Однієї червневої суботи був аукціон у пана Бакгорва, і всі люди поспішали туди, бо всі в Льонеберзі та й у цілому Смоланді знали, що аукціони дуже цікаві. Звісно, подалися на аукціон і Емілів тато, Антон Свенсон, а також Альфред і Ліна, ну й Еміль, як же без нього.
Якщо ви колись бували на аукціоні, то знаєте, що там діється. Знаєте, що коли люди хочуть продати свій непотріб чи зайві речі, то виставляють їх на аукціон, а інші люди приходять і купують. Родина Бакгорва спродувала все, що мала, бо виїздила до Америки, як і багато хто тоді, адже не могла тягти із собою кухонні канапи, пательні, корів, свиней і курей, тому й улаштувала аукціон серед літа.
Емілів тато сподівався дешево купити корову, порося і, може, кілька курок. Тому він узяв із собою Альфреда й Ліну, які мали допомогти йому вести додому тих тварин, що він хотів купити.
– Але чого їхати Емілеві, я не знаю, – сказав тато.
– І може бути якась халепа, а надто, як ми візьмемо туди Еміля, – додала наймичка Ліна.
Ліна знала, що на аукціонах у Льонеберзі та в цілому Смоланді часто бувають сварки та бійки, тому слушно казала щодо Еміля, але Емілева мама суворо глянула на неї і мовила:
– Якщо Еміль хоче на аукціон, то поїде, і нічого тобі цим клопотатися. Краще подумай про себе й не патякай, як ти любиш, коли буваєш на людях.
І Ліна замовкла.
Еміль надів свою шєпку й був готовий іти.
– Купіть мені щось, – мовила мала Іда, схиливши набік голову.
Вона не зверталася безпосередньо до когось, а просто так сказала, але її тато насупив брови:
– Вічно «купіть» і «купіть»! Хіба я не купив тобі недавно на десять ере льодяників? На твої іменини в січні, ти забула?
Еміль саме хотів попросити в тата кілька мідяків, бо як їхати на аукціон без жодного ере в кишені? Але тепер роздумався. Він розумів, що цієї хвилини дарма й пробувати. Тим більше, що тато поспішав, уже сидів на великому возі, яким возять молоко, і вже хотів рушати. Та коли не можна досягти чогось одним способом, треба шукати іншого. Так міркував Еміль. Він пильно почав думати, а тоді сказав:
– Їдьте собі, а я приїду потім на Лукасі.
Емілів тато був невдоволений, коли почув таке, але хотів якнайшвидше їхати, тому тільки сказав:
– Так, так, але краще буде, як ти сидітимеш дома!
Потім він ляснув батогом і рушив. Альфред помахав Емілеві, Ліна помахала малій Іді, а Емілева мама гукнула його татові:
– Гляди, щоб ти повернувся додому з цілими руками й ногами!
Вона так сказала, бо знала, як часом буває на аукціонах.
Віз, яким возять молоко, швидко зник за закрутом. А у вуличній пилюці стояв Еміль і дивився вслід. Однак скоро заквапився, бо треба було роздобути грошей. І як ви думаєте, що він зробив?
Коли ви також були дитиною в Смоланді, як Еміль був малим, то повинні знати, скільки тоді скрізь по дорогах було воріт. Це для того, щоб усі смоландські корови й вівці паслися на своїх пасовищах, а всі смоландські діти часом заробляли по два ере за те, що відчиняли їх, коли котромусь господареві ліньки було злазити з воза, щоб їх відчинити. Такі ворота були й біля Катгульта, але Еміль не заробляв на цьому багато, бо Катгульт лежав наприкінці села, і мало кому треба було туди їхати. За Катгультом була ще тільки одна садиба, а саме Бакгорвова, де якраз сьогодні відбувався аукціон.
«А це означало, що кожен віз, котрий їхав на аукціон, мав проїздити через наші ворота!» – думав кмітливий Еміль.
Цілу годину він пильнував ворота й заробив – уявіть собі! – п’ять крон і сімдесят п’ять ере. Повози їхали так часто, що він ледве встигав зачиняти ворота, як треба було знов їх відчиняти, і всі селяни були в доброму гуморі, бо вони їхали на аукціон, тож залюбки кидали йому в шапку по два й по п’ять ере. Дехто з багатих, що пишалися собою, кидали йому навіть по цілих десять ере, хоч відразу й жалкували.
Та селянин із Кроксторпа розлютився, коли Еміль зачинив ворота перед носом його гнідої кобили.
