Ну, а що робила начальниця? Ось послухайте. Варто було подивитися на неї, коли вона повернулася зі свого полювання на сирник у Скорпгульті.
Начальниця прийшла у своїй сірій шалі, товста та вдоволена, витягла ключа й устромила його в замок – вона ледь усміхалася, думаючи, які покірні й услужливі будуть її підлеглі, атож, мають навчитися розуміти, хто тут порядкує, і що все залежить від неї, начальниці.
Ось вона крутнула ключа і переступила поріг… Але чого тут так тихо? Невже вони сплять, чи сидять набурмосені? Місяць світив крізь вікно, й видно було усі закутки, то чому вона нікого не бачить? Тому що нікого немає! Атож, начальнице, таки немає жодної живої душі!
Начальниця почала вся тремтіти, вона ще ніколи не була така налякана. Хто міг відчинити двері? Ніхто, крім небесних ангелів! Авжеж… Тих бідолах, від яких вона затаїла ковбасу, і кров’яні хлібці, і нюхальний тютюн. Божі ангели забрали їх у ліпше місце, ніж притулок для бідних. Тільки її залишили на біду й нестатки, ох, ох, ох. Начальниця завила з жалю, мов собака.
Та от з одного ліжка, на якому лежало під укривалом щось мізерне, почувся голос.
– Чого ти ревеш? – запитала Салія Амалія, бо то була вона.
Як швидко заметушилася начальниця! Як швидко розтрусила Амалію! Це вона вміла робити. А потім помчала до Катгульта. Зараз вона забере своїх підлеглих до притулку, швидко й тихо, щоб не було про це багато балачок у Льонеберзі. Катгульт лежав такий гарний у місячному сяйві. Вона бачила в кухні багато світла. І їй раптом стало соромно заходити. Вона вирішила спершу подивитися у вікно, чи справді її підлеглі там сидять і пригощаються. Але їй треба було якоїсь скриньки чи чогось іншого, бо інакше вона не дотягнеться до вікна. Начальниця трохи звернула від вікна повз столярню, аби знайти щось. І знайшла, але не скриньку. Знайшла ковбасу. Уявіть собі: у снігу на кілочку висіла смачна ковбаса. Начальниця вже так наїлася сирника, що мало не лопала, але знала, що скоро буде знову голодна, і подумала, що залишити цілу ковбасу, аби псувалася, це щось несусвітенне. Вона ступила один крок. Один сягнистий крок!
Так давніше в Смоланді ловили вовків.
Саме тоді, коли начальниця шугнула у вовчу яму, у Катгульті скінчилася гостина, і мешканці притулку вийшли з хати, посідали на санки, щоб їхати додому. З вовчої ями не чути було жодного звука, бо начальниця не хотіла кликати на допомогу: вона думала, що якось вибереться сама, тому мовчала. А її підлеглі, голосно радіючи, з’їхали з пагорбів до притулку, і як же вони здивувалися, що двері не замкнені. Вони перевальцем добралися до своїх ліжок, і були не тільки наїджені та з запасами їжі, а й щасливі, бо вже багато років так не раділи.
А тим часом додому до Катгульта поверталися пагорбами Еміль, Альфред і мала Іда, і їм присвічували місяць та зорі. Еміль і Альфред тягнули санки, Іда сиділа на них, бо ж вона була мала. Якщо ви колись були із санками взимку на вулиці в околицях Льонеберґи безвітряного місячного вечора, то знаєте, яка тоді панує дивна тиша, ніби вся земля засинає і спить. Тож ви, мабуть, можете уявити собі, як страшно серед такої тиші розлягався чийсь дикий крик. Еміль, Альфред і мала Іда, не передчуваючи нічого лихого, долали останній пагорб, як раптом почули з Емілевої вовчої ями такий зойк, що будь-кому остудив би кров. Іда зблідла і тієї хвилини затужила за мамою. Але не Еміль. Він од утіхи аж підстрибнув.
– У мою яму спіймався вовк! – вигукнув він. – Ой, де моє ружжьо!
У міру того, як вони наближалися, зойк ставав гучнішим. Він відлунював навколо Катгульта, і можна було подумати, що багато вовків відповідають своїм виттям упійманому вовкові.
Та Альфред сказав:
– Якісь дивні звуки, як на вовка! Слухайте!
І вони зупинилися в місячному світлі та дослухалися до моторошного вовчого зойку.
– Поможіть, поможіть, поможіть! – зойкав хтось.
В Еміля засяяли очі.
– Це вовкулака, – вигукнув він. – Напевне вовкулака!
Кількома стрибками, випередивши всіх, він прибіг до ями. І побачив, кого спіймав. Не вовкулаку, а гидку начальницю притулку. Еміль розгнівався на неї, що вона опинилася в його ямі. Але потім роздумався. Може, все-таки є в тому якийсь глузд, що саме начальниця впала до вовчої ями? Він вирішив, що її треба трохи приборкати, аби вона стала лагідніша і не така скажена, атож, може, пощастить навчити її пристойності, бо цього в начальниці якраз немає. Тому він гукнув Альфредові й їді:
– Ходіть сюди! Ходіть, побачите гидку, кудлату тварюку!
І вони всі троє стояли біля ями й дивилися на начальницю, що у своїй сірій вовняній шалі таки скидалася на вовка.
– Ти певний, що це вовкулака? – запитала Іда тремтячим голосом.
– Певний, – відповів Еміль. – Люта, стара вовкулачка, ось хто це, а вони найнебезпечніші за всіх.
– Так, бо вони ненажерливі, – додав Альфред.
– Правда, але приглянься до неї. Тепер вона нажерлася. Та вже годі, Альфреде, дай мені моє ружжьо.
