Наближалося Різдво. Катгультці сиділи ввечері в кухні, і кожне мало свою роботу. Емілева мама крутила прядку, Емілів тато лагодив взуття, Ліна чесала вовну, Альфред з Емілем вистругували нові зубці до грабель, а мала Іда настійливо пробувала заважати Ліні своїми пустощами.
– Хто тут боїться лоскоту? – казала вона й починала свою гру.
Вона водила пальчиками по Ліниній спідниці й проказувала віршик:
- Любі мамцю й татку!
- Дайте мені муки й солі.
- Я зроблю з них шпичак
- і вколю ним різдвяне порося,
- а воно закричить отак!
Коли вона вимовляла слово «закричить», то штовхала пальчиком Ліну в спідницю, а та, на її втіху, кричала й сміялася. Емілів тато почув «уколю різдвяне порося», і це ніби змінило його думки, бо він раптом сказав щось страшне:
– Так, скоро буде Різдво! То час різати твоє порося, Емілю.
Еміль упустив ножа. Він пильно дивився на тата.
– Як це різати порося? Цього не буде. Це моє порося, до того ж воно дало клятву тверезості, хіба ви забули?
Емілів тато не забув. Але він сказав, що в цілій Льонеберзі та в цілому Смоланді ніхто не чув, щоб було якесь право не різати свині, а в Еміля досить селянського глузду, щоб знати, що свиню ріжуть, коли вона доростає до певної величини, для цього свиней і годують.
– Хіба ти цього не знаєш? – допитувався Емілів тато.
Так, Еміль знав, тому зразу не зміг йому відповісти, але потім придумав:
– Справді, у мені досить селянського глузду, аби знати, що частина кабанців живе й стає кнурами, і я саме думаю зробити таким кнуром своє порося.
Еміль знав те, чого ви, мабуть, не знаєте: що кнур – це такий кабан, що стає татом багатьох поросят, і таким хотів зробити Еміль своє порося й порятувати його, бо він не був дурний. Його порося мало зійтися з такою льошкою, як воно, і потім у них народиться повно малих поросяток.
– Усе це добре, але тоді в нас буде пісне Різдво. Не буде ні шинки, ні пальта, нічого, – заперечив Емілів тато.
– Дайте мені муки й солі
і я зварю пальт! –
проказала мала Іда, та Еміль крикнув на неї:
– Цить зі своїм пальтом!
Бо ж він знав, що пальт не варять тільки з борошна й солі, для нього треба ще й свинячої крові. Але тільки не крові його поросяти. Поки Еміль живий, такого не буде!
Якийсь час у кухні панувала тиша, гнітюча тиша. Та раптом Альфред лайнувся. Він гострим ножем поранив собі великого пальця, з якого закрапало багато крові.
– Легше від того не стане, коли ти будеш лаятися, – суворо сказав йому Емілів тато. – А я не хочу чути у своїй хаті лайки.
Емілева мама принесла чисту полотнинку, зав’язала Альфредові пальця, і він знову заходився витісувати зубці. Це була потрібна робота взимку, всі граблі повинні були мати нові зубці, бо до весни все мало бути полагоджене.
– Отож буде в нас пісне Різдво, – знову сказав Емілів тато, понуро дивлячись поперед себе.
Еміль тієї ночі довго не міг заснути, а вранці розбив свою скарбничку й добув з неї тридцять п’ять крон своїх грошей, потім запряг Лукаса в старі сани й поїхав до Бастефала, де продавали свині, та повернувся звідти з гарним поросям, яке пустив до сажу, де стояло його порося, а тоді пішов до тата.
– Тепер у свинарнику двоє поросят, – мовив він. – Заріжте одне, але глядіть, не помиліться, котре.
Еміль був дуже лютий, часом таке на нього находило, і не зважав, що розмовляє з татом. Йому було дуже страшно купувати життя свого поросяти смертю цього нещасного, але він не мав іншої ради й знав, що тато, який його не розуміє, не дасть йому спокою. Еміль протягом двох днів не заходив до сажу, і свині годувала Ліна. А третього дня ще вдосвіта його збудив свинячий крик, голосний і розпачливий, що раптом затих. Еміль прохухав на шибці прозору місцину і виглянув надвір. Він побачив біля сажу світло й темні тіні, що рухалися, а свиня вже була зарізана; біля неї стояла Ліна й розмішувала в посудині свинячу кров. Потім тато й Альфред поріжуть свиню на частини, прийде баба Майя і з Ліною будуть у пральні вичищати кишки. Такий буде кінець тому поросяті, що Еміль купив у Бастефалі.