– Чого ти зачинив ворота?! – крикнув він.
– Треба було зачинити, щоб потім їх відчинити, – пояснив Еміль.
– Чом ти не залишиш їх відчиненими в такий день? – люто запитав селянин.
– Я не такий дурний тепер, коли вперше маю якусь користь із цих старих воріт, – відповів Еміль.
Проте кроксторпець, замість плати, ударив його батогом.
Коли всі, хто хотів на аукціон, переїхали за Емілеві ворота, і вже не можна було щось заробити, Еміль скочив на свого коня й погнав його так, що аж дзвеніли зібрані мідяки в кишені його штанів.
Аукціон у Бакгорва був у розпалі. Люди юрмилися навколо речей, виставлених на подвір’ї, які в ясному світлі здавалися приблудами. На діжці серед того мотлоху стояв чоловік, що провадив аукціон, і пропонував купити сковороди, старі дерев’яні стільці й ще хтозна-що. Аукціон відбувається так: той, що провадить його, гукає, скільки коштує якась річ. Коли зголошується перший покупець, але за ним ще хтось хоче її купити і дає більше, то йому дістається та річ, за яку він торгувався.
В юрбі почувся шум, як Еміль з Лукасом примчали на подвір’я, і багато хто пробурмотів:
– Коли прибув катгультський хлопець, то можна їхати додому!
А Еміль швидко почав купівлю, бо грошей мав стільки, що йому майже паморочилося в голові. Поки він ще зліз із коня, то вже запропонував три крони за старе залізне ліжко, якого йому зовсім не було треба. На щастя, якась селянка запропонувала чотири, тож Еміль вийшов зі скрути. Але він і далі купував майже все, і швидко став власником трьох речей. Перша – вилиняла оксамитова коробка з двома синіми мушлями біля замочка – вона мала бути для малої Іди; лопата саджати в піч хліб і стара іржава пожежна помпа, за яку в Льонеберзі ніхто не дав би й десяти ере, а Еміль запропонував двадцять п’ять і забрав.
«Господи, та мені її не треба!» – подумав було Еміль. Але нічого не вдієш, він отримав помпу, хотів її чи ні.
Підійшов Альфред, глянув на Емілеві речі й засміявся.
– Власник пожежної помпи Еміль Свенсон, – мовив він. – Навіщо тобі вона?
– Як ударить грім і почнеться пожежа, – відповів Еміль, і тієї миті вдарив грім, принаймні так спершу думав Еміль. Але то лише тато схопив його за комір і так трусонув ним, що аж скуйовдився його м’якенький чуб.
– Клятенний шибенику, що ти робиш?! – закричав Емілів тато.
Він спокійно ходив між худобою, придивлявся до корів, коли прибігла захекана Ліна й гукнула:
– Господарю, господарю, Еміль відгукнувся на пожежну помпу й мусив її купити!
Емілів тато не знав, що син має свої гроші. Він думав, що за речі, на які відгукнувся Еміль, доведеться платити йому, тож не дивно, що він зблід і накинувся на Еміля, коли почув про пожежну помпу.
– Пустіть мене! Я плачу сам! – закричав Еміль. І йому врешті пощастило пояснити татові, що свої гроші він заробив, як відчиняв у Катгульті ворота тим, хто їхав на аукціон. Татові сподобався такий заробіток, але він уважав, що не годилося так легковажно витрачати гроші на стару пожежну помпу.
– Гіршого безглуздя я не бачив, – суворо сказав він, коли поглянув, що Еміль купив стару непотрібну оксамитову коробку, лопату саджати хліб у піч, хоч удома, у Катгульті, була гарна лопата. Чисте божевілля. Проте все-таки найгірша – пожежна помпа.
– Затям, що я скажу тобі: треба купувати лише те, що абсолютно необхідне, – порадив Емілів тато.
Узагалі-то слушно, але як можна знати, що необхідне? Наприклад, медовий квас необхідний. Принаймні так гадав Еміль. Він трохи покрутився, пригнічений зустріччю зі своїм татом, і несподівано натрапив на альтанку, де продавали пиво й квас. Родина Бакгорвів завжди любила всілякі несподіванки, тому замовила багато пляшок з броварні у Віммерб’ю з пивом і квасом, аби на аукціоні люди мали що пити.
Еміль досі тільки раз пив квас і тепер страшенно зрадів, усвідомивши, що тут є квас, а в його кишені повно грошей. Він зрадів, що збіглися разом ці дві речі.
