Ту нещасну вишнівку потім довго пам’ятали в Льонеберзі, хоч Емілева мама хотіла її якнайшвидше забути. Ні слова не було в її синій книжечці про те, що робив Еміль нещасного десятого серпня, такого страшного, що вона не змогла примусити себе записати. Проте одинадцятого серпня вона зробила коротенький запис, і як його читати без попередження, то мимоволі аж підстрибнеш: «Дякую Богові за хлопчика, але принаймні сьогодні він тверезий».
Отак написано. Більше ні слова. І що можна було подумати? Можна було припустити, що Еміль рідко бував тверезий. По-моєму, Емілевій мамі треба було розповісти, як усе відбувалося насправді. Однак, як уже згадано, вона не змогла присилувати себе. За п’ятнадцяте серпня знову був запис. Ось що вона тоді писала: «Цієї ночі Еміль з Альфредом ловили раків, спіймали 60, але потім усе зіпсувалося».
Шістдесят раків, ви колись чули таке? Це ж безбожно багато! Порахуйте самі, то й переконаєтеся. Для Еміля це була приємна ніч, і якщо ви колись ловили раків темної серпневої ночі десь у Смоланді, то розумієте, чому приємна. Розумієте, як тоді буває тихо, які ви мокрі та яким дивним усе здається.
Усе таке темне, ліс здається таким чорним навколо озера, така скрізь тиша, тільки вода хлюпає навколо ніг, коли ви ходите під берегом. Коли ви маєте чим світити, як Еміль і Альфред, то бачите раків, великих, чорних, що лазять по камінню на дні, витягаєте їх, ударяєте рукою кожного по спині й кидаєте в мішок.
Коли Еміль з Альфредом поверталися вдосвіта додому, вони мали більше раків, ніж могли піднести, а Еміль ідучи посвистував і приспівував.
«Ну й здивується тато!» – міркував він. Хай там як, а він хотів показати татові, який він спритний, хоч це часто кінчалося для нього невдачею. Тепер він хотів, щоб його тато побачив усіх тих раків, коли тільки прокинеться. Тому склав їх у великий мідяний рондель, той, що в ньому він та Іда зазвичай купалися ввечері по суботах, а тоді поставив рондель у спальні поряд із татовим ліжком. «Як же вони всі зрадіють, коли прокинуться й побачать моїх раків!» – подумав він, коли втомлений і вдоволений заліз у своє ліжко й заснув.
У кімнаті було тихо. Чути було тільки легеньке свистяче похропування Емілевого тата й шурхотіння раків навколо, що, як завжди, лазили одні по одних.
Емілів тато вставав щодня дуже рано, і так устав того ранку. Щойно будильник у кімнаті вибив п’яту, він відкинув ковдру, висунув ноги за край ліжка, але якийсь час іще сидів, щоб розігнати сон. Він випростався, позіхнув, почухав голову й поворушив великими пальцями ніг. Колись він був утрапив лівим великим пальцем у пастку, яку Еміль наставив на пацюка, і відтоді той палець трохи затерпав, тож уранці його треба було розминати. Але, розминаючи його, тато раптом так зверескнув, що Емілева мама й мала Іда вмент прокинулися. Їм здалося, що тата хтось убиває. Та виявилося, що то лише рак учепився в той палець, який колись був утрапив у пастку. Якщо когось із вас рак ловив за великий палець ноги, то ви знаєте, що це приблизно так само приємно, як ускочити в пастку, тільки не треба так кричати. Бо раки такі вперті паскуди, що тримаються міцніше, чим дужче хтось кричить, тож уявіть собі, як кричав Емілів тато. Зрештою кричали й Емілева мама та мала Іда, бо побачили, що раків повна підлога. Ох, який там був лемент!
– Емілю! – гукав його тато щосили, по-перше, що був сердитий, а по-друге, що йому треба було обценьків відірвати рака, і Еміль мав їх принести. Але Еміль міцно спав, його не міг збудити жоден шум. Емілів тато на одній нозі пострибав до шафи з інструментами взяти обценьки. І коли мала Іда побачила, як він стрибає із раком, що метляється на великому пальці, то пошкодувала, що Еміль спить і не побачить цього.
– Уставай, Емілю! – гукнула вона. – Уставай і побачиш щось дуже смішне.
Та раптом замовкла, бо побачила, як сердито глянув на неї тато; видно було, він не розумів, що тут смішного.
Тим часом Емілева мама лазила по підлозі й збирала раків. За дві години вона їх позбирала, і коли перед полуднем Еміль нарешті прокинувся, то з кухні долинув до нього апетитний дух варених раків, що змусив його швидше встати.
Цілих три дні в Катгульті їли раків, і раділи такій їжі. А ще Еміль почистив купу рачачих хвостів і спродав їх дружині священика по двадцять п’ять ере за літр. Тими грішми він поділився з Альфредом, який рідко мав гроші та вважав, що в Еміля є ділова жилка.
– Ти справді маєш хист до торгівлі, – мовив наймит.
