Надходила пізня осінь. Усе сіріші й темніші ставали дні в Катгульті й Льонеберзі та в цілому Смоланді.
– Ох, лихо, – казала Ліна, коли їй доводилося о п’ятій годині ранку йти в темряву. Ліна мала стаєнний ліхтар, яким присвічувала собі, але те світло було таке слабеньке в навколишній сірості. Сірість, сірість, цілу осінь тривав довгий сірий час, з однією або двома гостинами чи домашніми перевірками, як самотніми скромними просвітками в темряві.
Гадаю, ви не знаєте, що таке домашні перевірки, але тоді вважали, що люди повинні знати певні відомості з біблійної історії й катехізису, тому священики час від часу влаштовували слухання, щоб перевірити, скільки чого мешканці знають – не лише діти, яких мучать іспитами, а й цілі громади дорослих і малих.
Такі слухання відбувалися в кожній садибі Льонеберґи, і якщо самі слухання були не вельми приємні, то прийняття після них були набагато веселіші. Уся людність мала бути перевірена, навіть убогі з притулків, тож приходили всі, хто мав силу прийти, і наїдалися так, аж мало не лопали, і здебільшого люди вважали, що це добре діло.
Одного дня в листопаді відбулося таке слухання в Катгульті, і всі ожили, навіть Ліна, бо ці слухання їй подобалися.
– Так, хоч я не знаю всіх запитань, – мовила вона. – Часом не вмію відповісти.
І справді, Ліна не була сильна в біблійній історії. Священик знав про це й зазвичай давав їй легкі запитання, бо він був добра людина. Спершу він довго й продумано розповів про Адама та Єву, що жили в раю і були першими людьми у світі, і гадав, що це всі зрозуміли, навіть Ліна. Тож, коли прийшла її черга відповідати, він лагідно запитав:
– Ну, Ліно, як звалися наші перші родичі?
– Тур і Фрея, – відповіла та, навіть оком не моргнувши, а Емілева мама почервоніла з прикрості через її дурну відповідь.
Адже Тур і Фрея були давні боги, в яких вірили люди в Смоланді в поганські часи тисячі років тому, поки ще не довідалися про біблійну історію.
– Ти була і залишаєшся поганкою, – сказала потім Ліні мама, але наймичка боронилася.
– Ви всього багато намішали. Тільки я тримаю порядок у голові.
Та священик не звернув на це уваги. Натомість почав розповідати, як Бог створив світ і всіх людей, що живуть на світі, і які чудесні Його творіння.
– Навіть ти, Ліно, чудесне створіння, – запевнив її пробст і запитав, чи усвідомлює вона це і чи не вважає чудесним, що Бог створив її.
Ліна сказала, що усвідомлює, але потім додала:
– Так, зрозуміло, але, щоб створити мене, не треба було чуда й усіх тих викрутасів, що набилися в мої вуха, – їх я не можу зрозуміти.
Емілева мама знов почервоніла, бо їй здавалося, що всім у Катгульті має бути соромно за Лінині відповіді. І краще не стало, як із того кутка, де сидів Еміль, почувся дзвінкий сміх. Сердешна Емілева мама! Адже не годиться сміятися під час перевірок. Вона сиділа засоромлена і не заспокоїлася, аж поки скінчилася перевірка й можна було сісти за стіл.
Емілева мама завжди готувала смачні наїдки для гостей, хоч Емілів тато був проти.
– Адже головне тут біблійна історія й катехізис, а ти готуєш котлети й сирники, – казав він.
– Усьому свій час, – пояснювала Емілева мама. – Катехізисові свій час, а сирникам – свій!
Так, сирники справді мали свій час, і їх оцінили ті, хто був на слуханнях у Катгульті. Еміль також з’їв сирника з повидлом і сметаною, а коли вже наївся, до нього підійшла мама й попросила:
– Піди, Емільку, зачини кури.
Кури цілий день ходили надворі, а коли наставав вечір, їх зачиняли, щоб до курника не зайшов лис, який крутився вночі біля садиб.
