Ліна весь час казала про Еміля:
– Я зроду не бачила хлопця, що робив би стільки витівок. А коли сам не робить, то вони все одно стають біля нього.
Усе одно стають, Ліна правду казала! Доказом цьому було те, що сталося пізніше того самого дня, коли Еміль упустив жабу в кавник.
Сталося з Емілем таке, чого не хочеться й згадувати та через що його вчинком потім довго журилася ціла Льонеберґа.
Отож причиною тієї події було те, що Емілева мама була добра господиня і що якраз того року в Катгульті дуже рясно вродили вишні.
Ні одне, ні друге не залежало від Еміля, а все-таки його присутність позначилася на тих подіях!
Емілева мама чудово готувала конфітюри й соки з усього, що тільки дозрівало в лісі та вдома в садку. Вона збирала брусниці, чорниці, малину й інші ягоди, варила яблучне повидло й груші з імбиром, виноградне й аґрусове повидло та сік зі шпанок-вишень, і дбала про сушену садовину – яблука, груші й вишні – на компоти взимку. Мама сушила їх у печі, тоді висипала в білі полотняні торбинки й чіпляла в коморі, і на них приємно було дивитися.
Коли від достиглих вишень угиналося гілля, з Віммерб’ю до Катгульта прийшла пані Петрел, і Емілева мама поскаржилася їй, що вишні так рясно вродили, що вона не може дати собі з ними ради.
– Я вважаю, що вам треба зробити з них вишнівку, – порадила пані Петрел.
– Боже борони, – відповіла Емілева мама.
Про вишнівку вона й чути не хотіла, бо Катгульт дотримувався тверезості. Емілів тато ніколи не вживав міцних напоїв, не пив ніколи навіть пива, хіба що хтось пригостить його на ярмарку, і тоді вже не було куди подітися. Бо що він міг зробити, коли хтось хотів пригостити його однією чи двома пляшками пива? Тоді тато швидко прикидав, що дві пляшки коштують тридцять ере, а тридцять ере ніхто не викидає намарне. Доводилося пити, хочеш його чи ні. Але щоб він коли пив вишнівку! Це розуміла Емілева мама й так пояснила пані Петрел.
Проте та відповіла їй, що коли в Катгульті ніхто не хоче вишнівки, то, може, є хтось інший, що не проти випити чарочку. Наприклад, вона залюбки запаслася б кількома пляшками вишнівки, то чом Емілевій мамі нишком не набрати бутель вишень і не поставити їх киснути в якомусь закутку в погребі, де його ніхто не бачитиме? Коли вишні виграють, пані Петрел прийде, забере вишнівку й добре заплатить за неї.
Емілевій мамі завжди було дуже тяжко відмовляти, коли хтось просив щось у неї. До того ж вона була дуже доброю господинею і вже насушила на зиму вишень більше, ніж треба. І якось так вийшло, що вона, і сама не знаючи як, пообіцяла пані Петрел зробити вишнівку.
Та мама ніколи не робила чогось потайці, тому сказала про це Емілевому татові.
Той трохи побурчав-таки, але врешті сказав:
– Роби, як знаєш. Вона сказала, скільки заплатить тобі?
Пані Петрел ще не назвала суми. Але Емілева мама вважала, що кілька тижнів вино мало постояти в льоху – десь до серпня, поки перестане грати.
Тепер воно вже виграло, і можна його розлити в пляшки. Складалася добра нагода, бо Емілів тато був у полі, тож не бачитиме цього й не буде почуватися винуватим, що в його домі шумувало вино.
Скоро вже на столі в кухні стояло десять гарних пляшок вишнівки, які мама хотіла скласти в кошик і винести десь у куток льоху, щоб ніхто не бачив, аж поки прийде пані Петрел і забере напій.
Ті вишні, з яких робилося вино, стояли у відрі перед кухонним порогом, коли Еміль та Іда повернулися з поля з порожнім кавником.
– Емілю, – мовила мама, – візьми відро й закопай вишні на гною.
Еміль слухняно поніс відро. Але гній був далеко, за свинячим сажем, де сиділо те порося, що звалося кришеня. Коли воно побачило Еміля, то так зарохкало, що Еміль збагнув: воно хоче, щоб його випустили.
– Зараз випущу! – мовив він, і поставив відро.