– Таж Емільчику, хіба ти не бачиш, хто я?! – крикнула начальниця, бо злякалася, коли почула про рушницю. Адже вона не знала, що то була іграшкова рушниця, яку Емілеві витесав Альфред.
– Ти чуєш, Альфреде, що каже вовкулачка? Бо я не чую.
Альфред похитав головою.
– Ні, не чую.
– Та байдуже, – мовив Еміль. – Дай мені моє ружжьо!
Начальниця закричала:
– Ви що, не бачите, що це я тут застрягла?!
– Що вона каже? – запитав Еміль. – Хоче знати, чи ми не бачили її тітки?
– Так, але ми її не бачили, – відповів Альфред.
– Атож, ніякої її вуйни, – мовив Еміль, – а то яма була б повна старих вовкулачок. Дай мені моє ружжьо!
Начальниця закричала не своїм голосом і заохкала:
– Які ж ви падлюки!
– Вона каже, що любить кров’яний хлібець? – запитав Еміль.
– Так, – відповів Альфред, – але в нас його нема.
– Кров’яного хлібця нема в цілім Смоланді, – сказав Еміль. – Його весь зжерла начальниця притулку.
Тоді начальниця забідкалася ще дужче. Вона збагнула, що Еміль знає, як погано вона повелася з Непритомним Бевзем та іншими нещасними мешканцями притулку.
Вона так схлипувала, що Емілеві стало шкода її, бо він мав чуйне серце. Але щоб у притулку щось змінилося, не треба було так легко відпускати начальницю.
– Слухай, Альфреде, якщо пильніше придивитися до цієї вовкулачки, то вона схожа на начальницю з притулку для бідних? – запитав Еміль.
– Що ти, – відказав Альфред, – начальниця гірша за всіх вовкулачок Смоланда!
– Так, – сказав Еміль, – справді вовкулачки трохи миліші за начальницю притулку. Бо вона все гребе під себе. Хотів би я знати, хто забрав ковбасу з шафи?
– Це я, – плачучи мовила начальниця. – Це я! Я признаюся в усьому, лише допоможіть мені вилізти звідси!
Альфред і Еміль перезирнулися і стиха засміялися.
– Альфреде, – мовив Еміль, – протри очі. Хіба ти не бачиш, що це не вовкулачка, а начальниця притулку?
– Господи Боже! – вигукнув Альфред. – Як ми помилилися!
– Я й сам не розумію, – сказав Еміль. – Певне, що вони дуже схожі, тільки вовкулачка не має такої шалі.
– Не має, але котячі вуса у вовкулачок є.
– Фе, Альфреде, як тобі не соромно таке казати про начальницю, – мовив Еміль. – Принеси драбину!
Начальниці спустили до ями драбину, і вона, голосно схлипуючи, вилізла й кинулася бігти, аж загуло, бо хотіла мерщій утекти з Катгульта. Більше ніколи тут не буде її ноги. Та перш ніж зникнути за вершиною пагорба, вона обернулася й закричала:
– Так, я взяла ковбасу, нехай Бог мені простить, але забула про це у Святвечір. Клянуся, що я забула.
– То й добре, що вона посиділа трохи у вовчій ямі, бо згадала, – мовив Еміль. – У кожному разі добре мати вовчу яму.
Тим часом начальниця дріботіла вниз схилами так швидко, як могли її нести товсті ноги, і геть засапалася, коли прийшла до притулку. Її підопічні вже спали у своїх брудних ліжках, і начальниця нізащо не хотіла їх будити. Тому вона зайшла так тихо, як іще ніколи не заходила.
Ось вони, її підопічні, всі безпечно відпочивають, і вона заходилася рахувати їх, наче овець. Непритомний Бевзь, і мордатий Калле, й одновухий Юган, і дурнуватий Ніклас, і хитра Фія, і Гладущиха, і Дрижачка, і Салія Амалія… Начальниця побачила їх усіх. Але раптом побачила ще щось. На столі біля ліжка Салії Амалії стояв… о страх і жах, стояв привид, справді привид, хоч був схожий на порося, страшне, осяяне місяцем порося… Чи, може, то вовкулака?.. Він витріщався на неї страшними білими очима! Стільки бід за один день було забагато для начальниці. Зітхнувши, вона зомліла і впала на підлогу. І прийшла до тями, коли вже у вікно притулку світило сонце третього дня свят.
Третій день свят – це тоді, коли на гостину до Катгульта мали прийти інґаторпські родичі. Ох, що то була за гостина?! Ну як же, у коморі була солона свинина в діжці, та ще спекли свіжого м’яса з картоплею і зробили цибуляну підливу, яку не соромно було б подати й королю, якби він нагодився.
Та коли Емілева мама записувала ввечері денні події, то треба визнати, що вона була засмучена, і та сторінка ще й досі має такі плями, наче хтось плакав над нею.
«Ввечері мого сумного третього дня свят» – такий був заголовок. А далі: «Сьогодні він сидів цілий день у столярні. Бідна моя дитина. Справді він чарівний хлопчик, але іноді мені здається, що він навіжений».
Та життя в Катгульті йшло далі. Скоро скінчилася зима й настала весна. Еміль часто сидів у столярні. А як не сидів, то бавився з Ідою, їздив на своєму Лукасі, відвозив до молочарні молоко, дражнився з Ліною, розмовляв з Альфредом і часто, з ранку до вечора, вигадував різні витівки, що збагачувало й урізноманітнювало його життя, отож у травні він уже мав на полиці в столярні аж сто двадцять п’ять вирізаних чоловічків, бо був старанний хлопчина!