– Я вколю різдвяне порося, і воно закричить, – промимрив Еміль, потім знов заліз під укривало й довго плакав. Але людина здатна забувати, і Еміль також забув. Уже після полудня він посидів у сажі якийсь час, чухаючи своє порося й промовляючи:
– Ти живеш, порося. Так буває на світі, ти живеш!
Потім він вирішив забути бастефальське порося, тож коли наступного дня баба Майя та Ліна вишкрябували в кухні кишки, Емілева мама готувала начинку на ковбаси, варила пальт і ставила в маринад шинку, Ліна співала: «Дме вітер холодний із моря», а баба Майя розповідала про безголового привида у священика, Еміль заспокоївся. Уже думав не про бастефальське порося, а про те, що скоро буде Різдво й добре, що нарешті вже падає сніг.
– Цьому снігові нема кінця, – сказала Іда, бо так казали в Смоланді, коли сніг не переставав іти.
А він таки не переставав, і до вечора стало ще гірше. Віяв вітер, замітав сніг так, що видно було не далі, як до стайні, коли дивитися надвір.
– Починається негода, – мовила баба Майя. – Як я доберуся додому?
– Залишайся, спатимеш на кухонній канапі разом із Ліною, – сказала Емілева мама.
– Добре, але мусиш лежати тихо, як мертве порося, бо я боюся лоскоту, – мовила Ліна.
Під час вечері Альфред поскаржився, що йому болить палець. Емілева мама розмотала ганчірку й поглянула, чому рана не гоїться.
Те, що вона побачила, стривожило: рана спухла й була червона, і від неї пішли по долоні червоні смуги.
Очі в баби Майї заблищали.
– Запалення крові! – мовила вона. – Страшна хвороба.
Та Емілева мама принесла пляшку сублімату й зробила Альфредові компрес. На зап’ясток і на передпліччя.
– Коли не допоможе до завтра, то треба їхати до лікаря в Маріанналунд, – мовила вона.
Уночі йшов сніг, і в цілому Смоланді розгулялася буря. Коли катгультці прокинулися вранці, усе подвір’я було засипане суцільною сніговою купою. А сніг падав і падав. Віяв такий вітер, що годі було виткнути носа. Вітер так свистів у димарях, як ніколи.
– Альфред цілими днями відкидає сніг, та все дарма, бо нічого не допомагає, – мовила Ліна.
Та цього дня наймит уже не відкидав снігу. Під час сніданку його місце за кухонним столом також було порожнє, і він не подавав звістки. Тому Еміль стривожився. Він надів свою шєпку, грубу курточку і вийшов надвір. Біля кухонних дверей узяв лопату й почав прокидати стежку до прибудови для наймитів, що стояла стіна в стіну зі столярнею.
Ліна побачила його крізь вікно й задоволено кивнула головою:
– Який Еміль мудрий, що прокидає собі стежку до столярні, адже невідомо, коли вона йому знадобиться.
Дурна Ліна, вона не розуміла, що Еміль добувався до Альфреда! У прибудові для наймитів, коли зайшов Еміль, було холодно. Альфред не напалив. Він лежав на розсувній канапі й не хотів уставати, їсти також не хотів, сказав Емілеві, що він неголодний. Еміль ще дужче стривожився. Коли Альфред неголодний, то з ним сталося щось недобре!
Еміль наклав дров у грубу й запалив їх, тоді побіг і привів маму. Вона прийшла, але за нею прийшли всі. Емілів тато, і Ліна, і баба Майя, і мала Іда, бо всі хвилювалися за Альфреда. Сердешний Альфред, він лежав і тільки кліпав очима. Був гарячий, мов піч, а однаково мерзнув. Червоні смуги на руці мали небезпечний вигляд і тяглися аж під пахву.