Він відчинив дверцята сажу, і звідти, радісно рохкаючи, вибігло порося. Воно відразу запхало рило у відро, гадаючи, що Еміль приніс йому їсти. Тоді вперше хлопець почав міркувати, чому мама казала йому закопати вишні. Це справді було дивно, бо в Катгульті ніколи не закопували жодних їстівних речей. І кісточки явно були смачні, порося вже багато їх з’їло. Еміль подумав, що мама, напевно, хотіла, щоб вишні були закопані, аби їх не побачив тато, який скоро повернеться з поля додому.
«Але їх так само може з’їсти порося, – подумав Еміль. – Он як кісточки йому смакують!»
Скидалося на те, ніби поросяті смакують саме ці кісточки. Воно радісно рохкало й так швидко їло, що майже не витягало почервонілого рила з відра. А щоб йому було зручніше, Еміль висипав вишні на землю. Тоді прийшов на бенкет і півень.
Порося лупнуло на нього очима, але не відігнало, і півень також заходився швидко дзьобати кісточки. Тоді підійшла решта курей на чолі з Кривою Лотою і захотіли подивитися, що так смакує півневі, але не змогли. Порося і півень накидалися на них, тільки-но вони пробували щось дзьобнути. Було видно, що ті смачні кісточки порося й півень явно хотіли зберегти лише для себе.
Еміль сидів серед них на переверненому відрі, грав на соломинці та, власне, нічого не думав. Та раптом він побачив, що півень перевернувся. Він кілька разів спробував стати на ноги, але не зміг. Щоразу, коли, трохи поплазувавши, він ледь підіймався, голова його переважувала, і він знову падав. Кури, яких півень із поросям відігнали, збилися неподалік у купу, збентежено дивилися на свого півня й зажурено сокотіли. Це дратувало півня, і він люто дивився на них, мовляв, хіба йому не можна плазувати й лежати скільки завгодно?
Еміль не розумів, що сталося з півнем, і жалів його. Він підійшов до нього, підняв, поставив на ноги. І півень стояв якийсь час, похитуючись, наче ноги не хотіли його тримати. Тоді на нього напав якийсь шал, він заспівав, забив крильми, і з пронизливим «кукуріку!» кинувся на курей. Ті заквапилися геть, аби врятуватися, бо ясно побачили, що півень здурів. Еміль також це бачив. І так збентежено дивився на півневі химери, що не помічав поросяти. Всяко можна говорити про дурість, але хто справді здурів, то це порося. Воно також захотіло розганяти курей, і, голосно рохкаючи, помчало слідом за півнем. Еміль дедалі більше дивувався й нічого не розумів. Порося, стрибаючи, голосно й дико рохкало, наче йому було дуже весело, але Еміль бачив, що ноги його якось дивно ковзають, ніби воно не володіє ними, і могло б упасти, якби не робило тих стрибків, яких його навчив Еміль; стрибки допомагали йому втримувати рівновагу.
Проте курей було шкода. Вони зроду не бачили, щоб порося так поводилося, і тепер розліталися на всі боки. Їхнє перелякане кудкудакання прикро було слухати. Сердешні кури! Крім того, що їхній півень здурів, тут ще й розлючене порося з виряченими очима кинулося за ними великими стрибками. Цього вже було забагато.
Справді забагато! Еміль знав, що так можна було зі страху померти, і раптом побачив, як кури одна за одною падають і залишаються лежати нерухомо. Скрізь у траві нерухомо лежали білі кури, і це було страшне видовище. Еміля пойняв розпач, він став плакати. Що він скаже мамі, коли та прийде й побачить мертвих своїх курей? Крива Лота, його власна курка, також лежала білою купкою, мов мертва, і Еміль обережно підняв її. Так, вона мертва, у ній нема найменшого знаку життя. Бідна Крива Лота. Тепер уже не буде її численних смачних яєць! Єдине, що Еміль міг іще зробити для неї – це належно поховати її. Він уже уявляв, як на її могилі стоятиме камінь із написом: «Тут спочиває Крива Лота, яку смертельно налякало порося».
Еміль справді розсердився на порося. Того мерзотника він замкне в сажі й ніколи більше не випустить. Крива Лота поки що лежатиме в дровітні. Еміль обережно заніс її туди й поклав на колоду, де вона, сердешна, мала лежати до похорону!
