широкі ступні, й квапливо відповіла:
– Авжеж, авжеж. Шановна господиня Катгульта знає, чого треба убогим. Сердечно вітайте її.
І Еміль сказав те, задля чого, власне, прийшов, але ніби мимохідь, як щось несуттєве:
– Мама й тато на гостині в Скорпгульті.
Начальниця зацікавилася:
– То в Скорпгульті сьогодні гостина? А я й не знала!
Певне, бо інакше вже давно була б там. Еміль знав, як і всі льонебержці, що коли десь гостина, там неодмінно перед кухонними дверима з’являється начальниця. І її не можуть спекатися, допоки вона принаймні не поласує бодай сирником.
Щоб дістати сирника, вона була готова скочити у вогонь і воду. І якщо ви колись були на гостині в Льонеберзі, то знаєте, як і начальниця, що там на столах стоять цілі ряди сирників у блискучих мідяних ронделиках; їх гості приносять як подарунок, або «приносини», як це зветься в Льонеберзі.
– Сімнадцять сирників, – мовив Еміль. – Що ви на це скажете?
Еміль не міг знати, що в Скорпгульті було сімнадцять сирників, і сказав так не тому, щоб збрехати, а просто задля жарту.
– Сімнадцять сирників, що ви на це скажете?
– Що тут можна сказати? – відповіла начальниця.
Еміль пішов собі, він зробив усе, що треба. Хитрун знав, що десь за півгодини начальниця вирушить до Скорпгульта.
І справді, Еміль добре вирахував. Він, Альфред та Іда підглядали з-за купи дров і бачили, як начальниця, загорнена у свою найгрубшу вовняну шаль і з жебрацькою торбою під пахвою, подалася до Скорпгульта. Та уявіть собі таке лихо: вона замкнула двері й сховала ключа до кишені. Тепер нещасні мешканці притулку були замкнені, наче в тюрмі, бо начальниці здалося, що так треба. Тепер Непритомний Бевзь не зможе втекти й переконається, хто тут має силу і кого не треба дратувати. Начальниця пішла так швидко, як тільки змогли нести її товсті ноги. Еміль підійшов до дверей притулку, смикнув їх і переконався, що вони замкнені. Попробували також смикнути Альфред і мала Іда. Так, не було сумніву, що двері замкнені. У вікнах з’юрмилися всі мешканці притулку і злякано дивилися на тих трьох, що стояли надворі й намагалися зайти до притулку. Еміль гукнув їм:
– Ви підете на гостину до Катгульта, якщо ми вас зможемо випустити.
У притулку загули так, наче у вулику. Це була незвичайна подія і приємність, а водночас розпачливе зло, бо ж вони були замкнені, і такі безпорадні, що зовсім не знали, як їм вийти.
Ви можете запитати, чому вони не відчинили вікна, бо крізь нього легко було б вилізти. Та видно, що ви ніколи не чули про внутрішні вікна. Взимку не можна було відчинити в притулку жодного вікна через внутрішні рами. Їх міцно прибивали, та ще й зверху заклеювали стяжками паперу, щоб крізь щілини не задував вітер.
Може, ви запитаєте, як вони провітрювали кімнати? Любі мої, як можна запитувати про такі нісенітниці? Хто казав, що в будинках для бідних хтось цим цікавиться? Адже там нікому не треба більше свіжого повітря, ніж те, що проникає крізь комин у відкриту грубу та крізь нещільні стіни й підлогу.
Ні, крізь вікно сердешні мешканці притулку не могли вилізти. Тобто, було таке вікно, що відчинялося, але то на другому поверсі, тож жоден із голодних мешканців притулку не стрибне з висоти чотирьох метрів, щоб піти на гостину, бо так неодмінно стрибнеш просто на той світ.
Проте Еміль не зважав на такі дрібниці. Він знайшов драбину, приперту до повітки, і приставив її до вікна в кімнаті начальниці, яке радо відчинила йому Гладущиха. По драбині нагору виліз Альфред.
Наймит був великий, дужий, і завиграшки міг знімати згори худих, виголоджених мешканців притулку.
Звісно, вони огиналися, ойкали, але врешті всі опинилися внизу. Крім Салії Амалії. Та не зважилася і нікуди не пішла. Дрижачка пообіцяла принести їй із бенкету всього, скільки зможе, тож Амалія залишилася задоволена.
Якби другого дня свят хтось перед смерком їхав катгультською дорогою, то подумав би, що то сірі привиди шкутильгають, падають, підводяться й посуваються пагорбами до Катгульта. І справді, вони скидалися на привидів у своєму лахмітті, нещасні жебраки, але радісні, мов жайворонки, і жваві, мов діти. Ох, ох, ох, це вже так давно вони мали різдвяну гостину. Раділи вони і на думку про начальницю, що скоро прийде й застане порожній притулок, тільки з однією особою.
– Ха-ха, так їй і треба! – сказав одновухий Юган. – Ха-ха, залишиться без нас, то й побачить, як їй буде!
Вони задоволено сміялися гуртом. Та коли потім зайшли до прибраної задля свят кухні в Катгульті й Еміль запалив п’ять великих свічників, які відбивалися на вичищеному мідяному кухонному посудові так, що все блищало й світилося, вони принишкли, а Непритомний Бевзь подумав, що вони вже опинилися в небі.
