Власне, Емілевого тата було трохи шкода. Бо його хлопець раз по раз купував усякий непотріб, що потім виявлявся потрібний, а він, тато, придбав на аукціоні тільки льоху, і ось та паскуда привела вночі одинадцятеро поросят, коли ніхто їх не чекав, і десятеро з них подушила, бо серед свиней часом таке стається. Одинадцяте порося вона б також задушила, якби його не врятував Еміль. Отож Еміль прокинувся вночі, бо йому заболів живіт, і треба було вийти надвір. І коли він ішов повз сажник, то почув, як відчайдушно кричить порося.
Еміль умент відчинив дверцята та в останню мить вихопив порося в жорстокої мами. Так, то справді була погана льоха, але вона була хвора на якусь дивну хворобу, бо після цього зразу, на третій день, здохла. Сердешний Емілів тато! Він залишився тільки з маленьким поросятком. Це було все, що він мав з аукціону в Бакгорва, тож не дивно, що він журився.
– У тих Бакгорвів тільки чигає на тебе біда й нещастя, – поскаржився він Емілевій мамі ввечері, коли вони вже лягли спати. – З усього видно, що їхня худоба проклята.
Еміль почув ці слова зі свого ліжка й відразу виткнув носа над краєм матраца:
– Я візьму собі те порося, дарма, що воно прокляте!
Але татові не сподобалися його слова.
– Ти все тільки береш і береш, – гірко дорікнув він. – А що ж я? Ніколи не повинен нічого мати?
Еміль замовк і якийсь час не заводив мови про порося. Проте й воно було дуже кволе – худеньке, синювате, мляве. «Це забирає в нього силу прокляття», – думав Еміль, уважаючи несправедливістю, що те прокляття мучить маленьке поросятко, яке нікому не зробило зла.
Емілева мама була з ним згодна.
– Бідне кришенятко! – бо в Смоланді так казали, коли співчували комусь маленькому.
Ліна також мала добре серце до тварин, а надто до цього поросятка.
– Бідне кришенятко, – казала наймичка. – Воно скоро задубіє.
І задубіло б, якби Еміль не взяв його до кухні, не постелив йому в кошику шматок м’якенького сукна, не годував молоком із пляшечки з пипкою та не робив усього того, що робить мама для рідної дитини.
Приходив Альфред, дививсь, як Еміль годує порося, і щоразу цікавився:
– Ну, як там порося?
– Воно прокляте – і не хоче їсти, – відповідав Еміль.
– Т-так? Чого ж воно таке люте? – дивувався Альфред.
Урешті Еміль пояснив, що порося не люте, а кволе й худе – через те, що його прокляли.
– Та я зніму прокляття, – сказав Еміль. – Я хочу зберегти йому життя, я вже так собі поклав.
І справді зберіг. Невдовзі порося вже було здорове, мов горішок, рожеве, кругленьке, квітуче, як зазвичай бувають поросята.
– Миле кришенятко, – мовила Ліна. – Я вже думаю, що воно вичухається.
«Миле кришенятко» – вона й далі так його називала, скільки те порося жило.
– Так, воно таки вичухалося, – мовив тато. – Ти добре зробив, Емілю, що врятував його.
Еміль зрадів, що тато похвалив його і, між іншим, запитав:
– Скільки разів мені ще треба буде його рятувати, поки воно стане моїм?
На що тато тільки сказав «гм» і сердито глянув на сина.
То Еміль більше не заводив мови про порося. Його перевели в сажник, хоч воно дуже не хотіло там бути. Порося бігало за Емілем, як цуценя, і Еміль зрештою дозволив йому бути надворі цілими днями.
– Воно думає, що ти його мама, – сказала Іда.
І, мабуть, порося справді так думало, бо, коли тільки бачило Еміля, починало радісно й голосно рохкати. Воно весь час хотіло бути з Емілем, а надто, як він чухав йому спину, і Еміль не міг його спекатися.
– Виходить, що мені тепер тільки треба чухати порося!
Він сідав собі під вишнею, а порося стояло біля нього, заплющувало очі й тільки ледь порохкувало, щоб показати, як йому гарно.
Літні дні прийшли, і літні дні скінчилися, поступово над головою поросяти, де воно стояло, коли його чухали, почали спіти вишні. Еміль часом рвав їх у жменю й давав поросяті, бо тому подобалися кісточки.
