Якось я дивився фільм про бій із танками. З одного боку наступала здоровезна броньована машинерія, якій не страшні навіть реактивні гранатомети, а їй протистояв загін героїв на чолі з мужнім полковником. Герої, звичайно ж, гинули і відступали, аж поки полковник Голова-Два-Вуха (забув його справжнє ім’я) розробив БЛИСКУЧИЙ ПЛАН.
“Ми маємо використати супроти танків їхню власну міць, – сказав він. – Якщо снаряд не спроможний пробити цю броню, він і назовні не зможе вирватися. Ми їх підірвемо зсередини”.
Саме так вони і зробили – класний фільм! Татові він, звісно, не сподобався. Йому не подобаються бойовики з купою вибухів. Він воліє дивитися гольф, але чи бачили ви хоч раз захоплюючу гру в гольф? На мою думку, гольф став би значно привабливіший, якби на майданчик випустили кілька танків і додали до цього парочку вибухів. Було б доволі цікаво бачити, як симпатичний величезний танк гуркоче галявиною, розвертається біля першої мітки, підносить своє могутнє дуло і вистрілює м’ячиками для гольфу – просто в лунку!
Але що це все мало спільного зі Стрілкою? Просто я не знати скільки часу намагався придумати, що ж мені робити з тією собацюрою. Я задавав собі питання: що Стрілці вдається найкраще?
На це було кілька відповідей:
- Поводитися по-свинськи.
- Рити у дворі глибоченні ями.
- Смердіти.
Але я вважав, що справді неперевершеною вона була лише в одному – у швидкості. Стрілка була ракетою на чотирьох лапах. Можливо, я зміг би скористатися її фантастичною швидкістю у власних інтересах. І саме тоді я згадав про свої ролики.
Я вже місяцями їх не надягав (навіть не бачив місяцями). Але ж тепер мені було би достатньо тримати Стрілку за повід, і вона б собі гасала скрізь, а я б на дурняка катався. Мусите визнати, що це була шикарна ідея. Та мама з татом сприйняли її скептично.
Мама мовчки сиділа за обіднім столом, поглинаючи свій знежирений на 99 % йогурт, що смакував, як засіб для миття посуду. На неї це все явно не справило враження. (Як, до речі, і йогурт).
– Знаю я твої чудесні ідеї, Треворе, – озвався тато. – Нічого з них не виходить.
– Ще й як виходить, – заперечив я.
– Згадай, що сталося, коли ти вирішив побудувати в спальні боксерський майданчик.
І як це батькам завжди вдається вплітати у звичайнісінькі розмови натяки на ваші найприкріші невдачі, га? Я відчув, що червонію як рак.
– Це не моя вина. Я тільки хотів причепити до стелі мотузку. А звідки мені було знати, що вся штукатурка обсиплеться.
Тато щось буркнув, а мама підсунула мені залишки йогурту.
– Хочеш доїсти? – запропонувала вона.
– Чого ти весь час намагаєшся мене отруїти? – обурився я.
Мама невиразно всміхнулася і заходилася жувати селеру.
Я вирішив довести, що вони помилялися. Організував ретельні дослідження нутра моєї шафи і врешті-решт розшукав там пару своїх роликів. Крутнув коліщатками, і вони задоволено відгукнулися: “Ш-ш-ш-ш-шик…” Хіба ж міг провалитися такий план?
Я прив’язав Стрілку до стовпчика воріт і натягнув ролики. Тоді обережно відв’язав шворку, обкрутив нею зап’ясток руки і присів навпочіпки.
– Ну, Стрілко… марш!
Її й не треба було заохочувати. Вона шалено замолотила, як у мультиках, передніми лапами, і ми рвонули з місця. Стрілчині вуха так залопотіли, наче потрапили в струмені з сопла реактивного літака. Я був просто вражений її міццю і швидкістю. Навіть те, що вона волочила мене за собою, не завадило їй стрімко сягнути мало не надзвукової швидкості. Її лапи барабанили по хіднику, ми мчали, а вона щасливо гавкала. Їй це подобалося. Я ж тільки тримався за шворку і відчував, як вітер свище у вухах.
Чудовим стилем ми стрімко завернули за ріг, і Стрілка помчала центральною дорогою в напрямку вуличного ринку. Мабуть, уже варто було б хоч трохи загальмувати, але ж я, звісно, не мав жоднісіньких гальм, а собака – тим паче. Стрілка тим часом увімкнула турбореактивний режим, і годі було вже її спинити.
