Минали дні за днями, чарівна пташка помалу одужувала. Чарлі дуже подружився з нею. Золотиста Зорена могла годинами розповідати про далекі подорожі та країни, в яких їй пощастило побувати. Чарлі уважно слухав пташку і уявляв, яким було б його життя то в тій, то в іншій країні. Він же ніколи не мандрував… Окрім власного лісу та його мешканців, нічого не бачив… Усе навколо було рідним і близьким, тому Чарлі не задумувався про далекі країни, але тепер його вабило далеке й незвідане.
Одного дня Чарлі побачив, як Золотиста Зорена, набравшись сили, пробує літати.
– Що я бачу, чарівна пташко! – радісно вигукнув ґномик. – Ти вже пробуєш крила для польоту? Я дуже втішений, що здоров’я повернулося до тебе…
– Так, дорогий Чарлі. Адже ти, мій умілий рятівнику, вже місяць лікуєш мене, і твоя турбота творить дива. Дякую, щиро дякую тобі, Чарлі.
– Дуже радий, що зміг тобі допомогти. Ми, добрі ґномики, завжди радіємо, коли можемо комусь допомогти… Бім-бом, скромний ґном.
– Так і має бути… – мовила Золотиста Зорена. І раптом додала: – А знаєш, у дивовижній країні вічного літа, що зветься Ґеномія, живуть тролі й такі самі ґномики, як ти…
– Невже? – здивувався Чарлі.
– Так… – підтвердила Золотиста Зорена. – Я багато літала і багато бачила. Справді, є така країна – Ґеномія.
– Як мені хочеться побувати там, побачити інших ґномиків… Бо тут на весь ліс – тільки один ґном. Тобто я, – сумно зітхнув Чарлі.
– Але ж, ти, без сумніву, найкращий ґном Лісу казкового дива! Не засмучуйся. Повір, ти зможеш там побувати… – сказала пташка.
– Ні, – заперечливо похитав головою Чарлі. – У мене тут багато друзів… Мені без них буде дуже сумно. Ми одне одному допомагаємо…
Я колись чув, як люди говорили, що біда, розділена на двох, – то півбіди. А якщо поділитися з кимось радістю, то вона стане удвічі більшою. І це – правда, щира правда. Тут моя домівка, я дуже люблю цей ліс, усіх його мешканців. Люблю спів птахів, шелест листя, навіть дощ. Люблю в цьому лісі кожне дерево, кожну квітку. А найбільше люблю, коли до мене приходять друзі. Мені з ними добре, затишно на серці. Тут я – удома, з добрим товариством. Ніде мені не буде так добре, як у цьому Лісі казкового дива…
Минуло ще декілька днів, і Чарлі побачив прекрасний політ чарівної пташки. Золотиста Зорена, повністю одужавши, збиралася летіти далі…
– Мені вже час відлітати, – сумно мовила пташка. – А ти, Чарлі, залишайся таким же добрим, лагідним і чуйним, яким є…
– Тільки не забувай мене, Золотиста Зорено, – попросив ґномик, витираючи сльози. – Навідуйся в гості хоч зрідка…
– Чарлі, мені теж хочеться плакати… Завжди, коли прощаєшся з тим, хто зробив для тебе щось добре, хочеться плакати. І важко на серці. А потім, коли зустрінешся знову – радісно. Такий закон життя: зустрічі та прощання, прощання і зустрічі… Не обов’язково бути поруч із тим, кого ти любиш. Я ніколи не забуду свого вмілого рятівника… Повір, Чарлі, ти ще не раз побачиш мене у своєму лісі… А тепер – прощавай… – сказала пташка перед тим, як відлетіти…
– Прощавай, Золотиста Зорено! Прощавай і повертайся. Я чекатиму на тебе. До побачення, чарівна пташко! – кричав Чарлі, махаючи рукою їй услід.
Дивлячись зі схованки, як Чарлі прощається із Золотистою Зореною, троль Вінс злісно просичав:
– Ну, Чарлі… Ніяк не втомиться робити всім добро. Ось і Золотисту Зорену зумів зцілити. Та все одно радіти я йому не дозволю… Дуже скоро, Чарлі, ти постраждаєш від зла…
Ґномик дуже сумував за чарівною пташкою… Друзі розраджували його, як могли. Лисичка Елізабет запросила Чарлі в гості, ведмедик Ноа приніс ґномикові відерце стиглої малини, їжачок Ріно прикотив йому смачних яблук, а білочка Сінді пригостила горішками.