Поросяті подобався й Еміль. Так, із кожним днем Еміль краще розумів, яким гарним може бути поросяче життя, коли поросяті випало жити в такому місці, де є Еміль.
Еміль також любив порося, з кожним днем дедалі дужче. І якось-то, коли він сидів на гойдалці й чухав порося, йому спало на думку з’ясувати, кого ще він любить.
Найперше йому спав на думку Альфред, тоді Лукас… «Ой, я забув маму, звісно, мама, тоді Іда і порося…»
Потім він насупив брови й довго думав.
«А ще є тато й Ліна. Хоч тата я часом люблю, а часом ні. А Ліну? Чи люблю я її? Мабуть, десь так люблю, як кицьку».
Еміль звично й далі робив різні витівки, а потім чемно сидів у столярні й витісував чоловічків, як виходило із записів у тогочасних маминих книжечках. Але в жнива мама була дуже зайнята, тому часто в книжечці тільки писала: «Еміль у столярні», але не писала чому.
Тепер Еміль почав щоразу брати до столярні порося, з ним йому трохи швидше минав час. Тепер він навіть уже інколи не витісував чоловічків, а натомість почав навчати порося таких штук, яких ніхто з льонебержців не сподівався від тамтешньої звичайної свині. Він учив його тайкома, а порося було кмітливе, ще й дуже задоволене, надто тому, що кожного разу, коли воно вже уміло робити щось нове, отримувало від Еміля щось смачненьке. Адже Еміль мав великий запас сухарів, тістечок, сушених вишень та інших присмак у коробці за столярним верстаком, про яку ніхто не знав, бо ніколи не було відомо, коли йому доведеться сидіти в столярні, а він не хотів голодувати без потреби.
– З певною хитрістю та кількома сушеними вишнями можна всього навчити порося, – пояснив Еміль Альфредові й Іді одного суботнього вечора, коли показував їм, що вміє робити його порося, чого ніхто ще не бачив. Це відбувалося в бузковій альтанці й стало великою подією для Еміля й поросяти. Альфред та Іда сиділи там на лавці й здивовано витріщали очі на те, що робило порося. Такого поросяти вони ще не бачили! Воно могло так гарно сидіти, як собака, коли Еміль казав: «Сядь гарно!», і лежати не ворушачись, коли він казав: «Завмри!», і підіймало праву ратичку й дякувало, коли отримувало сушену вишню.
Іда захоплено плескала в долоні й допитувалася:
– А що воно ще вміє?
Тоді Еміль гукнув:
– Біжи! – і порося побігло навколо альтанки, але через рівні проміжки часу Еміль гукав: «Стрибни!», і воно, стрибнувши, бігло далі, і видно було, яке воно дуже задоволене.
– О, яке воно гарне! – гукала мала Іда, і справді воно здавалося гарним, коли дрібненькими стрибками кружляло навколо альтанки.
– Тільки ж такі речі неприродні для поросяти, – сказав Альфред.
Та Еміль був гордий і задоволений, бо такого поросяти не було в цілій Льонеберзі й, напевне, у цілому Смоланді.
Поступово Еміль навчив порося ще й стрибати через мотузку. Чи ви бачили, щоб порося стрибало через мотузку? Не бачили, і не бачив Емілів тато.
Та якось він проходив повз корівню й побачив, як Еміль з Ідою крутять стару мотузку, а через неї так стрибає порося, аж розчепірюються йому ратички.
– Йому приємно, – запевняла Іда, але тато не погоджувався.
– Свині живуть не для приємності, – мовив він. – З нього має бути різдвяна шинка, а від такого стрибання воно схудне, як мисливський пес. Я не хочу цього знати!
В Еміля тьохнуло серце. Щоб із цього поросяти зробили шинку! Такого він і в гадці не мав! Але тепер треба думати, і він почав міркувати, чи це є один із таких днів, коли він дуже не любить свого тата.
Це був вівторок десятого серпня, коли Еміль дуже не любив тата. Це того ранку сонячного теплого літнього дня порося стрибало через мотузку перед корівнею, а тато сказав, що з нього має бути різдвяна шинка. Потім він зник, бо того дня в Катгульті косили жито, і Емілів тато хотів докосити все до вечора.
– Ну, що будемо робити, кришеня? – мовив Еміль, коли тато пішов. – Тримайся худим, як мисливський пес, то, може, виживеш, бо ти ще не знаєш мого тата!
