Але які бентежні дні пережили катгультці!
Коли того тяжкого ранку вони виявили, що Еміль з Альфредом зникли, Емілів тато не міг знайти собі місця. Йому так заболів живіт, що тато мусив лягти. Йому здавалося, що він уже ніколи не побачить Еміля. Потім із Маріанналунда прийшла звістка, що заспокоїла його, але живіт не перестав боліти навіть тоді, коли з’явився Еміль і кинувся до кімнати – показати татові, що він уже вдома. Тато подивився на Еміля, і в нього на очах виступили сльози.
– Ти, Емілю, чудовий хлопець, – мовив він, і Еміль так зрадів, що йому аж дужче застукотіло серце. Адже то був один із таких днів, коли він любив свого тата.
А Емілеву маму пойняли гордощі.
– Так, наш Еміль – чудовий хлопець, – мовила вона й погладила сина по м’якенькому чубові.
Емілів тато лежав із теплою накривкою від казана на животі. Ця накривка так йому подобалася. Та вона вже трохи вихолола, і треба було її підігріти.
– Я підігрію, – радісно запропонував Еміль. – Я навчився в лікарні.
Емілів тато схвально кивнув головою:
– А ти дай мені склянку соку, – мовив він Емілевій мамі. – Приємно, що я можу полежати й мені все подадуть!
Та Емілева мама трохи затрималася, поки налила соку, і коли вона вже його несла, то почула в кімнаті зойк.
Це кричав Емілів тато.
Емілева мама мерщій кинулася до кімнати – й тієї миті просто на неї полетіла накривка.
Мама встигла відхилитися, але з переляку випустила сік, який розлився на накривку.
Почулося сичання.
– Нещасний хлопче! – вигукнула Емілева мама. – Як ти нагрів накривку? – запитала вона, опустивши руки.
– Я думав, що її треба нагріти десь так, як праску, – відповів Еміль.
Вийшло так, що Емілів тато задрімав, поки Еміль у кухні грів накривку, а коли той повернувся й побачив, як спокійно спить його тато, то, звісно, не схотів його будити, а обережно запхнув накривку під покривало й приклав до живота. Атож, погано було, що накривка виявилася надто гаряча.
Емілева мама, як могла, втихомирювала чоловіка.
– Ну, ну, я зараз прикладу тобі компрес, – умовляла вона.
Але тато встав, сказавши, що не хоче більше хворіти, якщо вже Еміль повернувся додому, а ще він, мовляв, хоче привітатися з Альфредом.
Альфред сидів у кухні блідий, усе ще із зав’язаною рукою, але радісний і задоволений, а Ліна крутилася біля нього з усякими послугами.
Вона й баба Майя чистили весь мідяний посуд, усі горщики, миски і ринки, що мали блищати на свята. Але Ліна ніяк не заспокоювалася. Вона все крутилася навколо Альфреда з ганчіркою в одній руці й посудиною в другій, поводячись так, ніби знайшла в кухні шматок золота. Мала Іда не зводила очей з Альфреда – вона дивилася на нього так поважно, бо не знала, чи це той самий Альфред повернувся додому.
Баба Майя діждалася свого часу: без угаву розповідала про зараження крові. Мовляв, Альфред має щастя, що пережив цю хворобу, адже тут лікування довго триває, поки людина стане цілком здорова.
Того вечора в Катгульті було дуже затишно. Емілева мама принесла нову кров’яну ковбасу, і вони влаштували собі ковбасне свято, веселі сиділи разом у прибраній до свят кухні: Еміль, його мама й тато, мала Іда й Альфред, і Ліна, і баба Майя – з різдвяною свічкою на столі та всім, що треба. А потім вони їли ковбасу, чудову, до міри завуджену й спечену зі свіжою брусницею. Надто Альфред прикладався до неї, хоч йому було трохи незручно їсти однією рукою.