– Дивіться, тут безмежне світло і блаженство, – сказав він і заплакав, бо він плакав і коли радів, і коли був засмучений.
– Зараз буде гостина! – сказав Еміль.
І гостина почалася. Еміль, Альфред і мала Іда допомагали витягати із шаф стільки всього, скільки могли захопити. І я хочу, щоб ви знали, що стояло на столі в кухні Катгульта другого дня свят, поки його не поїли. Отож там стояли: таріль із кров’яними хлібцями, таріль із свинячою ковбасою, таріль із холодцем, таріль із печінковим паштетом, таріль із печеною ковбасою, таріль із битками, таріль із телячими котлетами, таріль із поребриною, таріль із гречаною ковбасою, таріль із оселедцевим салатом, таріль із солоним м’ясом, таріль із солоними яловичими язиками, таріль із січеною ковбасою, таріль із святковою шинкою, таріль із святковим сиром, таріль із медяником, таріль із солодкими кексами, таріль із житнім пляцком, пляшка ялівцівки, дзбанок молока, миска рисової каші, сковорідка сирників, ваза з чорносливом, таріль із яблучним пирогом, креманка збитих вершків, дзбанок суничного соку, ваза сушених груш та імбиру, невеличке печене порося, оздоблене цукровим кремом…
Гадаю, що це все. Мабуть, я не забула більше, як трьох, може, навіть чотирьох, ну задля певності – п’ятьох, але не більше страв.
Усі сиділи навколо столу, ті вбогі мешканці з льонеберзького притулку, чекали, і з кожним тарелем сльози дедалі дужче затуманювали їм очі.
Нарешті Еміль сказав:
– Будь ласка, призволяйтеся!
І гості справді призволилися – так, що аж гуло.
Альфред, Еміль та Іда також їли. Але Іда взяла тільки дві котлетки, бо почала сумніватися й прикидати, чи це все-таки не витівка. Маленька раптом згадала, що завтра, на третій день свят, до Катгульта мають прийти всі родичі з Інґаторпа. А тут почалося он яке прийняття. Вона чула, як навколо столу гризуть, хрумають, чавкають і сьорбають. Здавалося, що на тарелі та дзбанки накинулася зграя диких звірів. Іда розуміла, що так їдять тільки справді голодні люди, а однаково було страшно дивитися на них. Вона смикнула Еміля за руку і прошепотіла так, щоб, крім нього, ніхто не почув:
– Ти певний, що це не витівка? Адже завтра мають приїхати гості з Інґаторпа.
– Вони й так досить товсті, – спокійно відповів Еміль. – Ліпше хай їжа дістанеться тим, кому вона потрібніша.
Та хай там як, а й він трохи злякався, бо після гостини залишився тільки шмат кров’яного хлібця. Те, що не влізало до рота, умент зникало з тарелів по кишенях і торбах.
– Тепер я нищу поребрину, – сказав Мордатий Калле і вкинув до рота останній шматок поребрини.
– Тепер я нищу оселедцевий салат, – сказала хитра Фія.
«Нищити» означало забирати все, що було, і залишати порожній таріль.
– Тепер ми знищили все, – нарешті сказав дурнуватий Ніклас, і це була чистісінька правда. Тому цю гостину згодом назвали «Велике нищення в Катгульті». Бо треба знати, що про неї ще довго говорили в Льонеберзі та інших округах. Після гостини залишилася лише одна річ – ціле печене порося. Воно лежало на столі й сумно дивилося своїми очима з цукрового крему.
– Тьху та й годі! Те порося схоже на привид, – зауважила хитра Фія. – Його я не хочу.
Вона в житті ніколи не бачила цілого печеного поросяти. Інші також не бачили. Тому з дивної поваги не чіпали його.
– Чи ще не залишилося ковбаси? – запитав мордатий Калле, коли всі тарелі геть спорожніли.
Однак Еміль сказав, що в Катгульті залишилася єдина ковбаса – та, що для вовка на кілочку вовчої ями.
Вона має бути принадою, коли з’явиться вовк. І ні мордатому Калле, ні комусь іншому не можна її чіпати.
Тут Дрижачка вигукнула:
– Салія Амалія! Ми зовсім забули про неї.
Вона оглянулася й спинила погляд на поросяті.
– Ми візьмемо для неї це порося, хоч воно й схоже на привида. Чи як ти гадаєш, Емілю?
– Візьміть, – зітхнув Еміль.
Усі були такі ситі, що їм важко було брести до притулку.
– Ми візьмемо санки, – сказав Еміль.
І таки взяв. Вони мали в Катгульті довгі санки, так звані ґринджоли. На них могло вміститися скільки завгодно мешканців притулку, хоч, наїджені, вони стали трохи грубші, ніж звичайно. Уже був вечір, небо засіялося зорями. Світив також повний місяць, випав сніжок, і погода була така гарна, що тільки санкуватися. Еміль з Альфредом вмостили всіх на ґринджолах. Спереду сиділа Дрижачка з поросям на колінах, за нею всі інші, а ззаду Іда, Еміль і Альфред.
– Ну, рушаймо! – гукнув Еміль.
І вони помчали вниз, аж закурілося за ними. Мешканці притулку радісно вигукували, бо вже дуже давно вони не їздили санками. Ох, як радісно вони вигукували! Тільки порося сиділо мовчки спереду на колінах у Дрижачки і, мов привид, дивилося на освітлене місяцем довкілля.
