Стрілка – найпрудкіша собака у світі. Вона бігає швидше за кулю, яку підштовхнула інша куля. Вона бігає УВЕСЬ час, навіть уві сні. Вночі Стрілка лежить у моєму ліжку, хропе, її вуса посмикуються, вуха тріпотять, і вона весь час перебирає лапами, немов біжить, біжить, біжить… Іноді ця собацюра так завзято рухає лапами, що починає соватися ліжком і зрештою опиняється в мене на голові, немов гігантський капелюх у формі пса.
У мене вдома всі схиблені на спорті. Стрілка постійно гарцює. Мама весь час або їздить на велосипеді, або бігає, або плаває, або тренується.
А тато грає в гольф, але чи можна назвати це спортом? Серйозно? Усе, що там потрібно робити, це тинятися полем і час від часу лупити по м’ячиках, а потім їх шукати. Більшу частину гри тато вистежує свої м’ячики. Це тому, що він закидає їх то на дерева, то в ставки, то в піщані бункери, що трапляються на полі.
Можливо, саме тому, коли ті м’ячі знаходить Стрілка, вона намагається їх проковтнути, а потім її нудить. Уррр. А в КОГО тоді неприємності? У мене. У МЕНЕ! Хіба це я ковтав татові м’ячі для гольфа? Ні. Хіба мене знудило на килим? Ні. Але щойно зі Стрілкою виникають проблеми, звинувачують мене. Тому що Стрілка – МОЯ собака. Тато каже так:
– Вона твоя собака, Треворе. Ти прибираєш за нею безлад.
– Але, тату, це ти вирішив завести собаку. Ти купив її і сказав нам, що це родинний пес.
– Так, Треворе. Маєш рацію. Стрілка – наш родинний пес, а твоя робота в нашій родині – доглядати за нею. Тож іди й прибери собаче блювотиння.
Ох. Сперечатися марно, так? До того ж я маю вигулювати Стрілку. Так каже тато. Ну, зі Стрілкою просто ГУЛЯТИ неможливо. Стрілка не вміє ГУЛЯТИ. Вона бігає. Вона мчить. Вона летить. На повній швидкості. Шуууух! Це найшвидша собака на планеті. Насправді вона, напевно, найшвидша собака у всесвіті.
Тож на Великодніх канікулах я маю вигулювати Стрілку, бо всі інші зайняті. Коли я кажу «всі інші», то маю на увазі маму й тата, а коли я кажу «зайняті», маю на увазі, що тато грає в гольф, а мама щось мудрує зі своїм новим велосипедом. Ех. Моя мама та її велосипеди. Дозвольте пояснити.
Мама щойно купила собі перегоновий велосипед. Можливо, вам стане зрозуміліше, якщо я скажу, що в неї вже є два гірські велосипеди.
– Слід тримати себе у формі, Треве, – хекає мама посеред тридцятого віджимання.
– Та я тримаю себе у формі, мамо. Мені доведеться гуляти зі Стрілкою. Пам’ятаєш?
Це означає постійно бігати. І все ж таки, навіщо тобі новий велосипед?
Мама широко усміхнулася:
– Тріатлон. Я беру участь у змаганнях.
Мені довелося спитати:
– Що таке тріатлон?
– Це такі перегони. У тріатлоні спортсмен має і плавати, і їздити на велосипеді, й бігти. Одягаєш спеціальний костюм, який не потрібно змінювати. Спершу пливеш, потім застрибуєш на велосипед, крутиш педалі, як навіжений, зістрибуєш із нього і біжиш до фінішу.
– Звучить, немов якесь безглуздя, – зазначив я. – Навіщо комусь це робити?
Мама усміхнулася ще ширше.
– Спорт, Треве, тренування. Ти ж не хочеш мати зморшкувату маму з обвислою шкірою, правда?
Я похитав головою, хоча насправді мені однаково, який вигляд у мами. Вона моя мама, і цього досить. Як то кажуть, батьків не обирають. Доводиться жити з тими, які є, до кінця життя, але також не варто забувати, що і їм доводиться жити з тобою!
Хай там як, мені потрібно вигуляти собаку, тож я вирішив повести Стрілку на поле для гольфа. Вона любить поле для гольфа, бо там повно кроликів, за якими їй подобається ганятися. На щастя, там також багато нір, де кролики ховаються. Майже чутно, як вони регочуть: «Ха-ха! Ми обдурили цю дурну стару собацюру. Вона оце гадала, що зможе нас схопити. Хі-хі-хі». А потім вони влаштовують вечірку, щоб відзначити свою втечу, п’ють морквяний сік, їдять морквяний торт і запускають повітряні кульки у вигляді моркви.
Я почепив Стрілці повідець і попрямував стежиною до поля для гольфа. Коли я сказав «попрямував», то насправді це означало, що мене НА ШАЛЕНІЙ ШВИДКОСТІ ПОТЯГЛА ЗА СОБОЮ ВІДЧАЙДУШНА СОБАЦЮРА. (Відчайдушна собацюра – це, звісно, Стрілка.) Чесно, відчуття, немов теліпаєшся ззаду на буксирі у «Феррарі». І так щоразу, коли ми зі Стрілкою гуляємо. Дивовижно, але, попри це, я навіть зміг помітити невеликі оголошення на ліхтарних стовпах, які ми проминали.
Ну, це привід для роздумів. Хто міг назвати свого пса Какером? І все-таки, якось невесело, коли твого собаку вкрали. Можна дуже засмутитися. Собачі бомби, не уявляю, щоб тато розщедрився на п’ятдесят фунтів за повернення Стрілки. Як не крути, це купа грошей. Напевно, стільки вистачило б, щоб пришити назад до тіла руки, які щойно відірвав твій пес разом зі шворкою.