Коли Еміль вийшов із дровітні, то побачив, що півень і порося знову повернулися до вишень. Атож, спритна парочка! Спершу до смерті налякали курей, а тоді спокійно знов узялися до бенкету, ніби нічого не сталося! Принаймні півень повинен би мати трохи сумління й пожалкувати, що так повівся з усіма своїми дружинами, але птах явно був зовсім байдужий.
Хоч принаймні тепер вони не були такі жадібні. Та ось півень, як стояв, так і впав, а за ним упало й порося. Еміль був такий лютий на них обох, що йому було байдуже, чи живі вони, чи мертві, та зрештою він бачив, що вони не такі мертві, як кури. Півень ледь озивався, порося лежало також із заплющеними очима й час від часу пробувало їх розплющити, але ледь ворушило ногами й увесь час хропіло.
У траві лежало ще багато тих вишень, і одну з них Еміль покуштував. На смак вона була не така, як звичайні вишні, але принаймні непогана. Як мамі спало на думку закопувати такі добрі вишні? Отож йому треба піти й сказати їй про нещастя з курми. Але як йому не хотілося! Принаймні тепер. Задумавшись, він з’їв ще кілька вишень… і ще кілька… ні, до мами він зараз не хотів іти!
У хаті, у кухні, Емілева мама тим часом приготувала вечерю для тих, що косили-в’язали жито. Тепер вони всі прийшли додому: Емілів тато й Альфред, Ліна й баба Майя – стомлені й голодні після цілоденної праці. Вони посідали навколо кухонного столу. Емілеве місце було порожнє, і Емілева мама згадала, що вже добру часину не бачила свого синочка.
– Ліно, піди поглянь, чи немає Еміля біля поросяти, – загадала Емілева мама.
Ліна пішла й барилася досить довго. Коли ж вона нарешті з’явилася у дверях, то стала на порозі, чекаючи, щоб усі подивилися на неї. Те незвичайне, що вона мала сказати, усі мали почути одночасно.
– Що з тобою? Чого стоїш? Щось сталося? – запитала Емілева мама.
Ліна всміхалася сама до себе.
– Чи щось сталося? Так, я й не знаю, як маю сказати… Але кури всі поздихали! Півень п’яний! Порося п’яне! А щодо Еміля…
– Що з ним сталося? – схвилювалася Емілева мама.
– Еміль… – наймичка глибоко зітхнула. – Еміль також п’яний.
Який видався той вечір у Катгульті, годі описати!
Емілів тато почав лаятися й кричати, Емілева мама заплакала, Іда також заплакала, Ліна й собі заплакала просто за компанію, баба Майя заохкала-зайойкала й передумала вечеряти, бо треба було негайно йти в село та про все розповісти: «Ох-ох, бідолашні Свенсони з Катгульта! Еміль! Оте нещастя напилося й побило всіх курей, ох-ох-ох!»
Альфред єдиний не втратив розуму. Коли Ліна прийшла з тими поганими новинами, він кинувся з усіма надвір, знайшов Еміля, що лежав у траві біля поросяти й півня. Так, Ліна правду казала: Еміль був добряче п’яний. Він лежав, навалившись на порося, закотивши очі, і видно було, що йому зле. Емілева мама гірко заплакала, коли побачила свого нещасного хлопчика, і відразу хотіла була забрати його до хати, але Альфред, що розумівся на цих справах, сказав:
– Йому краще побути на свіжому повітрі!
Потім Альфред сидів цілий вечір на порозі своєї кімнатки, тримаючи на колінах Еміля, і допомагав, коли того тягло на блювання, заспокоював, коли Еміль плакав, атож, бо Еміль час від часу прокидався й плакав через свою безсилість.
Адже він чув, як казали, що він сп’янів, але не міг збагнути, що це таке. Еміль не знав, що коли роблять вишнівку, то треба, щоб вишні кисли досить довго, і тоді вони набираються того, від чого можна сп’яніти. Тому Емілева мама й сказала йому, щоб він закопав вишні в гній, а натомість він їх їв, півень і порося також їли, і тому він лежить тепер мішком на колінах в Альфреда. Довго він так лежав. Настав вечір, зайшло сонце, над Катгультом зійшов місяць, та Альфред і далі тримав Еміля на колінах.
– Як тобі? – запитав він хлопця, коли побачив, що той ледь розплющує очі.
– То я ще живий? – запитав Еміль кволим голосом, а тоді пошепки додав: – Коли я помру, ти візьмеш собі мого коня.
– Ти не помреш, – запевнив його Альфред.
Ні, Еміль не помер, не здохли ні порося, ні півень.