Еміль замовив квасу й зразу випив три склянки. А тоді знов ударив грім: знов несподівано з’явився тато. Він схопив Еміля за комір і так трусонув ним, що аж з носа потік квас.
– Клятенний шибенику, ти тут обпиваєшся квасом, бо розжився на пару монет!
Однак тепер розгнівався Еміль і сказав навпростець:
– Тепер я також лютий! Бо коли в мене не було грошей, я не міг пити квасу. А коли в мене є гроші, я також не можу. Коли ж тоді, у біса, мені можна пити квас?
Емілів тато суворо поглянув на сина:
– Доведеться тобі сидіти в столярні, коли ми приїдемо додому.
Не сказавши більш нічого, він подався туди, де продавали худобу. А Еміль стояв геть засоромлений. Він розумів, який був поганий. Не так тому, що розсердився на тата, як тому, що сказав «у біса», бо це було наче клятьба, а в Катгульті ніколи не кляли.
Адже Емілів тато був церковний староста, атож! Еміль відчував сором кілька хвилин, тоді купив квасу. Але пішов і дав його Альфредові. Вони посідали біля Бакгорвової дровітні й балакали, поки Альфред пив квас. Наймит сказав, що зроду не пив нічого смачнішого.
– Ти бачив Ліну? – запитав Еміль.
Альфред кивнув убік великим пальцем і показав; де була Ліна. Вона сиділа в траві спиною до подвір’я, а біля неї сидів той селянин із Кроксторпа, що був ударив Еміля батогом, і було видно, що Ліна забула всі напучування з дому, бо теревенила й сміялася так, як завжди, коли бувала на людях. Було також добре видно, що селянинові з Кроксторпа подобалися Лінині теревені, а коли Еміль побачив таке, то зрадів.
– Уяви, Альфреде, якби нам видати Ліну заміж за цього селянина! – обнадійливо сказав Еміль. – То, мабуть, ти спекався б мороки.
Бо Ліна вважала Альфреда своїм нареченим і сподівалася, що вийде за нього заміж, хоч Альфред як міг опирався цьому. Альфред з Емілем давно вже журилися, як урятувати Альфреда від Ліни, а тепер обидва підбадьорилися. Може, їм пощастить прихилити кроксторпця до Ліни. Він, звісно, старий, десь п’ятдесятилітній і зовсім лисий, але має невелику садибу і, може, Ліні сподобається бути господинею в Кроксторпі?
– Пильнуймо, щоб ніхто не прийшов і не завадив їм, – мовив Еміль.
Він розумів, що Ліна своїми теревенями могла б заморочити голову крокторпцеві, і той справді спіймався б на гачок.
Унизу біля корівника почали продавати худобу, і Альфред з Емілем пішли туди подивитися.
Емілів тато дійсно відгукнувся на льоху, таку, що скоро мала опороситися, але за корови почався торг. Один селянин із Бастефала захотів купити всіх сімох, й Емілевому татові довелося запропонувати вісімдесят крон, щоб забрати одну, яку він собі вподобав. Він тихо зітхнув, коли платив таку страшну суму, але вже не мав грошей купити ще кілька курок. Чоловік із Бастефала купив і всіх курей, крім однієї.
– Навіщо вона мені, хіба що зарізати? – пояснив він.
Курка, яку бастефалець не захотів купити, колись зламала ногу, і та зрослася так криво, що тепер курка дуже шкутильгала. Але біля Еміля стояв один із Бакгорвових хлопців, і він сказав Емілеві:
– Дурний той чоловік, що не хоче Кривої Лоти. Вона найкраще з усіх несеться.
Тоді Еміль голосно гукнув:
– Я даю за Криву Лоту двадцять п’ять ере!
Усі засміялися. Звісно, крім Емілевого тата.
– Клятенний шибенику, скільки ти будеш сьогодні ще купувати дурниць?! Доведеться тобі двічі сидіти в столярні.
Та що зроблено, те зроблено. Еміль запропонував двадцять п’ять ере за Криву Лоту й довелося віддати такі гроші, хоч це не подобалося його татові.
– Тепер я принаймні маю дві власні тварини, – сказав він Альфредові. – Коня і курку.
– Так, коня і курку, – мовив Альфред, як звичайно, лагідно сміючись.
Еміль поклав Криву Лоту в коробку й долучив до своїх скарбів, що стояли біля дровітні. Там була його пожежна помпа, і лопата саджати хліб, і оксамитова коробочка, і прив’язаний Лукас. Еміль оглянув своє багатство й лишився цілком задоволений ним.