А що тим часом робили Ліна і кроксторпець? Еміль з Альфредом обійшли їх віддалік, аби довідатися, і раді були переконатися, що Ліна поводиться так, як треба. Кроксторпець обняв її за стан, а вона варнякала й сміялася дужче, ніж зазвичай, і час від часу штовхала його, а він падав горілиць у траву.
– Видно, це йому подобається, – сказав Еміль. – Аби тільки вона штовхала його не дуже боляче.
Обидва вони були задоволені Ліною. Однак був хтось, кому її поведінка не подобалася. Бултен із Бу!
Це був на цілу Льонеберґу найгірший забіяка й п’яниця, і якщо на аукціонах бували бійки, то найбільше спричинявся до них Бултен, бо найчастіше саме він їх починав. Тепер ви розумієте, що для тодішнього наймита, який цілий рік у будні працював і виснажувався, ніколи не маючи жодної втіхи, такий аукціон був, наче свято, і тоді йому хотілося битися. Наймит не знав, що йому робити з тією дикою силою, яка кипіла в ньому, коли він бував на людях і коли випивав два келихи міцного, так-так, адже, на жаль, не всі пили тільки квас. Принаймні не Бултен із Бу.
От він прийшов на аукціон, побачив, як Ліна теревенить із кроксторпцем, і сказав:
– І не соромно тобі, Ліно? Що ти маєш спільного з цим старим лисим селюком? Хіба ти не розумієш, що він удвічі старший за тебе?
Так почалася бійка.
Там стояли Еміль з Альфредом і бачили, як розлютився кроксторпець, як він перестав обіймати Ліну; ох, тільки цього бракувало, щоб з’явився Бултен із Бу та зіпсував те, що задумали Еміль з Альфредом.
– Ні, сидіть! – злякано крикнув Еміль кроксторпцеві. – Бултена я беру на себе!
І він схопив хлібну лопату та й добряче луснув Бултена нею по спині. Але дарма він так зробив. Бо тепер Бултен обернувся й схопив Еміля. Забіяка був такий лютий, що аж закотив очі, а Еміль висів у його руках і думав, що настала його остання хвилина. Але Альфред крикнув: – Пусти хлопця, бо понесеш свої руки й ноги в торбині, я вже постараюся!
Альфред був дужий і також любив битися. Тому вони відразу напосілися один на одного.
Сталося те, чого майже всі хотіли й чекали.
– Чи, бува, не починається бійка? – питало багато наймитів, які тепер збігалися з усіх боків і також хотіли до неї приєднатися.
– Це вони б’ються за мене, яка драма! – заводила Ліна.
– Нема жодної драми, поки я маю лопату! – впевнено заявив Еміль.
На той час наймити збилися в одну купу й лазили одні по одних, мов раки, рвали одні одних, роздирали, кричали, кусалися, гупали. Билися, кляли й зойкали, а на самому споді лежав Альфред разом із Бултеном і кроксторпцем.
Еміль боявся, що вони зовсім роздавлять Альфреда, й орудував лопатою біля тієї купи, ніби хотів порозкидати забіяк. Однак йому не вдавалося, і там, де він стояв, увесь час якась злісна рука намагалася затягти його в ту купу. Цього йому не треба було, то він скочив на коня й пустив його навскач навколо забіяк. І коли він так їхав на коні з розмаяним чубом, орудуючи лопатою, то майже скидався на лицаря, що з піднятим списом кидається в гурт супротивників.
Еміль їхав навколо купи й бив лопатою куди трапиться. Тепер він міг краще замахуватися, коли сидів на коні, і йому справді вдавалося згортати принаймні верхній шар наймитів, але весь час підходили нові, лізли в бійку, і хоч як Еміль змітав їх лопатою, а не міг звільнити Альфреда.
Усі жінки й діти на аукціоні плакали та голосили зі страху, Емілів тато й інші порядні господарі, які не встрявали до запеклих бійок, безпорадно стояли й проказували:
– Та кінчайте, хлопці. Адже буде ще багато аукціонів, тож заощадьте трохи моці для них.
Проте наймити так захопилися, що нікого не слухали, хотіли тільки битися.
Еміль відкинув від себе лопату.
– Ану, Ліно, перестань рюмсати, – сказав він, – адже й твій наречений лежить на самому споді.
