Настала золотиста осінь, і мешканці Лісу казкового дива почали готуватися до холодної, виснажливої зими. Одного разу тут промчала сильна буря, що накоїла багато шкоди лісовим мешканцям і дощенту зруйнувала маленький будиночок Чарлі. Ґномик плакав:
– Буря все потрощила, наробила в лісі біди. А мені особливо. Замість моєї гарненької хатинки – лише руїни. Де ж я тепер житиму? Як далі бути? Що мене чекає? – розпачливо запитував він. – Адже скоро прийде зима, завіє снігом галявину… А куди мені подітися?
Раптом Чарлі почув знайому пісеньку…
– Привіт! – швидко проказав зайчик Едді, вистрибуючи з-за дерева. – Стриб-стриб! Ой, Чарлі, а де твій будиночок? – запитав здивовано.
– Як бачиш, Едді, нема, – із сумом сказав ґномик. – Буря зруйнувала. А сам я не зможу його відбудувати… Хто ж мені допоможе?
– Ой, я згадав! Буря і мені біди завдала… Мушу бігти поприбирати біля свого житла… Стриб-стриб, – ніби виправдовуючись, сказав зайчик Едді та поспішив геть… Дивлячись йому вслід, Чарлі зітхнув:
– Правду кажуть: зайчик-стрибайчик. І хвіст у нього куций, і пам’ять коротка. Мабуть, забув, як я його під час грози врятував… Але не буду на нього ображатися, сили в нього мало…
Чарлі прислухався. Йому здалося, ніби йде ще хтось. Уже зовсім близько… Цікаво, хто би це міг бути, подумав ґномик.
Через мить на галявину вибігла лисичка Елізабет:
– Салют, Чарлі!
– Радий тебе бачити, Елізабет, – відповів Чарлі.
– Але я не помічаю радості на твоєму обличчі… – здивовано протягнула Елізабет.
– Та яка може бути радість… – ледве стримуючи сльози, сказав Чарлі.
– Невже ти не радієш від того, що бачиш мене – найкрасивішу і наймудрішу в нашому Лісі казкового дива? – запитала лисичка, дивлячись на себе в маленьке дзеркальце.
– Радію… Внутрішньо… – стримано відповів Чарлі.
– А чому ж зовнішньо такий скривлений?
– Та хіба нема чого? Он поглянь… – розпачливо сказав ґномик, показуючи на руїни власного будиночка.
– Ой-ой-йой! А це що? – не могла зрозуміти Елізабет.
– А це те, що після бурі залишилося від моєї хатинки. Попереду зима, зі снігом та морозами, а я бездомний… І сили в мене не ті, щоби до холодів відбудувати житло…
– Значить, у нас тут буря була? – з цікавістю запитала лисичка.
– Ніби ти не знаєш про це… – недовірливо сказав Чарлі.
Лисичка Елізабет заперечливо похитала головою:
– А я оце біжу від кумасі із сусіднього лісу і думаю, чому стільки гілок на стежці… Кажеш, Чарлі, буря була? Мушу глянути, що біля моєї нори робиться… Чао, милий ґномику! – попрощалась Елізабет і швидко побігла.
Чарлі задумався: “От і зрозумій: каже Елізабет правду, що не знала про бурю, чи просто не хоче допомогти? Лисиця – вона і є лисиця. Хоч і недобре так думати, але, мабуть, таки крутійка. Довгий хвіст ще не означає довгої пам’яті… Елізабет, либонь, забула про те, як я її з капкана визволив… А може, й справді не знала про бурю… Але мені від того не легше…”
Роздуми ґномика перервали голосні звуки.
– О, знову хтось іде! – зрадів Чарлі. – Так може пробиратися крізь хащі тільки ведмідь…
– Доброго дня, Чарлі! – почув через секунду.
То був справді ведмедик Ноа.
Чарлі сумно мовив:
– Може, комусь він добрий, а мені – ні…
– Оп-ля! Це ж чому? – здивувався ведмедик.
– Подивись уважніше, Ноа: де моя хатинка?
– Не бачу… – озираючись навколо, відповів Ноа.
– І я не бачу… – стримано сказав ґномик.
– Оп-ля! То в тебе біда? – здогадався Ноа.