На цій максимальній швидкості ми й влетіли на ринок, розкидаючи навсібіч покупців. Шаленими зигзагоподібними віражами ми прорізали спантеличену юрбу, а я лишень відчайдушно стискав повід. Це все, що я міг зробити, аби втриматися на ногах.
Раптом Стрілка різко відсахнулася вбік, уникаючи зіткнення з якоюсь ошелешеною пані. Зберігаючи рівновагу, я махнув рукою і випадково зачепив торбинку цієї пані.
– Рятуйте! Злодії! Тримайте хлопця! Він украв мою торбинку!
Миттєво за мною кинувся весь ринок, а я навіть не міг зупинитися й усе пояснити. Стрілка не тямилася від радості. Вона страшенно любить погоні. Не дбає навіть, чи це вона за кимсь женеться, чи ловлять її саму. Ми з вереском робили такі стрімкі повороти, що з моїх роликів почав куритися дим. Ми зачіпали стійки, перевертаючи їх і розкидаючи навсібіч товари, зіштовхувалися з людьми й відскакували від них, а юрба за нашими спинами ставала дедалі більшою й галасливішою.
– Тримайте хлопця!
– Він украв стару пані тієї торбинки… тобто стару торбинку тієї пані!
– Ловіть крадія торбинок!
Стрілка так стрімко шугнула за ріг, що впала й покотилася, а мене, звісно, понесло далі – і я стрімголов влетів прямо в стояк з розвішаним одягом. Не встиг я й опам’ятатися, як мене підхопила розлючена юрба. Тепер я тримав у руці не лише торбинку старої пані – з мого плеча недбало звисала якась шикарна літня суконка з квітчастим візерунком.
Одним словом, нас зі Стрілкою відвели до поліції. Вона собі чемно сиділа в куточку з невинним виглядом, а мене мало не заарештували.
І що найгірше, дільничним поліцаєм виявився сержант Смаг. Він мешкає на нашій вулиці і має трьох ельзаських вівчарок. (Як на мене, то й пів такої вівчарки було б забагато, але щоб мати трьох!)
Сержант Смаг зателефонував додому, і за нами прийшов тато. Він не особливо тішився, і не лише тому, що йому не дали гарненько подрімати на дивані. Торік улітку тато підловив сержанта Смага на шахруванні під час гри в гольф, і відтоді вони постійно воювали між собою.
Я пояснив, що все сталося випадково. Це Стрілка винна.
Сержант Смаг закотив очі до стелі.
– Аякже, – з натугою вимовив він. – Як це я не здогадався. Це зробила собака. Це вона вкрала торбинку.
– Я не це мав на увазі, – заперечив я і спробував пояснити все про ролики, про те, як нас понесло й таке інше. Сержант Смаг загигикав – знаєте, щось таке подібне до “ги-ги-ги, невже ти думаєш, що я в це повірю!”
Тата дедалі більше дратувало те, що він марнує час.
– Це ж очевидно, містере Смаг, що Тревор каже правду, – втрутився він. – Він би й не міг такого вигадати. Це все через собаку. Вона завжди таке виробляє.
Поліцай зиркнув на Стрілку, котра й далі сиділа, наче янгол.
– Сержант Смаг, з вашого дозволу, а не містер, – виправив він. – Не треба перекладати провину на бідолашного песика.
Цієї миті “бідолашний песик” раптом ожив. Стрілка підскочила, прожогом перетнула кімнату, а тоді вистрибнула на стіл сержанта (розкидавши там усе впереміш) і радісно заплигнула татові на коліна, не зважаючи на те, що він стояв. Вони удвох гепнулися на підлогу, і Стрілка почала ретельно вилизувати татові вуха.
– Навіщо вона це зробила? – здивувався сержант Смаг.
– Поняття не маю, – озвався з підлоги тато. – Я ж казав – вона завжди таке виробляє.
Сержант Смаг насупився й похитав головою.
– Ваш песик хворий на голову. Його треба відвести до собачого психіатра. – І він відпустив нас додому.
Не буду вам перелічувати всього, що висловив мені дорогою тато, але більшість його побажань несла в собі загрозу негайної смерті. Отож, мій перший план закінчився цілковитим провалом. Мабуть, настав час викликати підмогу. Я вирішив відвідати мою найкращу приятельку Тіну.