Корів треба було доїти, чи в неділю, чи в будень. Уранці, близько п’ятої години, у кухні задзвонив будильник, і Ліна випорпалася з укривал на канапі, геть запаморочена від зубного болю. Вона зиркнула в дзеркало над столиком і дико заверещала: «Спаси Господи!» Її права щока спухла, мов добре випечена булочка, це було щось жахливе. Ліна заплакала.
Справді шкода було її, бо того дня до Катгульта мала прийти на каву вся церковна громада.
– А я не зможу показатися людям на очі, коли мої щоки не будуть однакові, – промурмотіла Ліна і, схлипуючи, пішла доїти корів.
Однак їй недовго довелося журитися, що в неї неоднакові щоки, бо коли вона сиділа на стільчику під коровою, прилетіла оса й ужалила її в ліву щоку. Думалося, що тепер Ліна буде задоволена, бо ліва щока роздулася так само, як і права, отож вона мала вже обидві розпухлі щоки, а все одно плакала ще дужче.
Коли наймичка зайшла до кухні, усі снідали за столом і, можна сказати, всі витріщили очі, коли раптом побачили те запухле червоне заплакане створіння, що мало бути Ліною. Сердешна, вона справді мала такий вигляд, що треба було плакати, але Еміль натомість засміявся, а це вже було нечемно.
Він саме тримав склянку з молоком біля рота, щоб зробити ковток, як зайшла Ліна, і коли він побачив її, то так пирхнув, що молоком забризкав стіл і татову святкову камізельку.
Навіть Альфред трішки засміявся, хоч йому справді було шкода Ліни. Емілева мама суворо глянула на Еміля й Альфреда й сказала, що тут нема нічого смішного, але, відчищаючи тата, вона знов глянула на Ліну, і було видно, що вона збагнула, чого ті хихотіли, хоч, звісно, співчувала Ліні.
– Сердешна моя, – мовила господиня, – тобі й справді не можна показуватися людям. Емілю, скоч до баби Майї і попроси, щоб прийшла помогти приготувати все до кави.
Пити каву після церковної відправи – це було так заведено в Льонеберзі. Тож льонебержці зраділи листові Емілевої мами, яка писала:
«Любі пані й панове, будь ласка, прийдіть до нас на каву в неділю після відправи.
ЩИРО ПРОСИМО.
Альма й Антон Свенсони.
Катгульт, Льонеберґа».
Настав церковний день. Емілева мама й тато поїхали, бо мусили спершу побути в церкві, щоб потім завести мову про каву. А Еміль слухняно пішов до баби Майї. Був чудовий ранок, і він весело посвистував, ідучи стежкою до хати баби Майї, що мешкала в старій садибі в лісі.
Якщо ви колись бували в лісі в Смоланді недільного ранку в червні, то відразу згадаєте, як там гарно. Кувала зозуля, свистіли дрозди, під босими ногами м’яко стелилася вкрита глицею стежка, відчувалося, як ззаду пригріває в потилицю сонце. Усім приємно вдихати дух живиці зі смерек і сосон і дивитися на білі квіточки суниць. Так само це було приємно й Емілеві, тому він не дуже квапився. Та врешті прийшов до хати баби Майї, такої маленької та підупалої, що її було ледь помітно серед сосон.
Баба Майя сиділа в хаті й читала газету, налякана й водночас задоволена тим, що в ній писалося.
– В Єнчепінґу є хворі на тиф, – заявила вона, тільки-но привіталася з Емілем, і простягла йому під ніс газету, щоб сам прочитав.
І справді, у газеті писалося, що двоє людей у Єнчепінґу захворіли на тиф. Баба Майя вдоволено кивнула головою і сказала: – Тиф – страшна хвороба, і запевняю тебе, він скоро буде в Льонеберзі.
– Чого це він має прийти сюди? – запитав Еміль.
– Бо він розлітається, мов пух кульбаби, – мовила баба Майя. – Літають цілі кілограми насіння тифу, і не дай Боже, як воно пустить тут коріння.
– Який він, той тиф, приблизно схожий на чуму? – запитав Еміль.
Про чуму баба Майя вже розповідала, коли казала про всякі хвороби й епідемії. Але чума найстрашніша з них, пояснила вона, бо колись давно від неї вимерла вся людність Смоланду.
І тиф також жахливий.
Баба Майя трохи помовчала, а тоді вдоволено мовила:
– Так, він приблизно десь такий, як чума. Я добре не знаю, але пригадую, що спершу у хворого синіє лице, а тоді він помирає. Тиф – страшна хвороба, ох-ох-ох!