Я ж уже не раз казала, що Еміль був кмітливий, тож угадайте, що він зробив. У нього була пожежна помпа, а в криниці – вода. Він звелів Ліні помпувати воду, а сам спрямовував цівку, і полилася з неї вода, аж любо було дивитися.
Купа хлопців стрепенулася, коли перші краплі холодної води із силою впали просто на них. Вірте мені чи ні, але Емілеві вистачило кількох хвилин, щоб ті розбишаки втихомирилися.
Наймити один за одним підводилися з купи із запухлими обличчями й поволі ставали на ноги.
Затямте: якщо ви колись устрянете до бійки й захочете її скінчити… то для цього краще мати холодну воду, ніж лопату.
Наймити зовсім не гнівалися на Еміля. Вони погасили свою дику силу і вважали, що так воно й добре, як цього разу скінчилася бійка.
– Та й на тому тижні має бути аукціон у Кнасгульті, – мовив Бултен, запихаючи в ніс трохи моху, щоб зупинити кров.
Еміль підійшов до селянина з Кнасгульта, що також дивився на бійку, і продав йому пожежну помпу за п’ятдесят ере.
– Ось я заробив двадцять п’ять ере, – сказав він Альфредові, і, мабуть, десь тоді Альфред почав розуміти, що з Еміля буде добрий підприємець, коли він виросте.
Аукціон скінчився, і тепер усі збирались роз’їздитися з тим, що накупили. Емілів тато також хотів їхати додому з коровою та льохою. Льоху він прилаштував на возі, Крива Лота також мала там їхати, хоч тато невдоволено зиркав на неї, як вона лежала у своїй коробці.
Думали, що корова Реля буде йти за возом. Але ніхто не питав Релі, що вона думає з цього приводу. Розмови про сердитих биків ви, мабуть, чули. Але чи знаєте ви щось про здичавілих корів? А то я розповім вам, що як здичавіє корова, тоді коліна тремтять і в найлютішого бика, він тікає й ховається.
Однак Реля ціле своє життя була найлагідніша й найпокірніша корова, яку тільки можна собі уявити. Та коли Альфред і Ліна мали вивести її на вулицю, щоб гнати до нового дому, до Катгульта, вона шарпнулася й так заревіла, що люди з ляку аж підстрибнули. Мабуть, вона бачила, як билися наймити, і подумала, що бійка належить до аукціону. В кожному разі вона почала божевільно дико підстрибувати, і небезпечно було до неї наближатися. Спершу спробував Альфред, потім Емілів тато, але Реля, дико блискаючи очима, з опущеними рогами й голосним ревом кинулася за ними, що Альфред і тато мусили стрибати мов кози, аби втекти. Багато інших людей прийшли їм допомагати, але Реля не хотіла бачити жодного чоловіка біля корівні, де було її стійло.
– Яка драма, – мовила Ліна, коли побачила бастефальця, і кнасгультця, і Бултена з Бу, що тікали від Релі.
Нарешті Емілів тато розлютився й крикнув:
– Я заплатив за цю корову вісімдесят крон, але де рушниця, щоб її застрілити?!
Він здригнувся, коли сказав таке, але з божевільної корови невелика радість, він це розумів, та й усі інші, тому Бакгорв приніс рушницю, дав її в руки Емілевому татові та сказав:
– Краще, як ти сам це зробиш.
Але тоді закричав Еміль:
– Стривайте!
Я казала, що він був кмітливий хлопець. Тепер Еміль підійшов до свого тата й ось що сказав:
– Якщо ви хочете застрілити її, то так само можете подарувати її мені!
– Що ти будеш робити зі скаженою коровою? – запитав його тато. – Будеш полювати з нею на левів, га?
Проте Емілів тато знав, що Еміль уміє ладнати з тваринами, тому додав, що, коли він приведе Релю до Катгульта, вона назавжди буде його, хоч і така скажена.
Після цього Еміль пішов до бастефальця, того, що купив шість корів, і запитав:
– Скільки ви мені заплатите, якщо я пожену ваших корів аж до Катгульта?
Хутір Бастефал лежав далеко, у другому кінці округи, і гнати туди шість корів було не дуже весело, тому господар відразу дістав із кишені двадцять п’ять ере й сказав:
– Жени, ось маєш.