– Так воно і є, – плаксивим голосом простогнав Чарлі. – Буря залишила мене без житла, великий Ноа… Хоч я і маленький ґном, але хочу мати свою хатинку. До того ж, попереду зима…
І по хвилі додав благально:
– Самому мені не впоратись. А у великого Ноа стільки сили…
Але ведмедик Ноа, ніби щось згадавши, несподівано сказав:
– Забув тобі сказати, Чарлі: у мене знову болить лапа…
– Чи не та, що я вилікував? – хитро поцікавився Чарлі.
– Це ми тільки думали так, що ти вилікував, – невдоволено сказав Ноа. – А вона болить. Ой, як болить! Крутить. Пече. Шпиґає. Коле… Ой-йо-йой! Я ж не зможу заснути в барлозі на зиму, якщо лапа хвора.
Стогнучи, ведмедик почав смоктати хвору лапу, а Чарлі, уважно дивлячись на друга, роздратовано підсумував:
– З тобою все зрозуміло. А я думав, що ти справді великий Ноа…
Ведмедик, витягнувшись на весь зріст, голосно запитав:
– А хіба я маленький?
Чарлі з докором проказав:
– Величина не від зросту залежить. Можна мати велике тіло, а душу – малу. І навпаки… Якщо тебе й справді болить лапа, то візьми он там у дуплі баночку цілющої мазі…
– Спасибі тобі, Чарлі, – сказав ведмедик, забираючи з дупла чудодійну мазь. – То я пішов лікувати лапу. Може, й задрімаю трохи в барлозі…
– Тобі ще ніби рано в зимову сплячку впадати… – здивувався ґномик.
– Я ж не сказав, що буду спати. Так, подрімаю трохи, поки лапа заспокоїться. Оп-ля! До побачення, Чарлі, – помахавши лапою на прощання, Ноа попрямував до барлогу…
У Чарлі знову виступили сльози… Ґномик був глибоко вражений байдужістю тих, кого він вважав друзями. Ледве стримувався, щоб не розплакатися. Хоча серце ридало. Ніщо не робить нас такими вразливими, як байдужість наших друзів.
Раптом побачив, як із-за кущів до нього виповз їжачок Ріно, а з дерева зістрибнула білочка Сінді.
– Пуф-пуф!.. – сказав Ріно. – Ми все чули…
– Дінь-дзінь!.. Дінь-дінь! Ми вже все знаємо, Чарлі… – процокотіла Сінді.
– Біда в тому, що ми, як і ти, не маємо стільки сили, щоби звести тобі хатинку… – сумно додав їжачок. – Але я хочу пригостити тебе найкращими яблуками… Ось, візьми…
– А я поділюся з тобою горішками… – запропонувала білочка Сінді.
– Дякую тобі, Сінді. І тобі дякую, Ріно… – тремтячим голосом сказав Чарлі. – Але зараз я нічого не хочу їсти. Навпаки: мене туга їсть… А туга буває ненаситною. Тим паче, коли вона пов’язана з розчаруванням.
Витираючи непрошені сльози, ґномик заспівав:
- Кажуть, що друзі в біді пізнаються,
- Бачу, це правда свята.
- Всього, що мав, я раптово позбувся,
- А незабаром – зима.
- Сам я не зможу нічого зробити,
- Жили порву враз хіба…
- Як мені бути, де мені жити?
- А незабаром – зима.
- Друзів, здавалося, маю багато,
- Де вони? Були й нема…
- Лише руїни лишилися з хати,
- А незабаром – зима.
– Дінь-дзінь! Вибач, Чарлі, але мені пора. Зима й справді не за горами. Цмок-цмок! – видала словесну чергу білочка Сінді й швидко пострибала геть.
– І мені пора… Пуф-пуф! – попрощався їжачок Ріно.
Неспроможний більше стримувати сльози, Чарлі гірко заплакав… “Як важко, – думав він, – жити без друзів, та ще важче мати багато, здавалося б, вірних друзів, а допомоги та підтримки від них так і не дочекатися…”
Раптом непомітно для Чарлі на лісову галявину вийшов злий троль Вінс. Наблизився до руїн будиночка і, радісно стрибаючи, проказав:
– Ось і дочекавсь я твого, ґномику, кінця. Друзі розбіглися, тебе залишили, допомагати в біді не поспішили. Тепер я радію, веселюся і з доброго Чарлі охоче сміюся… Ось таке воно, добро… Краще мати в серці зло… Немає гіршого ворога, ніж зрадливий друг, – сказавши це, троль швидко зник…
– Як сумно… – схлипнув Чарлі. – Ще й дощ, здається, зараз почнеться…
Ґномик сидів під кущем ожини, і гіркі сльози тоненькими струмочками текли по щоках…
– Привіт, Чарлі… Що трапилося? Чому ти плачеш? – раптом почув він знайомий мелодійний голос.