Тепер уже майже спочіло та йшов дощ, але Еміль радо залишив задушливу кімнату, розмови, сирники і що ще там було. Майже всі кури сиділи вже на сідалі, тільки Крива Лота й кілька дурних курок бігали по дощі, та Еміль загнав їх, і добре защепнув двері на защіпку – хай тепер лис спробує закрастися до них! Біля курника стояв саж. Еміль мимохідь заглянув до поросяти й пообіцяв принести йому ввечері щось смачне. Адже завжди лишається щось у тарілках після гостини, і порося очікувально зарохкало.
– Я прийду трохи пізніше, – сказав Еміль і також защепнув двері.
За ним стояв нужник, так тоді називали те місце. Скажете, що це не вельми гарна назва? То послухайте, що вигадав Альфред. Та я не буду вдаватися до подробиць. Нужник у Катгульті мав і кращу назву. Його називали «Трісева будка» – від імені Трісе, що колись давно, ще за часів Емілевого діда, збудував цю корисну споруду. Еміль защепнув саж, защепнув курник і в поспіху защепнув також Трісеву будку, по-дурному. Він мав би втямити, що там, у будці, хтось є, оскільки знадвору двері не були защеплені. Та Еміль ніколи довго не задумувався. Раз – і защіпка впала на двері. Потім він легким підстрибом побіг до хати, співаючи на бігу:
– Тепер я позащіпав, тепер я позащіпав, тепер я позащіпав геть усе!
Його тато, що сидів у Трісевій будці, почув той радісний спів і злякався. Він кинувся й поторгав двері. Справді замкнені! І Емілів тато заревів:
– ЕМІЛЮ!
Та Еміль біг далі й співав: «Тепер я позащіпав…» – так голосно й захоплено, що більш нічого не чув.
Сердешний Емілів тато! Він був такий лютий, що йому кров захолола в жилах. Нечувана річ! Як же він вийде звідси? Він гучно гатив у двері, гамселив і міцно гупав, але дарма. Тоді почав копати двері ногами так сильно, аж пальці на ногах згиналися, але той Трісе зробив свою будку надійно, двері навіть не здригалися. Емілів тато лютував дедалі дужче.
Він почав роздирати кишені, шукаючи складаного ножика. Ним можна було вирізати в дошці таку дірку, думав він, щоб крізь неї вістрям ножа відсунути защіпку. Але ніж лежав у буденних штанях, а сьогодні на ньому було святкове вбрання.
Якийсь час Емілів тато стояв і тільки сичав із люті, бо клясти він не міг, бувши церковним старостою, але сичав і на Еміля, і на того Трісе, що не спромігся зробити в цій будці порядне вікно, а тільки вузенький виріз угорі над дверима. Емілів тато люто оглянув той вузький виріз, ще кілька разів копнув двері, тоді сів чекати.
У будці Трісе було троє місць, і на одне він сів. Сидячи, тато скреготав з люті зубами й кровожерно чекав, щоб хтось прийшов, хтось, кому також треба буде до будки Трісе.
«Ой буде йому біда, бо я замордую того, хто перший з’явиться тут!» – думав він, а це справді несправедливо й негарно з боку Емілевого тата. Хоч треба розуміти, що він був лютий. Над будкою Трісе стемніло. Емілів тато сидів, сидів, але ніхто не приходив. Він чув, як по даху, зловісно відлунюючи, лупить дощ.
Тато дедалі дужче сердився. Ні, щоб оце сидіти тут самому в темряві, коли всі решта мають світло, радіють, пригощаються за його кошт! Зараз буде цьому кінець, зараз він вилізе. Вилізе! Хай навіть крізь цей отвір!
– Бо тепер я сердитий! – голосно мовив він і звівся на ноги.
У будці Трісе стояла скринька зі старими газетами. Тато обернув її так, щоб з неї можна було досягти якнайвище, тоді став і переконався, що досягає. Віконце над дверима він витяг дуже легко, виткнув голову надвір і подивився, чим би собі помогти.
Допомоги не видно було, але дощ з усієї сили періщив його в шию. Добре, що він стікав за комір сорочки й трохи відсвіжував його. Але ніщо не могло зупинити тата, він неодмінно хотів вибратися з цього потопу.
Через силу він протиснув в отвір руки й плечі, а тоді почав поволі сунути тулуб.
«Якщо хтось лютий, то все вдається», – подумав він. Але саме тоді й застряг. Зовсім застряг! Почав утискатися так, аж у нього посиніло обличчя, вимахував ногами й руками, але тільки й домігся, що перевернув скриньку з газетами й завис без опори.
