Стрілка – це собака, в якій усе змішалося. Судячи з її вузького довгого тіла і міцних цибатих лап, це поєднання вихору, хорта і спортивного “Феррарі”.
Ніхто в нашій родині не любить з нею гуляти, і нічого дивного в цьому немає. Стрілці раз плюнути обігнати торпеду. Не встигнеш оком змигнути, а вона вже розігналася до ста миль за годину. Тільки-но роззявив рота, щоб крикнути: “Стрілко!”, – а вона вже щезла ген за обрієм.
Тато навідріз відмовляється гуляти з нею. “У мене болить поперек унизу”, – зазвичай каже він, хоч я й не розумію, чому це заважає гуляти.
Я також удався до подібної тактики. “У мене болить поперек угорі”, – поскаржився я. Мама лишень холодно зиркнула в мій бік і жбурнула мені повід. Вона теж ладна піти на все, аби лиш уникнути прогулянок зі Стрілкою. З цього, власне, все й почалося. Такі шалені великодні канікули, які я пережив, годі собі уявити.
– Треворе… – покликала мене мама одного ранку на початку канікул, усміхнувшись якомога лагідніше й невинніше. – Треве… (я мав би здогадатися, що вона щось задумала)… Треворе… я дам тобі тридцять фунтів, якщо на канікулах ти щодня гулятимеш зі Стрілкою.
Тридцять фунтів! Можете уявити, як вирячив я очі. Ще трохи, й мусив би запихати їх назад до орбіт. Я був такий ошелешений, що мені й на думку не спало, що мама фактично пропонує мені СПРАВЖНІСІНЬКОГО ХАБАРЯ!
– Зараз великодні канікули, – вела вона далі, вилазячи на гімнастичний велосипед і натягуючи на чоло рожеву пов’язку від поту. – Тобі все одно нема чим зайнятися.
– Тридцять фунтів? – перепитав я. – Гуляти з нею щодня протягом двох тижнів?
Мама кивнула головою і почала крутити педалі. Я сів і замислився. Тридцять фунтів – це ж купа грошей. Їх можна витратити на безліч речей.
З іншого боку – і це було серйозним недоліком – я мав би гуляти зі Стрілкою.
Якби оце до вас на вулиці хтось підійшов і запитав: “Агов! Які найжахливіші тортури ви можете собі уявити?”, – ви б, напевно, згадали про підсмажування живцем на олії, або про необхідність дивитися з татом телевізійний турнір із гольфу, або навіть про математику – а це для мене один із найгірших кошмарів. Але я, без сумніву, відразу б відповів: “Гуляти зі Стрілкою”. Тому це рішення було для мене дуже непросте.
Я став себе розраджувати, що мусить-таки існувати якийсь спосіб приборкати Стрілку. Зрештою, вона ж усього лише собака. Люди розумніші за тварин. У людей більший мозок. Людина – цар природи!
Здається, саме тієї миті, коли я над цим замислився, Стрілка, як міні-метеорит, прожогом вилетіла з кухні й гепнулася просто мені на коліна. Ми вдвох бебехнулися на підлогу, тобто я розпластався на підлозі, а вона задоволено всілася мені на груди.
Мама собі й далі спокійно крутила педалі. Знала, мабуть, що я піддамся.
– Я згоден, – підтвердив я.
Мама якось дивно пискнула, при цьому одна ступня її зісковзнула з педалі. Чомусь видавалося, ніби вона задоволена собою ще більше за Стрілку.
– А чи можу я взяти частину грошей зараз? – поцікавився я. (Бачите? Я не такий дурний).
– Звичайно, ні. (Мамі також не бракує клепки).
– Може, половину зараз, а другу – наприкінці?
Мама не зупинялася.
– Я дам тобі гроші, коли виконаєш роботу, у кінці канікул.
Ось і все. Я погодився щодня протягом двох тижнів гуляти з собакою, і це виявилося лише одним із моїх нещасть під час тих канікул. Мабуть, я зовсім з’їхав з глузду.