– Ти?! Важко повірити… Золотиста Зорено, як ти опинилася знову в нашому лісі? – запитав він здивовано.
– Я прилетіла сюди подивитись, як ти живеш… А ще хочу віддячити тобі за твою доброту, співчуття і турботу…
– Мою хатинку, – почав свою розповідь Чарлі, – зруйнувала страшна буря, і тепер мені ніде жити… Ночую ось тут, під кущем ожини… Дуже важко без власної домівки… І допомоги вже ні від кого не чекаю.
– А ось я – прилетіла! Скажи мені, будь ласка, Чарлі, ти хочеш побувати в чарівній країні Ґеномїї? – несподівано запитала пташка.
– Ґеномїї? – перепитав Чарлі.
– Так, Ґеномїї, про яку я тобі розповідала!
– Не знаю… – вагаючись, протягнув ґномик. – А ти хіба можеш це влаштувати?..
– Звичайно, я ж обіцяла. А обіцянки треба виконувати, обов’язково виконувати! Інакше навіщо їх давати, кидати слова на вітер? Слово має бути зерном, а не половою.
Обіцянка без виконання – пустослів’я… Ось, візьми дві золотисті пір’їни. Коли захочеш потрапити до Ґеномії, скажи:
- Пір’їнко золота,
- Бажання враз здійсни,
- В Ґеномію мене
- Далеку віднеси…
А другій пір’їнці накажеш, коли забажаєш, повернути тебе назад, і знову опинишся у своєму Лісі казкового дива…
– Дякую тобі, мила пташко, за такий подарунок, – розхвилювався Чарлі.
– Що ж… Мені пора. Вирішувати маєш сам, – швидко проказала Золотиста Зорена і, помахавши крильми, здійнялася високо в небо.
Злий троль Вінс, який, сидячи на дереві, спостерігав за розмовою Чарлі із чарівною пташкою, незадоволено пробурмотів:
– Знайшлася добродійка… Ач, Чарлі чарівні пір’їнки подарувала… У Ґеномію запросила і від лютої зими врятувала… Та з тобою, Чарлі, я обов’язково полечу і зло своє там здійсню… Ти мене, ґномику, ще згадаєш, бо даремно зло добром перемагаєш. Робити цього не дозволю я, хай буде більше у світі зла…
Чарлі збентежено і радісно дивився на подаровані пір’їни. Отже, тепер він зможе побувати в країні вічного літа – Ґеномїї… Бім-бом, мандрівний ґном… І, можливо, там йому сподобається значно більше, ніж у цьому лісі… Тим паче тепер, коли він залишився без затишної хатинки і, мабуть, без друзів. У кожного з них – свої клопоти. Своя сорочка, як часто повторюють люди, ближча до тіла. А чужа біда – як далекий дощ: хоч і падає, але тебе не намочить. Що поробиш, либонь, такий закон життя. Сумно поглянувши навколо, Чарлі заспівав щойно складену пісеньку:
- Казковий лісе, прощавай,
- Прощайте, квіти;
- Хай буде добре вам усім
- Без мене жити.
- Мені так сумно на душі
- Прощатись з вами,
- Оці стежинки лісові,
- Пташині гами.
- Сумна ця пісенька, сумна,
- І серце в тузі…
- Така вже доленька моя:
- Один без друзів.
- Вони такі, як омела –
- Про себе дбають.
- А раптом в іншого біда?
- Немов не помічають…
І додав:
– От такі-то справи… Що ж, ризикну. Бім-бом, мандрівний ґном… Уважно дивлячись на пір’їну, Чарлі схвильовано проказав:
- Пір’їнко золота,
- Бажання враз здійсни,
- В Ґеномію мене
- Далеку віднеси…
Троль Вінс, з’явившись раптом ніби з-під землі, швидко повторив за Чарлі:
– І мене також у Ґеномію далеку, благаю, віднеси…