І дивно, що не поздихали й кури. Вийшло так, що Емілева мама послала малу Іду з кошиком у дровітню по дрова. Іда дорогою плакала, бо то справді був сумний вечір, а ще дужче закапали в неї сльози, коли вона прийшла в дровітню й побачила на колоді мертву Криву Лоту.
– Бідна Лота! – мовила вона, простягла свою маленьку руку й погладила курку.
І, уявіть собі, Лота ожила! Вона розплющила очі, і сердито кудкудакаючи, злетіла з колоди та пошкутильгала у двері. Іда здивувалася й не знала, що їй думати. Може, її руки мають таку силу, що оживляють мертвих?
Журячись Емілем, ніхто не мав сили думати про курей, що й далі лежали в траві. Та ось прийшла Іда, почала їх по черзі гладити, і кожна курка оживала й рухалася, авжеж, бо вони не поздихали, а тільки, коли порося кинулося на них, зомліли зі страху, як зазвичай роблять кури в момент небезпеки.
Іда гордо повернулася до кухні, де сиділи її заплакані мама й тато: тепер і вона мала для них новину.
– Ось я принаймні оживила всіх курей, – задоволено мовила дівчинка.
І півень, і порося, і Еміль до наступного ранку пооживали. Хоч півень не міг співати три дні. Він час від часу пробував, але «кукуріку» в нього не виходило, а тільки якийсь негарний уривчастий звук, від чого йому ставало дуже соромно. Кури щоразу докірливо дивилися на нього, тож він засоромлено ховався в кущі. Порося не соромилося. Але Емілеві цілий день було соромно, а Ліна його дражнила:
– Ото гарно лежати п’яному разом із поросям! Ти й порося – обоє п’яні свині, відтепер я завжди буду вас так називати.
– Ану, перестань! – мовив Альфред, люто глянувши на неї, і наймичка замовкла.
Проте на цьому все не скінчилося. Після обіду у хвіртку до Катгульта зайшло три поважні чоловіки – храмовики з льонеберзького храмового товариства.
Ви, певне, не знаєте, хто вони, то я можу вам пояснити, що в Льонеберзі та в цілому Смоланді існували й тепер існують такі товариства, що, зокрема, викорінювали й досі викорінюють п’янство, яке приносить людям нещастя. Охкання баби Майї з приводу Емілевої нетверезості дійшло до цього товариства. І тепер вони прийшли й хотіли поговорити з Емілевими батьками. Мовляв, було б добре, якби Еміль прийшов на їхнє вечірнє зібрання, щоб його навернули до тверезості.
Емілева мама страшенно розсердилася й почала розповідати, що було з вишнями, але це не переконало храмовиків, і один із них сказав:
– Так, але ж він їв ті вишні! Тож не зашкодить увечері трохи поговорити про це з ним.
Емілів тато також погоджувався. Невелика радість була стояти між людьми й відчувати сором за свого сина, але, мабуть, треба було піти туди й навернути Еміля до тверезості.
– Я піду з ним, – похмуро заявив він.
– Ні, коли йому треба туди йти, – озвалася Емілева мама, наполеглива жінка, – то піду я. Це ж я сама зробила те погане вино, тому ти, Антоне, не повинен страждати через мене. Це мені треба слухати напучування, але я можу взяти з собою Еміля, якщо вам здається, що це необхідно.
Коли настав вечір, Еміль, одягнений по-святковому й у своїй шєпці, не мав нічого проти, щоб навернутися до тверезості.
Порося також хотіло цього. Коли Еміль і його мама рушили йти, воно також приєдналося до них. Але Еміль гукнув «Завмри!» і воно слухняно лягло нерухомо на дорозі, хоч довго дивилося вслід Емілеві.
Треба визнати, що того вечора зала храмового товариства було повна. Ціла Льонеберґа хотіла послухати, як Еміля навертатимуть до тверезості. Храмовий хор стояв на естраді та, коли Еміль з’явився у дверях, на повний голос заспівав:
– Юначе, ти, що чарку взяв, смертельної отрути повну…
– То була не чарка, – мовила Емілева мама, але зібрані мали слухати тільки Еміля.
Коли хор затих, уперед виступив один чоловік, що довго й поважно говорив з Емілем і нарешті запитав його, чи він дасть клятву тверезості, яка буде чинна протягом цілого його життя.
– Дам, – відповів Еміль.