Сердешний не міг ані пролізти, ані вернутися назад. Що мав робити церковний староста, що завис верхньою частиною тіла під зливою, а нижньою в нужнику? Гукати допомоги? Ні, не можна. Не можна, бо він знав льонебержців. Знав, що коли це просочиться в округу, то він не обереться сміху, який нескоро вщухне в Льонеберзі й навіть у цілому Смоланді. Ні, він не може гукати допомоги!
Еміль, веселий та задоволений, вертався до хати, де відбувалося опитування, але по дорозі вирішив розважити Іду.
Він уважав, що слухати опитування нудно. Тому влаштувався з Ідою в сінях: діти почали міряти калоші, які стояли довгими рядами, і великі, і малі, і мала Іда радісно пирхала зі сміху, коли Еміль ходив по сінях у калошах священика й проказував: «отже» і «крім того» так, як говорив священик.
Розкидані по сінях калоші Еміль, що любив порядок, поскладав, і вийшла чимала купа. Потім хлопець раптом згадав, що обіцяв поросяті принести на вечерю щось смачне з гостини. Він гайнув до кухні й позгрібав у миску те, що позалишалося на тарілках, і з нею в одній руці та ліхтарем у другій вийшов у темряву на дощ, щоб потішити порося.
І тоді – ох, я тремчу, коли думаю про це! – тоді побачив свого тата! І тато побачив його, ой, ой, ой, як-то часом буває!
– Біжи – по – Альфреда! – засичав тато. – І скажи йому, щоб узяв із собою кілограм динаміту, бо я хочу зрівняти цю будку Трісе з землею!
Еміль побіг, і прийшов Альфред. Але без динаміту – мабуть, Емілів тато не мав на думці динаміт, – але з пилкою, якої треба було, щоб звільнити Емілевого тата, бо ж інакше ніяк.
І поки Альфред різав, Еміль виліз на драбинку й турботливо тримав над татом парасолю, щоб на нього, бідолашного, не падав дощ. Можете собі уявити, як почувався Еміль, бо тато під парасолею сичав увесь час і погрожував, що він зробить Емілеві, коли звільниться. І зовсім не був удячний Емілеві за ту парасолю.
Бо що вона могла допомогти, коли він уже був мокрий до рубця та мав застудитися й неодмінно дістати запалення легенів?
Та Еміль сказав:
– Ні, ви запевне не застудитеся, бо головне мати сухі ноги.
Альфред із ним погодився:
– Справді, головне мати сухі ноги!
Ноги в нього були сухі, Емілів тато не заперечував, але однаково він був сердитий, і Еміль боявся тієї хвилини, коли тато звільниться.
Альфред пиляв, аж тирса розліталася, а Еміль готувався. І тієї миті, коли Альфред скінчив різати й Емілів тато гримнув на підлогу, тієї миті Еміль відкинув від себе парасолю й помчав до столярні.
Він устиг заскочити досередини й защепнути за собою двері, поки прибіг тато, що був надто втомлений стояти й грюкати в замкнені двері. Він лише вимовив кілька сердитих слів і пішов геть. Тепер тато мав показатися тим, хто був на прийнятті. Треба тільки спершу пробратися до кімнати й перевдягтися в сухий одяг…
– Де ти так довго був? – сердито запитала свого чоловіка Емілева мама.
– Я скажу потім, – глухо відповів той.
Так скінчилося опитування в Катгульті.
Священик почав співати відповідний псалом, і льонебержці побожно долучилися до нього, кожен своїм голосом: «Так кожен день минає і не повертається…»
А потім уже листопадовим смерком усі збиралися додому. Та коли гості вийшли до сіней по свій верхній одяг, то при слабкому світлі лампи побачили серед підлоги гору калош.
– Таку мерзоту міг зробити тільки Еміль, – казали льонебержці.
Усі – священик і його дружина, та й решта зібраних, дві години міряли калоші, кожне шукаючи своїх. Потім вони насуплено попрощалися й зникли в дощ.
З Емілем ніхто не попрощався, бо той спокійно сидів у столярні й витісував свого сто тридцять четвертого чоловічка.