Потім старенька почула, що Ліні болить зуб, що в Ліни саме тепер, коли мають прийти гості на каву, спухли щоки, і пообіцяла прийти до Катгульта якомога швидше. Еміль повернувся додому й застав Ліну на східцях до кухні. Наймичка болісно стогнала, а біля неї стояли безпорадні Альфред і мала Іда.
– Тобі треба піти до Пелле, льонеберзького коваля, який своїми великими обценьками витягає людям хворі зуби.
– А скільки він бере за один зуб? – крізь плач запитала Ліна
– П’ятдесят ере за годину, – мовив Альфред, і Ліна вжахнулася, що її зуб такий дорогий і його треба так довго тягнути.
Проте Еміль трохи подумав і сказав:
– Мабуть, я зможу витягнути його дешевше й швидше. Я вже знаю як.
І він пояснив Ліні, Альфредові й Іді, як саме тягнутиме того зуба:
– Мені треба тільки дві речі: Лукаса та міцну шворку. Один кінець шворки я прив’яжу до твого зуба, а другий – собі ззаду до паска. Тоді пущу Лукаса навскач, і хрясь, зуб вирветься!
– Добре, що хрясь, – мовила ображена Ліна, – але я не хочу бігти.
Тієї миті їй так страшно заболів зуб, що вона передумала.
– Усе-таки спробуй! Може, мені, нещасній, стане легше, – зітхнула вона й пішла по шворку.
Далі Еміль зробив те, що сказав. Він підвів Лукаса до кухонних східців, і коли зуб уже був обв’язаний шворкою, сів на коня. Сердешна Ліна стогнала й охкала, стоячи позад коня, мала Іда тремтіла, та Альфред мовив удоволено:
– Ну, ми вже чекаємо на хрясь!
Еміль пустив коня навскач.
– Зараз буде зуб, – мовила мала Іда.
Однак так не вийшло. Бо навскач пустилася й Ліна. Вона так злякалася того хрясь, що як натягалася шворка, так само збільшувався її страх. Дарма гукав Еміль, щоб вона не бігла. Наймичка так гналася, що шворка весь час звисала, і сподіваного звуку не було. Та оскільки Еміль обіцяв допомогти Ліні із зубом, то й допомагав. Він скерував коня до найближчої огорожі, і кінь перескочив її. За ним помчала перелякана до смерті Ліна й також перескочила огорожу. Мала Іда, що стояла й дивилася, назавжди запам’ятала це видовище. Ціле своє життя вона згадувала, як Ліна з роздутими щоками, з диким поглядом, і зі шворкою, що звисала з рота, перескакувала огорожу, та як кричала:
– Стань! Стань! Я не хочу чути ніякого хрясь!
Потім Ліні було соромно, що вона все зіпсувала, та нічого не вдієш. Вона сиділа на кухонних східцях зі своїм хворим зубом, і була дуже пригнічена. Та Еміль не полишав свого доброго наміру.
– Я спробую інший спосіб, – запропонував він.
– Добре, але щоб не такий швидкий, – попросила Ліна. – Зуб можна витягнути не раптово, а поволі.
І коли Еміль трохи поміркував, то придумав, як це зробити.
Ліна сіла на землю біля великої груші, а Еміль, поки Альфред з Ідою зацікавлено дивилися, міцно прив’язав її мотузом до стовбура.
– Тепер ти не зможеш бігти, – мовив він. Тоді взяв шворку, що й досі звисала з її рота, і прив’язав до точила, на якому Альфред завжди гострив косу, а тато – сокири й ножі. До точильного каменя Еміль прив’язав шворку, і тепер залишилося тільки крутити точило.
– Тепер не буде раптового хрясь, а просто дррррр, то вийде так, як ти хочеш, – мовив Еміль.
Мала Іда тремтіла, Ліна стогнала й охкала, а Еміль став крутити точило.
Шворка, що спершу лежала на землі, почала накручуватися, і що більше вона накручувалася, то дужче лякалася Ліна, але тепер вона не могла втекти.
– Зараз почується дррррр, – мовила мала Іда.
Та Ліна гукнула:
– Перестань! Я не хочу!
I як подумала, так само швидко вихопила з кишені фартуха ножички й чикнула по шворці. Після цього наймичка знов засоромилася, бо ж таки хотіла позбутися хворого зуба. І справді треба було позбутися його. Еміль, і Альфред, і мала Іда розгубилися.
Еміль заявив:
– Сиди собі зі своїм зубом. Я зробив, що міг.
Та Ліна попросила, щоб Еміль спробував ще раз, а вона вже постарається більш не робити жодної дурниці.
– Бо зуба треба таки витягти, навіть якби й мені настав кінець. Давай-но сюди шворку!
– Я все-таки думаю, що швидкий спосіб кращий, – мовив Еміль, – але треба зробити так, щоб ти не могла все зіпсувати, навіть якщо будеш боятися.