Еміль уже мав у скарбничці п’ятдесят крон, зароблених різними способами. Раз він надумав був продати пані Петрел своїх чоловічків, бо вони їй дуже подобалися, але з того нічого не вийшло. Чоловічки й далі стояли на полиці, і стоять собі там досі. Пані Петрел справді хотіла купити в нього дерев’яну рушницю й подарувати одному малому бешкетникові, якого вона знала, але й тут також не склалося. Щоправда, Еміль був уже надто великий, аби гратися тією рушницею, але він не захотів її продати. Натомість повісив її на стіні в столярні и написав над нею червоним олівцем «НА ЗГАДКУ ПРО АЛЬФРЕДА».
Альфред засміявся, коли побачив напис, але принаймні видно було, що він задоволений.
Свою шєпку Еміль і далі носив, не виходив без неї, і одягнув її також, коли вперше пішов до школи. Атож, Еміль став уже школярем, і ціла Льонеберґа затамувала дух.
Ліна не вірила, що з нього буде добрий школяр.
– Він переверне школу й підпалить учительку, – зауважила вона, але Емілева мама суворо глянула на неї й сказала:
– Еміль – чарівний хлопчик. Справді, він був підпалив священикову дружину, але за кару відсидів у столярні, тож нічого тобі колоти його тим.
Це було п’ятого серпня, коли Еміль сидів у столярні через паніматку. Вона тоді прийшла до Катгульта перейняти від Емілевої мами взірець на плетиво. Мама пригостила її кавою в альтанці, і гостя дивилася взірець. Паніматка погано бачила, тому витягла з торбинки збільшувальне скло. Такого скла Еміль ще не бачив, тому дуже ним зацікавився.
– Можеш подивитися, – простодушно мовила попадя.
Вона не знала, що Еміль майстер на витівки, а таке скло для витівки не найгірше. Хлопець відразу зметикував, що ним можна щось припалювати. Коли світить сонце, скло збирає проміння в одну точку, що починає світитися й розжарюється до горіння, і Еміль розглянувся за чимось, що може горіти. Гостя сиділа нерухомо й без угаву балакала з Емілевою мамою, але головою не крутила. Розтріпані страусові пера на її капелюшку наче надавалися до підпалу, і Еміль випробував їх. Не тому, що був певен, ніби йому пощастить, але ж треба спробувати, бо інакше як можна довідатися хоч би про що на світі?
Наслідок його спроби записаний у синій книжечці.
«Раптом зі страусових пер попаді почало куритися – не горіти, а смалитися. А я ж сподівалася, що Еміль став кращий, відколи так шляхетно прийняв присягу тверезості. Але шановний законник просидів кінець дня в столярні».
Сімнадцятого серпня Еміль пішов до школи. Льонебержці вважали, що він запевне осоромиться. Та вчителька перша почала передбачати, що на лавці під вікном сидить майбутній голова громадської ради, бо, на диво, він був у класі найкращий! Читати Еміль уже вмів, як прийшов до школи, і непогано писав, а рахував швидше за всіх. Якісь витівки він, звісно, робив, але не такі, щоб учителька не могла витримати, – ну хоч би те, як одного разу він поцілував її просто в губи, про що також довго теревенили опісля.
Це було так. Якось-то Еміль стояв біля дошки й розв’язував досить складну задачу, а коли розв’язав, учителька сказала:
– Добре, Емілю! Іди сідай.
Еміль пішов, але, проходячи повз стіл учительки, нахилився й міцно поцілував її в губи.
Такого їй ще не траплялося, і вчителька почервоніла, почала заникуватися:
– Чом-му, чом-му ти це зробив, Емілю?
– Я зробив це зі своєї доброти, – відповів Еміль.
І в Льонеберзі це стало приказкою: «“Я зробив це зі своєї доброти”, – заявив катгультський хлопець, коли поцілував учительку». Так зазвичай казали льонебержці, а може, і досі кажуть.
На перерві опісля один із великих хлопців хотів подражнити Еміля.
– Це ти цілував учительку? – глузливо запитав він.
– Так, – відповів Еміль. – Хочеш, щоб я ще раз її поцілував?
Проте більше він її не цілував, лише той один раз. І вчительці, видно, сподобався поцілунок, бо вона не образилася.
Було багато речей, що їх Еміль робив зі своєї доброти. На перерві він часто ходив до будинку вбогих і читав їм «Смоландську газету» для дурного Йоке та інших убогих, тож не думайте, що в Еміля не було й добрих рис!
У будинку для вбогих ті години, коли приходив Еміль, дуже любили й дурний Йоке, і одновухий Юган, і Гладущиха, і мордатий Калле, і всі, як їх там звали. Дурний Йоке, видно, небагато зрозумів, бо коли Еміль прочитав, що найближчої суботи в міському готелі Екше відбудеться бенкет, він урочисто заплескав у долоні й сказав:
– Амінь, амінь, так станеться!
Та найголовніше, що Йоке та всі інші любили сидіти й слухати, як Еміль читає. Тільки начальниця не любила цього. Коли Еміль приходив, вона не показувала носа зі своєї кімнатки нагорі, бо посиділа колись у вовчій ямі, що її викопав Еміль, і не могла цього забути. Може, ви стурбовано подумали, що Еміль не мав часу робити витівки, бо почав ходити до школи? Не хвилюйтеся! Бо, коли Еміль був малий, до школи, на щастя, ходили через день.
– Що ти тепер робиш? – якось запитав його Йоке, коли Еміль прийшов читати йому газету.
Еміль трохи подумав і сказав правду:
– Я через день роблю витівки, а через день ходжу до школи.