Баба Майя кивнула головою:
– Коли вони дійдуть до серця, оті смуги, тоді буде йому кінець, він помре.
– Цить, – сказала Емілева мама, але бабу Майю нелегко було зупинити. Вона, мовляв, знала принаймні з півдесятка людей із самої Льонеберґи, що померли від зараження крові, і перерахувала їх усіх.
– Хоч Альфреда ми не дамо, – заявила вона.
Баба Майя вважала, що, мабуть, йому допоможе, коли взяти жмутик його волосся й клаптик сорочки, закопати їх опівночі з північного боку хати й проказати ось таке закляття:
– Гей, чорте, що прийшов із пекла, іди назад до пекла, гей, чорте!
Проте Емілів тато сказав, що Альфреда покарано за його лайку, коли він урізав пальця, але як має допомогти щось закопане опівночі, то нехай баба сама те й закопує.
Баба Майя скрушно похитала головою:
– Ну нехай буде так, як є. Ох-ох-ох!
Еміль розлютився:
– Що ви верзете?! Альфред скоро видужає. Розумієте?
Баба Майя відсахнулася від хлопця:
– Так, так, Емільку, він скоро одужає, достеменно одужає.
І для певності поплескала Альфреда, що лежав, і голосно додала:
– Запевне одужає, аякже.
Та потім поглянула на двері до його кімнатки й промимрила сама до себе:
– Хоч я не знаю… Як вони винесуть труну в такі вузькі двері?
Еміль почув її слова й заплакав. Він злякано смикнув тата за полу.
– Ми мусимо сьогодні відвезти Альфреда до лікаря в Маріанналунд, як мама казала…
Емілеві тато й мама якось дивно перезирнулися. Не було жодної можливості добутися до Маріанналунда, але як сказати про це Емілеві, що стояв такий пригнічений? Емілеві тато й мама дуже хотіли допомогти Альфредові, але не знали як, і не знали, як сказати про це Емілеві. Тато мовчки вийшов із прибудови. Та Еміль не здавався. Він ходив за татом скрізь, куди той ішов, і плакав, просив, кричав і погрожував, просто дурів, і, уявіть собі, тато не сердився, а тільки стиха відповідав:
– Не можна, Емілю, ти сам знаєш, що не можна.
Ліна сиділа в кухні, плакала й голосно хлипала:
– А я думала, що ми з ним навесні одружимося, а тепер Альфредові клямка, і я лишуся з чотирма простирадлами й десятком хусточок, ой лихо!
Урешті Еміль збагнув: немає жодної ради. Він знов повернувся до Альфредової кімнатки й просидів біля Альфреда цілий день, і то був найдовший день у його житті. Альфред лежав і дрімав. Тільки часом розплющував очі й щоразу питав:
– А, це ти, Емілю?
Еміль бачив, як за вікном кружляють сніжинки, і так ненавидів сніг, що він мав би розтанути не лише в Льонеберзі, а й у цілому Смоланді, але видно було, що цілий світ має втонути в снігу. Так думав Еміль, бо сніг не переставав падати. Зимові дні короткі, навіть якщо здаються довгими для того, хто сидить і чекає, як оце Еміль. Невдовзі мало смеркнути, невдовзі мало стемніти.
– А, це ти, Емілю, – знов озвався Альфред, але тепер він насилу вимовляв слова.
Прийшла Емілева мама з м’ясною юшкою й звеліла Емілю їсти. Вона спробувала також нагодувати Альфреда, але той не захотів. Емілева мама зітхнула й вийшла.
Пізніше ввечері прийшла Ліна й сказала, що Емілеві пора спати, на що той – уявіть собі! – відповів:
– Я ляжу тут, на підлозі, біля Альфреда.
І ліг. Еміль стягнув старий матрац і кінську попону, більше йому нічого не треба, щоб лягти. Зрештою, він однаково не міг заснути.
Хлопець тільки лежав, дивився, як гасне вогонь у грубі, і чув, як цокає Альфредів будильник, а також як часто дихає Альфред і як часом стогне. Час від часу Еміль дрімав, але відразу різко прокидався. Тоді його огортав смуток, і, поки минала ніч, він водно думав, яке все погане і як скоро може бути запізно, безнадійно запізно.