Ліна закохано поглядала на нього й раптом запитала:
– Ну, Альфреде, коли в тебе немає зараження крові, то, може, поберемося навесні?
Альфред так злякався, що аж підскочив і розсипав на штани багато брусниці.
– Не можу тобі обіцяти, – відповів наймит. – Я ж маю ще один великий палець, то хто скаже, чи не скоїться ще й з ним запалення?
– Тоді я, – озвався Еміль, – тоді я закопаю тебе за хатою, бо більше не повезу до Маріанналунда.
Баба Майя витріщилася на Еміля.
– Ото буде видовище, – сприкрено сказала старенька.
Коли вони сиділи отак, і їм було приємно й навіть трохи врочисто, Емілева мама добула з кишені листа й прочитала, що про Еміля написав лікар. Їй здалося, що непогано буде, як усі це почують.
Опісля всі мовчали. Мовчали, бо то були важливі гарні слова. Нарешті мала Іда сказала:
– Це про тебе, Емілю.
Та Еміль сидів засоромлений і не знав, куди йому повернути голову. Усі дивилися на нього, і це йому не було приємно, тому він уперто дивився у вікно. Але за вікном також був не вельми приємний краєвид, бо він не бачив нічого більше, крім снігу, і знав, кому доведеться вранці відкидати той сніг.
Хлопець відламав іще шматок ковбаси, але їв її, опустивши погляд, тільки часом зводив очі, перевірити, чи всі й далі дивляться на нього. Принаймні мама дивилася. Вона не могла відвести очей від свого любого хлопчика. Він був такий милий, як оце сидів, рум’яний, із м’якеньким чубом, зі щирими блакитними очима, так, він був чисто тобі різдвяне ангелятко, а тепер ще й з лікаревого листа видно, що є причина пишатися ним.
– Дивно, – мовила вона, – але, як я дивлюся на Еміля, мені здається, що колись він стане кимось великим.
Емілів тато недовірливо глянув на неї й запитав:
– Ким великим?
– Не знаю. Може… головою громадської ради абощо.
Ліна глузливо зареготала.
– Не може бути, бо хіба голова громадської ради робить витівки?
Емілева мама сердито глянула на наймичку, але нічого не сказала, тільки рукою запросила їсти далі кров’янку.
Еміль поклав собі шматок на тарілку і, поливаючи його брусничним варенням, почав думати про те, що сказала мама.
А що, коли він справді стане головою громадської ради? Це непогано – хтось та має очолювати ту раду!
Потім подумав про те, що сказала Ліна. Якби він став головою громадської ради, і далі робив витівки… то які ті витівки мають бути?
Еміль налив собі в склянку молока та все думав…
Витівки голови громадської ради повинні бути більші, ніж звичайні. Їх так просто не придумаєш. Хлопець підніс склянку до рота, щоб ковтнути молока, і тієї секунди йому спала на думку весела витівка.
Він зареготав, а молоко вилилося на стіл і, звісно ж, на татові штани. Але тато не дуже розсердився: не можна лаяти того, кого так похвалив лікар і хто зробив таку добру справу. Емілів тато тільки струснув із себе краплі молока й гірко сказав:
– Що ж, видно, хто прийшов додому.
– Не кажи такого, – дорікнула йому Емілева мама, і далі тато вже тільки мовчки думав про майбутнє свого сина.
– Що Еміль стане головою громадської ради, я сумніваюся, – нарешті мовив він. – Та все ж із нього буде якийсь порядний чоловік. Якщо він буде жити здоровий і якщо Бог допоможе.
Емілева мама кивнула головою. Так, так, якщо Бог допоможе.
– І якщо Еміль захоче, – додала мала Іда.
Еміль ледь усміхнувся і сказав:
– Побачимо… побачимо.
І настав вечір, і перейшов у ніч, і всі спали спокійно й тихо, і падав сніг на Катгульт, і на Льонеберґу, і на цілий Смоланд.
КІНЕЦЬ