Саме цієї хвилини за дверима почулося рохкання, і до зали зайшло порося. Воно крадькома йшло за Емілем і тепер зраділо, що побачило його на першій лаві, і відразу побігло до нього.
У залі загомоніли. Досі до храмового будинку ніколи не заходили свині, і храмовики й тепер не хотіли їх бачити. Вони вважали, що поросяті не годиться бути на такому зібранні.
Та Еміль сказав:
– Йому також треба дати клятву тверезості, бо воно з’їло більше вишень, ніж я!
Порося трохи крутилося, тож Еміль сказав йому «Сядь гарно!», і воно, на подив льонебержців, сіло так, як собака. І сиділо дуже скромно й чемно. Еміль витяг із кишені кілька сушених вишень, дав йому, і льонебержці не вірили своїм очам, коли порося простягло праву ніжку й подякувало за гостинець.
Усі так зацікавилися поросям, що майже забули за клятву тверезості. Емілеві довелося їм нагадувати:
– То я буду давати клятву чи ні?
Після чого він присягнув, що надалі буде утримуватися від міцних напоїв і водночас сприяти поширенню тверезості серед свого оточення. Ці гарні слова означали, що Еміль довіку не скуштує спиртного й буде допомагати, аби й інші люди зберігали тверезість.
– Слухай, порося, це тебе також стосується, – сказав Еміль, коли присягнув, а опісля всі льонебержці казали, що, крім Еміля, ніхто з льонебержців не давав присяги тверезості разом із поросям.
– Цей хлопець із Катгульта трохи дивний, – казали вони.
Коли Еміль повернувся додому й зайшов до кухні з поросям, що йшло за ним, його тато сидів сам, і у світлі лампи Еміль побачив, що той плаче. Він ще ніколи не бачив, щоб тато плакав, і це йому не сподобалося.
Але потім тато сказав таке, що йому дуже сподобалось.
– Слухай, Емілю, – тато міцно тиснув йому плече й пильно дивився в очі, – якщо ти присягнувся цілий вік дотримуватися тверезості, то я дарую тобі це замурзане порося… Я думаю, що з нього не буде доброго м’яса після всіх його вистрибувань і п’яних бравад.
Еміль так зрадів, що аж підстрибнув. Він іще раз присягнув довіку дотримуватися тверезості. Такого тверезого голови громадської ради, як Еміль, ніколи не було в Льонеберзі та й у цілому Смоланді, то, може, й непогано, що він малим одного літнього дня трохи з’їв п’яних вишень.
Увечері Еміль довго лежав і розмовляв з малою Ідою.
– Тепер я маю коня, корову, порося й курку, – сказав він.
– Курку тобі я оживила, – мовила Іда, і Еміль подякував їй за це.
Наступного дня він прокинувся дуже рано й почув, як у кухні балакають, п’ючи каву, Альфред і Ліна. Він скочив з ліжка, бо хотів сказати Альфредові, що йому подарували порося.
– Власник худоби Еміль Свенсон, – усміхаючись, мовив Альфред.
А Ліна стріпнула головою й заспівала пісню, яку щойно склала, коли доїла корови:
- Та мама повела його до храмовиків,
- які зберігають тверезість.
- І дав він клятву ніколи не пити,
- і має він таке порося, яким раніше був сам.
Дурнішої пісні годі собі уявити:
«І має він таке порося, яким раніше був сам» – це таке безглуздя, та що вдієш, Ліна на краще не здатна.
Почався день, і Альфред, Ліна разом з Емілевим татом і бабою Майєю пішли в поле косити жито.
Емілева мама залишилася вдома з дітьми. І була рада, бо того дня мала прийти пані Петрел забрати свою вишнівку, а мама не дуже хотіла, щоб це бачив Емілів тато.
«Добре, що я збудуся тих пляшок», – думала вона, пораючись у кухні. Пані Петрел ось-ось прийде, скоро з дороги почується гуркіт коліс… Та, як не дивно, почулося щось зовсім інше – з льоху долинув брязкіт розбитого скла.
Емілева мама виглянула у вікно й побачила Еміля, що сидів з кухонним гачком у руці й методично розбивав пляшки з вишнівкою, аж скло розліталося й бризки вина летіли. Вона відчинила вікно й гукнула:
– Що ти там робиш, Емілю?!
Еміль тільки зупинився, щоб відповісти:
– Я працюю задля тверезості й думаю почати з пані Петрел.