Угадайте, що потім зробив Еміль? Атож, він перебіг подвір’ям перед корівнею повз Релю, зайшов досередини й поспускав тих корів, що стояли прив’язані. І коли він пустив їх до Релі, та перестала ревти, опустила очі і явно засоромилася своїх недавніх вибриків.
Бо що мала робити сердешна корова, коли її розлучали з рідною оборою, і вона опинилася сама, без інших корів, з якими жила разом? Вона засумувала й зажурилася, та її зрозумів тільки Еміль.
Тепер Реля чемно ступала дорогою, як і решта корів, а люди на аукціоні сміялися й казали:
– А все-таки цей катгультський хлопець недурний.
Альфед також засміявся й сказав:
– Власнику худоби Емілю Свенсоне! Тепер ти маєш коня й Криву Лоту, і божевільну корову. Більше ти нічого не хочеш мати?
– Хочу. У свій час я матиму більше, – спокійно відповів Еміль.
Емілева мама стояла в кухні біля вікна в Катгульті й виглядала, чи повертаються її домашні з аукціону, і витріщила очі, коли побачила на вулиці цілий караван. Попереду їхав молочарський віз з Емілевим татом, Альфредом, Ліною, льохою і Кривою Лотою, яка голосно кудкудакала з радості, що знесла яйце; потім – довгим рядком сім корів, а ззаду їхав на Лукасі Еміль і лопатою підтримував порядок, щоб корови не розбрелися по всій вулиці.
Емілева мама вибігла надвір, а за нею по п’ятах мала Іда.
– Сім корів! – гукнула вона Емілевому татові. – Хто з нас здурів, ти чи я?
– Та худібка… – промимрив Емілів тато чисто по-смоландському. Але йому довелося довго мурмотіти, поки його дружина врешті збагнула, що й до чого. Далі вона ласкаво глянула на Еміля:
– Хай береже тебе Господь, але звідки ти знав, що моя лопата якраз переломилася надвоє, коли я допіру саджала хліб у піч?
Далі вона зойкнула, бо побачила Альфредів ніс – удвічі більший, як звичайно.
– Де ж до біди ти так розквасив носа? – запитала Емілева мама.
– На аукціоні в Бакгорва, – відповів Альфред. – А на ту суботу буде аукціон у Кнасгульті.
Ліна понуро зсунулася з воза, їй не хотілося вже патякати й хихотіти.
– Чого ж ти так насупилася? – запитала Емілева мама. – Що з тобою сталося?
– Болить зуб, – протягло відказала наймичка.
Кроксторпець весь час пригощав її цукерками, і тепер так болів тріснутий кутній зуб, що розпукувалася голова.
Та чи болів зуб, чи ні, а їй треба було йти на пасовище доїти катгультських корів, бо й так уже запізно. Запізно було й для Релі та інших аукціонних корів, які ревіли, щоб це показати.
– Так, нічого не вдієш, коли тут нема бастефальця, щоб сам видоїв своїх корів, – мовив Еміль і заходився доїти сам, спершу Релю, а тоді шість інших корів, тож надоїв тридцять літрів молока, яке його мама занесла до пивниці, а потім, коли воно скисло, зробила з нього смачний сир. Найбільша головка сиру була для Еміля, і він довго їв його зі смаком. Але те яйце, яке знесла Крива Лота дорогою додому, він зварив і поклав на стіл, де чекав на вечерю його насуплений тато.
– Це від Кривої Лоти, – пояснив син. Потім він також поставив татові склянку свіжого молока й сказав:
– Це від Релі.
Тато їв і пив мовчки, а мама тим часом докінчила саджати до печі хліб. Ліна приклала до зуба, що їй болів, гарячу картоплину, і він заболів у сім разів дужче, що вона сама знала наперед.
– Так тобі й треба, – сказала вона зубові. – Коли ти дурний, то я також можу бути дурна!
Альфред засміявся й сказав Емілеві:
– Це той кроксторпець напригощав її цукерками. Той, якого ти хочеш одружити з Ліною.
Ліна пирхнула:
– Отой стариган! Йому ж п’ятдесят років, а мені двадцять п’ять. Думаєш, мені треба чоловіка, удвічі старшого за мене?
– Це нічого не шкодить, – почав переконувати її Еміль. – Зовсім не шкодить.
– Тепер не шкодить, – мовила Ліна. – Та коли я матиму п’ятдесят років, йому буде сто, ой, ой, що я тоді робитиму з ним?