І зі своєю кмітливістю він скоро вигадав, що треба зробити.
– Ми виведемо тебе на дах клуні, і ти стрибнеш униз на солому. А поки будеш летіти, десь на півдорозі зуб вилетить – хрясь!
– Хрясь! – проказала тремтячи Іда.
Та все, що Ліна обіцяла, не допомогло, бо вона не захотіла лізти на дах.
– Ти не міг щось жахливіше придумати? – невдоволено мовила вона, не встаючи зі східців.
Однак зуб болів нестерпно, і наймичка врешті сказала, тяжко зітхнувши:
– Ну спробуймо, хоч це все одно, що смерть.
Альфред швидко приставив драбину до рогу повітки, і туди виліз Еміль.
Тримаючи в руках шворку, він вів за собою Ліну, мов собаку, і та, охкаючи, покірно посувалася за ним. Еміль прихопив із собою молоток і величезного цвяха. Прибивши цвяха міцно під гребенем даху, підвів Ліну зі шворкою в роті на гребінь і сказав:
– Ну, стрибай!
Бідна Ліна, що сиділа на гребені, тільки дивилася вниз і жалібно охкала. Унизу вона побачила Альфреда й малу Іду, що дивилися вгору, повернувши до неї обличчя, і чекали, коли ж вона полетить із неба, мов комета, і впаде на солому… Її охкання ставало дедалі розпачливішим.
– Я боюся, це небезпечно, я боюся!
– То збережи собі зуба, мені однаково, – мовив Еміль.
Ліна так заголосила, що чути було на всю округу, потім звелася на тремтячі ноги й стала на гребені, хитаючись сюди й туди, мов дерево від вітру. Мала Іда затулила обличчя, щоб не бачити цього.
– Ой, Боже мій! – заводила Ліна.
Їй страшно було стрибати з гребеня даху – страшно через хворого зуба, а виходило, що вона мала ще й почути оте страхітливе хрясь, і це вже було понад її сили.
– Стрибай, Ліно! – гукнув Альфред. – Стрибай же!
Ліна заплющила очі й голосила далі.
– Я тобі допоможу, – чемно, як завжди, сказав Еміль.
Він лише почав пальцем легенько штовхати Ліну в спину, і відразу вона з криком злетіла з даху.
І справді почулося легеньке хрясь, але від того, що від даху відірвався той здоровецький цвях.
Ліна лежала на соломі – з цілим зубом і з цвяхом, що звисав з другого кінця шворки.
Тепер Ліна вже розсердилася на Еміля:
– На всякі витівки та дурниці ти мастак, а щоб витягти зуба, у тебе не стає клепки!
Добре, що Ліна розсердилася, бо в гніві вона відразу подалася до коваля Пелле. Той вправно витяг зуба своїми великими обценьками з ледь чутним хрясь, а Ліна сердито викинула його на купу ковалевого сміття й пішла додому.
Не думайте, що Еміль тим часом байдикував. Альфред ліг спати під грушею, й Емілеві не було з нього користі. Тому він пішов до кімнати з Ідою, і надумав погратися з нею, поки вони чекатимуть на маму й тата, що мали прийти з церковною громадою пити каву.
– Ми гратимемося так, що я буду лікар з Маріанналунда, а ти хвора, яку я лікуватиму, – пояснив Еміль.
Іда відразу погодилася. Вона роздяглася й лягла в ліжко, а Еміль заглянув їй у горло, послухав груди так, як лікар із Маріанналунда.
– Яка в мене хвороба? – запитала Іда.
Еміль задумався й раптом сказав:
– У тебе тиф. Це дуже страшна хвороба.
Він пригадав, що баба Майя казала, ніби у хворого на тиф синє обличчя. А що він звик робити все ґрунтовно, то почав оглядатися, чи знайде щось, що допомогло б йому так пофарбувати Іді обличчя, як у хворих на тиф.
На письмовому столику стояла мамина чорнильниця, та, якою вона користувалася, коли записувала у свою книжечку Емілеві витівки й коли писала запрошення на каву церковній громаді.
Чернетка того запрошення також лежала на столику. Еміль прочитав: «щиро просимо» – і запишався, що його мама вміє так гарно й чемно писати. Не те, що той Адріан, який тільки спромігся зліпити «бачив ведмедя».
Мамі вже не треба було чернетки. Тому Еміль зім’яв її в невеличку кульку, яку запхав у чорнильницю, а коли папір увібрав у себе досить чорнила, витяг його пучками й заходився розмальовувати Іду.
– Ти будеш схожа на тифозну хвору, – пояснив він, а Іда задоволено всміхалася.
