Та коли годинник вибив четверту годину ранку, Еміль надумав, що йому робити. Він повезе Альфреда до лікаря в Маріанналунд, навіть якщо обидва вони пропадуть.
«Не будеш ти тут лежати й умирати, Альфреде, ні, годі!»
Він сказав це не вголос, а тільки подумки. Але з якою рішучістю! І відразу взявся виконувати свій задум. Головне, щоб вибратися в дорогу, поки ще ніхто не прокинувся та не перешкодив йому. Він мав годину, поки встане Ліна доїти корів, і за цю годину треба встигнути…
Ніхто не знає, як він натужувався тієї години. Треба було витягти сани з возовні, вивести Лукаса й запрягти, підняти з ліжка Альфреда й улаштувати на санях – це було найважче. Альфред заточувався, міцно налягав на Еміля, а коли нарешті дошкандибав до саней, то впав головою між овечих шкур і лежав, наче мертвий. Еміль обкутав його так, що видно було тільки носа, тоді сів на передок і сіпнув віжки, щоб Лукас рушав. Але Лукас повернув голову й недовірливо глянув на Еміля. Адже то була безглузда затія вирушати в таку сніговицю, хіба Еміль цього не розуміє?
– Тепер буде так, як я хочу, а далі все залежатиме від тебе, Лукасе!
У кухні вже засвітилося світло, це прокинулася Ліна. І цієї останньої хвилини Еміль із конем і саньми проїхав крізь катгультські ворота й крізь сніг та вітер звернув на вулицю.
Ох, яка страшна негода! Сніг набивався йому у вуха, заліплював очі так, що він нічого не бачив, а йому треба бачити дорогу. Хлопець утирав рукавицею обличчя, але й далі не бачив вулиці, хоча біля саней мав два ліхтарі. Дороги не було, тільки сніг.
Однак Лукас часто бував у Маріанналунді. Мабуть, у своїй конячій пам’яті він знав, де пролягає вулиця. І справді, Лукас був настійливий та витривалий, такого коня варто було мати з собою в сніжну негоду.
Кінь насилу перетягав сани через замети, це йшло поволі, але вони таки посувалися вперед. Емілеві доводилося час від часу допомагати Лукасові лопатою, хлопець був дужий, наче бичок, і накидався снігу тієї ночі стільки, що ніколи не забуде. Людина стає дужа, коли мусить бути такою, пояснював він Лукасові.
І справді, він був дужий, і справді все йшло добре першої півмилі, та далі стало тяжко, далі стало справді тяжко Емілеві. Він стомився, лопата здавалася йому такою тяжкою, він не міг більше орудувати нею так, як треба. Він мерз, у взуття набилося снігу, і нігті тріскали на морозі, пальці дубіли з холоду, а вуха також, хоч він обмотав шапку вовняним шаликом, щоб вітер не задував у вуха. Ох, як було тяжко! І Еміль дедалі більше втрачав певність. А що, коли тато не помилявся, кажучи: «Не можна, Емілю, ти сам знаєш!»? Йому було все тяжче тягти сани, коли вони застрягали, і врешті сталося те, чого Еміль боявся: сани раптом осіли, і Еміль зрозумів, що вони заїхали в канаву.
Так, вони опинилися в канаві. Не допомагало, що Лукас напружувався, а Еміль підштовхував так, аж у нього з носа пішла кров – сани стояли на місці, як укопані.
Еміль був такий лютий на сніг, на сани, на канаву та на все, що втратив глузд і так заверещав, що аж страшно стало. Лукас злякався і, мабуть, Альфред також, хоч і не подавав знаку життя. Еміль раптом злякався свого крику.
– Ти живий, Альфреде? – стривожено запитав він.
– Майже що мертвий, – відповів Альфред глухим, страшним голосом. І Емілева лють уляглася, він почувся таким самітним. Хоч Альфред лежав на санях, Еміль був сам і не мав нізвідки допомоги. Тепер він не знав, що йому робити.
Хотілося лягти в сніг і заснути, відпочити від усього. Неподалік того місця був хутір. Це той, що його він називав Пиріжковий. Він раптом побачив, що там у стайні світиться, і зрадів.
– Я іду, Альфреде, по допомогу, – мовив він, але Альфред не озвався. Еміль побрів заметами, і коли зайшов до стайні, то скидався на снігову бабу.
У стайні був сам «пиріжковий» господар, який трохи здивувався, коли побачив біля дверей заплаканого катгультського хлопця, в якого з носа йшла кров. Еміль плакав, бо знав, що тяжко буде витягти «пиріжкового» господаря в сніг. Той був незгідливий, але збагнув, що повинен допомогти, і прийшов із конем та мотузкою й витяг сани з канави, хоч весь час невдоволено мурмотів.