Еміль цілий день журився поросям і робив тільки дрібні витівки, про які не варто згадувати.
Він поклав Іду в старий дерев’яний жолобок, з якого напували коней і корів, і грався, уявляючи, ніби це човен на морі. Потім напомпував повний жолобок води й уявив, що човен набрав повно води. Іда стала геть мокрою, що здалося їй приємним. Потім він шмагнув своїм батогом по скляній мисочці з ревененим киселем, який мама виставила у вікні пафи, щоб холонув. Еміль тільки хотів був перевірити, чи влучить він у мисочку, і не думав, що вона розіб’ється, але вона розбилася. Та Еміль радів, що тато далеко в полі. Бо мама замкнула синочка в столярні тільки на трохи: одне, що жаліла його, а друге, що хотіла послати його з кавою в поле до косарів, яким треба було щось перекусити, адже в цілій Льонеберзі, і в цілому Смоланді, і в усіх садибах саме діти носили їм каву.
Ці смоландські підлітки справді були приємні посланці, коли вони йшли зі своїми кавниками по луках і гаях звивистими стежками, які кінчалися біля якоїсь пісної ниви, горбкуватої від каміння, через що хотілося плакати. Так, але смоландські діти не плакали, бо серед каміння росло багато суниць, а вони їм смакували.
Ось Еміля й Іду також того дня послали з кавою. Діти вийшли з дому вчасно и швидко чимчикували, несучи вдвох кошик із кавою. Та треба знати, що Еміль ніколи не ходив рівною дорогою, а завжди робив кола, коли йому здавалося, що треба щось побачити. А як ішов Еміль, так ішла з ним Іда. До речі, Еміль зробив гак, щоб пройти повз ставок, де завжди було багато жаб, і одну він упіймав. Хлопець хотів докладніше вивчити її, а ще вважав, що жабі треба трохи розважитися, а не нидіти в ставку цілий день. Тому він укинув її в кошик із кавою і накрив її накривкою; тепер жаба запевне не випаде.
– А як же ще її зберегти? – відповів Еміль, коли Іда засумнівалася, чи добре тримати жабу разом із кавою. – Мої кишені діряві. І зрештою, я потримаю її недовго, а потім вона повернеться до свого ставка, – пояснив сестрі цей кмітливий хлопець.
На полі Емілів тато й Альфред косили жито, а за ними Ліна й баба Майя збирали те, що падало з-під кіс, докупи та в’язали в снопи. Так колись давно жнивували.
Коли нарешті Еміль та Іда з’явилися зі своїм кошиком, тато привітав їх не так, як добрих посланців, а навпаки, почав сварити, бо вони прийшли дуже пізно. А було заведено пити каву точно у визначений час.
– О, як приємно буде зараз відпочити, – мовив Альфред, бажаючи спрямувати думки Емілевого тата на щось інше.
І якщо ви колись були на такому відпочинку в полі теплого серпневого дня в Льонеберзі, то знаєте, як приємно сидіти разом на освітленій сонцем купі каміння, попивати каву, вмочаючи в неї канапки, і відпочивати. Але Емілів тато й далі сердився – і не подобрішав, коли шарпнув до себе кошика, відкинув накривку, і на нього, просто на голі груди, стрибнула жаба, бо, через спеку, сорочка була розщібнута. І в тієї жаби були такі холодні лапки, що Емілевому татові стало неприємно.
Він замахав руками з відрази, але, як на лихо, зачепив кавника, і той перевернувся. Та Еміль швидко підняв його, так що вилилося небагато кави. Жаби не видно було. Вона з переляку посувалася вниз у татовій штанині, і коли Емілів тато відчув її, то знов осатанів. Він заходився підстрибувати, щоб жаба випала зі штанів, але знов нагнався на кавник. І якби Еміль не підняв його швидко, то всі залишилися б без кави.
Жаба не думала сидіти там, де опинилася. Вона таки вилізла крізь штанину, і Еміль спіймав її. Його тато далі сердився. Він уважав, що та жаба стала однією з Емілевих витівок, а то була неправда. Еміль сподівався, що кошик відкриє Ліна і, певне, страшенно зрадіє, як побачить гарненьку малу жабку.
Я згадую про це, щоб ви зрозуміли, що Емілеві інколи було не так легко виправдатися, коли його вчинки вважали за витівки, хоч вони не були витівками. Де ж, наприклад, на татову думку, він мав тримати жабу, коли обидві його кишені були діряві?