– СТРІЛКО! Чому ти не можеш просто ЙТИ?
Але хіба вона слухає? Звісно, ні. Вона навіть не обернеться, щоб подивитися, хто там патякає. Наставила свого носа в одному напрямку, а решта тіла просто суне слідом. Здебільшого ми пригальмовували біля ліхтарних стовпів, телефонних будок, кущів чи воріт.
Хай там як, ми дісталися до поля для гольфа, і я спустив Стрілку зі шворки. Шууууух! Вона полетіла, немов кроликонаведена ракета. Я просто стояв і дивився, як Стрілка перебігла через поле, покружляла ним, перетнула його і там, і тут, доки зрештою знайшла те, що хотіла, а саме: КРОЛИКА!
Прудко! Майже зі швидкістю світла! Стрілка так розігналася, що її лапи замерехтіли в повітрі. Я підозрював, що вона злетить. Кролик просто сидів і дивився. Краще тобі ворушитися, пане Кролику! Цього разу Стрілка серйозно налаштована тебе спіймати!
Стрілка щодуху мчала до кролика, і, коли вона вже майже стрибнула на нього, він сховався в найближчій норі.
Пан Кролик, очевидно, грався в хованки, бо за мить він вигулькнув з іншої нірки лише за кілька метрів від Стрілки, яка стояла, й далі засунувши морду до першої. Я не втримався від реготу. Кролик сидів просто позаду Стрілки і спостерігав, як вона безглуздо тицялася мордою в нору. Зрештою Стрілка помітила пана Кролика, розвернулася й стрибнула на нього, але кролик шаснув в іншу нору й зник. І все почалося спочатку. Кролики раптово вигулькували то тут, то там по всьому полю, доки Стрілка марно ганялася за одним, потім за другим, потім за третім. Чи, може, це був один і той самий кролик. Хто його знає? (Напевно, хіба сам пан Кролик!)
Мені набридло спостерігати за Стрілкою, і я повернувся до поля для гольфа, де кілька груп гравців тинялося, шукаючи свої м’ячики. Тоді на другому кінці поля я помітив Тіну. Вона вивела на прогулянку Мишку. (Мишка – насправді велетенський сенбернар. Гадаю, ви розумієте: Мишкою його назвали для сміху.)
Добре, дозвольте одразу все пояснити. Тіна – моя подруга. Вона дуже гарна подруга. Вона мені подобається. Тіна розумна й весела. Вона подруга. І все. Вона не моя ДІВЧИНА, зрозуміли? Я знаю, сама Тіна каже, що вона моя дівчина, але це її вигадки. Я стверджую, що це не так. І я знаю, що мої мама й тато люблять називати її моєю дівчиною, але вона НЕ моя дівчина. Вона просто подруга. Це ясно? Добре. Іноді, коли вона чогось боїться, я беру її за руку.
Я помахав їй. Тіна зупинилася й помахала мені у відповідь. Мишка зупинився і теж помахав. (Ні, звісно, він не помахав! У нього просто язик дуже теліпається.)
Саме тоді Стрілка помітила Мишку, а Мишка помітив Стрілку. Зараз Мишка і Стрілка – найкращі друзі, як ми з Тіною, але не думаю, що вони тримаються за лапи. Вони просто завжди дуже раді бачити одне одного.
Тож Стрілка гайнула до Мишки через поле для гольфа, а Мишка припустився їй назустріч, і вони зустрілися просто біля однієї з тих ям із піском, які натицяно на полях для гольфа. (Вони називаються бункерами. Не питайте мене, чому. На мою думку, їх слід було назвати кукукерами. Кукукери – набагато влучніша назва для чогось такого кукукнутого, як пісочниця посеред поля для гольфа.)
Тож Стрілка та Мишка почали вовтузитися в бункері, застрибувати одне на одного й здіймати піщану бурю навколо. І невдовзі той пісок був скрізь. Двоє псів гарчали, стрибали, качалися, струшували хутро і провадили щонайвеселішу грайливу бійку, коли раптом – УВІ-І-ІТЬ! М’ячик для гольфа вилетів нізвідки й приземлився в бункері.
Пси нічого не помітили й продовжували гратися. Потім підійшли троє гравців у гольф. О Господи, один із них – мій тато. І навіть гірше: він був із сержантом Смагом, нашим місцевим поліцейським, і паном Бофіґтоном-Ором, не лише начальником нашої поліції, а й президентом гольф-клубу.
Чи зраділи вони, коли побачили нас? Ні.
– Заберіть цих скажених псів із бункера! – гаркнув начальник поліції. – Мій м’ячик закотився кудись сюди. Ми тут граємо. Заберіть цих псів геть!
– З собаками сюди не можна! – і собі заревів сержант Смаг. – Ага! Я пізнаю оцю чорну собацюру. Це Стрілка. Вона завжди втрапляє в халепи.
Мій тато зблід. Кого ж йому звинуватити? О, знаю, МЕНЕ!
– Треворе! – заволав він. – Негайно забери звідси цих собак!
Я кинувся до бункера, але намарне, бо Стрілка несподівано помітила м’ячик начальника поліції й прожогом гайнула до нього, схопила м’ячика і припустилася через поле з Мишкою назирці. Услід за Мишкою бігли два кролики, начальник поліції та сержант Смаг. Тато просто стояв і злякано спостерігав за цією сценою. Ой леле! Ми втрапили в халепу.