Якби «пиріжковий» господар мав сором, то допоміг би Емілеві аж до Маріанналунда, але не допоміг. Еміль і Лукас мусили самі долати ту тяжку дорогу крізь замети. Вони намагалися їхати, але були такі втомлені й посувалися так поволі, що врешті Еміль більше не зміг. Не зміг підняти лопати.
– Я більше не можу, Альфреде, – сказав він і заплакав.
Залишалося всього кілька кілометрів до Маріанналунда, а все ж їхати було так тяжко, що довелося стати. Хоч було так близько… Альфред не давав ніякого знаку. «Мабуть, він помер», – думав Еміль. Лукас стояв, похиливши голову, і мав такий вигляд, ніби соромився. Кінь також знесилів.
Еміль сів на передку й не ворушився. Він тихенько плакав, на нього падав сніг. Усьому кінець, нехай падає сніг, скільки хоче, йому байдуже…
Він кліпав очима й хотів спати. Сидітиме тут на передку й спатиме під снігом, і буде йому гарно, думав він.
Хоч де той сніг, а його нема, і нема зими! Усе навколо схоже на літо, думав він, бо він і Альфред стоять біля катгультського озера й купаються. І Альфред пробує навчити його плавати. Дурний він, хіба не знає, що Еміль уже вміє плавати? Він же сам навчив його кілька років тому, невже забув? Потім вони плавали, плавали разом, попливли далі, і далі в озеро, і це було так гарно у воді, і Еміль сказав: «Ти і я, Альфреде!» І чекав, щоб Альфред, як звичайно, також сказав: «Правда, ти і я, Емілю».
Та натомість почув дзвоніння – щось не так! Не було чути дзвоніння, коли вони купалися…
Еміль отямився зі свого видива й насилу розплющив очі. І тоді побачив сніговий плуг! То справді їхав у завірюсі сніговий плуг – сніговий плуг із Маріанналунда. І той, хто сидів на ньому, витріщився на Еміля, наче побачив примару, а не засніженого хлопця з Катгульта, що в Льонеберзі.
– Цей плуг приїхав із Маріанналунда?
– Так, – відповів той, що сидів на плузі. – Поспішай, бо за півгодини дорогу знов замете.
Але півгодини Емілеві вистачило.
Коли Еміль ускочив до лікаревої приймальні, там було повно людей. Лікар саме вийшов до приймальні глянути, чия черга.
Але Еміль гукнув так, що присутні здригнулися:
– На санях лежить Альфред і помирає!
Лікар знав, що робити. Він узяв двох чоловіків із приймальні, і вони занесли Альфреда на операційний стіл. Лікар швидко оглянув Альфреда, а тоді гукнув:
– Ідіть додому, старенькі, бо тепер я маю нагальну роботу!
Еміль думав, що як лікар огляне Альфреда, так той відразу й одужає, але тепер, коли побачив, що лікар хитає головою, десь так, як хитала баба Майя, він злякався. А що, як уже запізно, а що, як для Альфреда вже немає ліку? Він так перелякався, як подумав про це, що, ковтаючи сльози, сказав лікареві:
– Ви матимете мого коня, якщо Альфреда вилікуєте, а також моє порося! Аби тільки він одужав…
Лікар довго дивився на Еміля.
– Я зроблю, що зможу, але нічого не обіцяю!
Альфред лежав і не подавав жодного знаку. Та раптом він розплющив очі, збентежено глянув на Еміля:
– А, це ти, Емілю?
– Так, це він, – сказав лікар. – Але хай краще вийде, бо я буду чистити твою рану.
По очах було видно, що Альфред злякався: він ніколи не бував у лікарів і ніколи нічого йому не чистили.
– Я думаю, що він боїться, – мовив Еміль. – Мабуть, буде ліпше, коли я залишуся.
Лікар кивнув головою.
– Добре. Коли ти зміг доправити його сюди, то зможеш витримати.
І Еміль узяв Альфреда за здорову руку, і тримав її, поки лікар вичищав рану. Альфред не кричав, не плакав, а тільки Еміль плакав так тихо, що й не було помітно.
Еміль повернувся з Альфредом аж за день до Святвечора. Тоді всі в Льонеберзі довідалися про це й зраділи.
– Той катгультський хлопець завше нам подобався, – казали всі. – Ми не розуміємо, чого люди скаржаться на нього. Що він трохи пустує? То так роблять усі хлопці!
До речі, лікар передав Емілеві листа для його мами й тата, і в тому листі, між іншим, написано: «Своїм хлопцем ви можете пишатися».
І його мама записала тоді у своїй синій книжечці: «Боже, як потішилося моє бідне материнське серце! Але я мушу сказати, що тут у ньому цього недобачають».