Знаю, що ви подумали. ВІН ПРИЯТЕЛЮЄ З ДІВЧИНОЮ! Я вже звик до підколок. “Тревор ходить з дівчиною”. “Тревор закохався”. “Коли в тебе весілля, Треворе?” Я вже всього наслухався.
Спочатку я страшенно дратувався, але тато мене заспокоїв, мовляв, якщо це неправда, то не звертай уваги, а ті, хто насміхаються, або тупі як двері й нічого не розуміють, або просто заздрять.
Ми потоваришували з Тіною, відколи пішли до школи й виявили, що народилися того ж самого дня. Якось ми навіть разом відсвяткували день народження. Тіна вища за мене. Я трохи нижчий і щупліший. Мої ноги худющі й кістляві. Іноді, дивлячись на них у ванні, я взагалі дивуюся, як це вони мене носять цілісінький день. Тіна міцніша. Якось ми бавилися в боротьбу індіанського стилю. Не будемо казати, хто переміг. У неї море веснянок, які їй не подобаються. Не питайте, чому.
Тіна також має пса. Його кличуть Мишкою. Це задля сміху, бо Мишка – сенбернар… знаєте, мабуть, цю породу псів, які нагадують шотландського поні, що лупнувся головою об цегляну стіну і розчавив собі мордяку.
Мишку добре видресирували. Коли Тіна каже йому: “Сядь!”, – він сидить. Коли Тіна каже: “Принеси!”, – він сидить. Коли Тіна каже: “Біжи!”, – він сидить. Навіть якби Тіна крикнула: “Знежирений на 99% йогурт”, – Мишка би не ворухнувся. Порівняно зі Стрілкою, він страшенно розумний. Я подумав, що Тіна могла б допомогти, і вирішив привести до неї Стрілку.
Я не відразу знайшов Стрілку. Вона звила собі гніздечко під моєю ковдрою. Запхала туди джемпер, дві пари штанів, шкарпетку, футбольну бутсу, півпачки чіпсів і недогризок старого яблука. Дякую тобі, Стрілко! Я причепив їй до нашийника шворку, і ми рушили геть.
Ви ще ніколи не бачили, як нам гуляється зі Стрілкою? Це взагалі не прогулянка. Скоріше серія раптових сіпань і ривків. Ми не вписалися в три вуличні ліхтарі, відвідали позапланово чотири сусідські двори, зробили підкоп під чиєсь припарковане авто, щоб дістати звідти смачнющий пакет від чіпсів тижневої давності, а тоді влаштували міні-каруселі довкола ошелешеної жінки з продуктовою торбою на коліщатках.
Коли ми дісталися Тіниного дому, вона вже стояла на порозі, відчинивши вхідні двері.
– Я здогадалася, що це ти, коли почула, як верещить ота пані, – сказала вона. – Заходьте й ховайтеся.
Стрілка й без того вже затягла мене в будинок. Мишка, мабуть, її найкращий приятель. (Цікаво, чому ніхто не жартує, що й вони теж закохалися).
Я розповів Тіні про 30 фунтів.
– Класно! – зраділа вона. – А чого тоді ти такий нещасний?
– Слухай, ти ж знаєш, яка вона, Стрілка!
– Звичайно, знаю, але ж її можна приборкати. Я допомагала татові дресирувати Мишку, і ми не маємо з ним жодних проблем. Я впевнена, що ми зможемо приборкати Стрілку, і тоді з нею запросто можна буде гуляти. Вважай, що ці гроші наші! Відразу й почнемо. Ходімо на вигін за містом.
Мушу визнати, що Тіна – справжній ОРГАНІЗАТОР. (Та ви вже й самі, мабуть, до цього докумекали). Вона любить вирішувати, що треба робити і коли. А понад усе вона любить вирішувати, що кому робити в один і той же час. Коли вона виросте, стане, мабуть, бізнес-менеджером або прем’єр-міністром.
Я нічого не маю проти того, щоб час від часу мене хтось організовував – тоді не треба приймати власних рішень. Отож ми вирушили на поле. Мишка неквапом тупотів побіч Тіни, а Стрілка тим часом намагалася вирвати мені з суглобів руки. Я відчув велике полегшення, коли ми нарешті дісталися поля, і я зміг зняти з неї шворку.
Ш-Ш-Ш-У-У-У-Р-Х-Х-Х!!! Це птаха? Чи літак? Ні, це Стрілка – ракета на чотирьох лапах, що подорожує зі швидкістю світла. Вона миттєво щезла у височенній траві, залишивши по собі лише хмарку куряви. Іноді то тут, то там вигулькувала її голова, щоб потім знову зникнути. Мишка пересувався полем повільно, немов пухнастий бульдозер.
Ми з Тіною поволі ступали краєчком поля. Не було жодного сенсу наздоганяти Стрілку – вона була набагато хуткіша. Знову і знову вона кулею вилітала з трави і проносилася повз нас, намагаючись збити з ніг, а тоді пірнала кудись углиб заростів. Кілька разів я робив спроби її впіймати, але з таким самим успіхом можна було ловити гарматне ядро.
Щоразу, коли Стрілка пролітала повз нас, Тіна якомога грізніше кричала: “СЯДЬ!” Мишка негайно гепався на свій широкий зад, а Стрілка миттю кудись зникала.
Ми зупинилися, підійшовши до старого бляшаного корита. Колись на полі паслися коні і пили з нього воду. Воно було на три чверті заповнене застояною дощовою водою. Я присів на краєчок заіржавілого корита й похмуро глянув на поле.
– Мені це доведеться робити щодня впродовж двох тижнів, – пробурмотів я. – Може, краще відразу втопитися.
Тіна взяла якийсь патик і стала розбовтувати темну воду.
– Я би тут не топилася. Гидота. – На поверхні почали тріскати смердючі бульбашки, і в глиб пінистої води ковзнуло кілька величеньких водяних слимаків. – Та й узагалі, Треворе, ти надто легко здаєшся. То в тебе повно чудових задумів, а то вже ти похнюпив носа й ходиш як тінь. Я ж тобі сказала, що ми приборкаємо Стрілку.
Саме цієї миті, ніби мені замало було прикрощів, перед нами вигулькнула велика жирна пика Чарлі Смага.