– Ти рахуєш, мов безголова, – зауважила Емілева мама й усадила в піч останню хлібину. – Яка ж зручна ця лопата, – додала вона.
Коли ж Емілів тато з’їв яйце й випив молоко, Еміль сказав:
– А тепер я йду до столярні.
Емілів тато промурмотів щось про те, що якраз сьогодні можна б йому й не сидіти в столярні, коли зважити на добрі його вчинки, та Еміль заявив:
– Ні, що сказано, те сказано.
І покірно подався до столярні – витісувати свого сто двадцять першого чоловічка.
На той час Крива Лота вже сиділа в курнику на сідалі, а Реля спокійно ходила на пасовиську з іншими катгультськими коровами. Ось прийшов селянин з Бастефала забрати своїх шість корів.
Він довго розмовляв з Емілевим татом про аукціон і про те, що там відбувалося, тож минуло чимало часу, поки Емілів тато випустив Еміля. Та коли бастефалець пішов, тато поспішив до столярні. Коли він наблизився до столярні, то побачив Іду, яка стояла на стільчику перед віконцем. Вона тримала в руках свою оксамитову коробочку, ніби кращої не могло бути. Емілів тато промурмотів:
– Комедія! Така стара коробочка.
Мала Іда не помітила тата, тому не замовкла, а далі повторювала за Емілем ті слова, які Еміль казав їй з темної столярні. Емілів тато зблід, коли він, церковний староста, почув погані слова, яких ніколи не вживали в Катгульті; вони не звучали лагідніше, хоч Іда вимовляла їх тоненьким приємним голоском.
– Замовкни, Ідо! – крикнув Емілів тато. Потім простяг руку у віконце й схопив Еміля за комір.
– Клятенний шибенику, ти сидиш тут і вчиш свою сестру поганих слів!
– Я не вчу її, – відказав Еміль. – Я тільки вчив її, щоб вона ніколи не казала «до біса» і також інших поганих слів.
Отож тепер ви знаєте, що робив Еміль дванадцятого червня, і хай не все те було добре, однаково треба визнати, у нього були й добрі справи, оскільки він придбав собі прекрасну корову й курку, що добре несеться, а ще дуже гарну лопату й стільки молока, що стане на великий кавалок смачного сиру.
Єдине, чого не схвалював тато, це непотрібної оксамитової коробки, яка дуже сподобалася Іді. Дівчинка поклала в неї свій наперсток і свій співаник, який отримала в недільній школі, і шматок гарного синього скла, і свою червону стрічку.
Коли ж вона відчинила скриньку, у ній лежала пачка старих листів, яку вона відразу кинула на підлогу. Та коли Еміль повернувся зі столярні до кухні в суботній вечір і побачив на підлозі в кутку пачку листів, то підняв її. Альфред ходив із ляпачкою і вправно бив у кухні мухи, щоб вони не кусали Ліну в неділю, і Еміль показав йому листи.
– Усе може знадобитися, – мовив наймит. – Коли мені треба буде писати комусь листа, я матиму їх на вибір цілу купу.
На самому верху лежав лист з Америки, і Еміль свиснув, коли побачив його.
– Глянь, Альфреде, ось тут лист від Адріана!
Адріан був найстаршим сином Бакгорва, який давно поїхав до Америки, і за весь час написав додому тільки одного листа. Про це знала ціла Льонеберґа, усі були лихі на нього й співчували його батькам. Та що Адріан писав, ніхто не знав, бо Бакгорви мовчали.
– Але тепер ми, мабуть, довідаємося, – сказав Еміль, здібний хлопчик, що сам навчився читати й друковані, і писані літери.
Він роздер конверт і голосно прочитав Альфредові листа, швидко, бо лист був короткий. У ньому писалося:
«Я бачив ведмедя. Пришліть свою адресу. Тим часом ґуд бай».
– Я думаю, що цей лист мені не знадобиться, – мовив Еміль.
Хоч усе може бути!
Потім настав вечір. Субота дванадцятого червня добігала кінця. На Катгульт лягла ніч із тишею та спокоєм для всіх, хто тут жив, для людей і тварин. Геть для всіх, крім Ліни, якій болів зуб. Вона без сну лежала на канапі в кухні, стогнала й охкала, аж поки й спливла коротка червнева ніч і настав новий день.
Настав також новий день і в Емілевому житті.