– Зажмур очі, щоб у них не потрапило чорнило, – мовив Еміль, і розмалював їй у синій колір усе обличчя, але, як завжди обережний, не зачепив очей. Навколо них він залишив два великі віконця її власного кольору, і ті білі віконця надавали Іді такого страшного хворобливого вигляду, що Еміль злякався, адже вона майже скидалася на малу примару з книжки «Життя тварин», яку він бачив у священика.
– Ох! – вигукнув Еміль. – Баба Майя правду казала: тиф – страшна хвороба!
Саме тоді баба Майя пришкандибала з лісу до Катгульта й біля хвіртки здибала Ліну, що поверталася від коваля.
– Як справи? – запитала баба Майя. – Твій зуб і далі болить?
– Не знаю, – відповіла Ліна.
– Не знаєш? Що це означає?
– Бо він, паскуда, лежить на смітнику в коваля Пелле, але я думаю, що він аж виє з болю!
Ліна повеселішала й не була вже така спухла, як раніше. Вона пішла до Альфреда, що лежав під грушею, показати йому дірку від зуба, а баба Майя пішла до кухні варити для гостей каву.
Старенька почула, що в кімнаті гомонять діти, і захотіла спершу привітатися з Ідою, яку дуже любила.
Та коли вона побачила свою улюбленицю, що лежала в ліжку з яскраво-синім лицем на тлі білої подушки, то мимоволі крикнула:
– Ой лишенько, що це?
– Тиф, – пояснив, усміхаючись, Еміль.
Знадвору долинуло торохтіння коліс. Це з церкви повернулися Емілеві мама й тато та їхні гості на чолі зі священиком. Тільки-но приїхавши, вони, спраглі кави, рушили до будинку, та на східцях стала баба Майя і загукала різким голосом:
– Не йдіть! Не заходьте сюди, у нашій хаті тиф!
Усі зупинилися, розгублені й налякані, та Емілева мама запитала:
– Що ти верзеш? Хто хворий на тиф?
Тоді раптом у дверях позад баби Майї з’явилася синя Іда з білими віконцями навколо очей, у самій сорочці й весело сказала:
– Це я хвора!
Усі почали сміятися – усі, крім Емілевого тата, що тільки запитав із притиском:
– Де Еміль?
Та Еміль зник. Він не показувався, поки гості пили каву.
Після кави священик пішов до кухні заспокоїти бабу Майю, яка сиділа там сердита й ображена, що то виявився не тиф. І коли він уже заспокоїв її, то побачив на стільці пачку Емілевих листів. Священик вигукнув «ой!» і вихопив з пачки лист від Адріана.
– Не може бути, щоб ви мали саме таку поштову марку, яку я вже давно шукаю!
Бо священик колекціонував поштові марки й знав, скільки котра з них коштує. За рідкісну марку, що була на Адріановому листі, він відразу запропонував сорок крон.
Емілевому татові забило дух, коли він почув таку страшну суму: щоб давати сорок крон за такий крихітний папірець! Він майже сердито похитав головою.
Що ж, звісно, Емілеві пощастило. Виходить, що стара оксамитова коробочка також добре придбання, ба найкраще з того, що Еміль купив на аукціоні!
– За сорок крон можна купити півкорови, – дорікнув священикові Емілів тато.
Еміль уже не хотів ховатися в скрині на дрова; він підняв накривку й виткнув голову:
– Якщо ви будете купувати півкорови, то котру половину хочете мати – передню, що буцає рогами, чи задню, яка махає хвостом?
– Гайда до столярні! – крикнув Емілів тато.
І Еміль пішов. Однак спершу отримав від священика чотири купюри по десять крон. А наступного дня поїхав до Бакгорва, дав тому Адріанового листа й половину отриманих грошей. Потім зі щирими подяками від Бакгорвів поїхав додому, щоб узятися до нових витівок.
– Я гадаю, що мені треба частіше їздити на аукціони, – заявив він, коли приїхав додому. – Що ви скажете, тату?
Тато щось промимрив, але ніхто не збагнув, що він сказав. Отож цілий пополудень після пиття кави Еміль, як ви знаєте, просидів у столярні й витесав свого сто тридцятого чоловічка. Раптом він похопився: це ж неділя, і не можна тесати ножем, бо то великий гріх! Мабуть, не можна було й витягати зуба, і розмальовувати Іді чорнилом обличчя. Еміль поставив чоловічка на полицю до інших.
Хлопчик сидів на колоді, за вікном столярні спадав присмерк, а він думав про свої гріхи. Нарешті Еміль склав руки й почав молитися:
– Милий Боже, зроби так, щоб я більше не пустував! Щиро просить Тебе Еміль Свенсон із Катгульта, що в Льонеберзі.
