Чи ж я не казав, що ми втрапили в халепу? Справжню халепу. Тата майже вигнали з гольф-клубу за вандалізм. (Ха-ха! Тато – вандал!) Він повернувся додому страшенно розлючений.
– Вандалізм! – пирхав він. – Та я нічого не зробив. Це все твоя дурна собака, Треворе.
Ви помітили? Ви помітили, що Стрілка більше не родинна собака? О ні, звісно, ні, бо Стрілка вскочила в халепу, і це означало, що зараз вона МОЯ. Собака ТРЕВОРА. Тож у мене також проблеми. Знову.
– Справжній вандал тут Стрілка, – вів далі тато. – Чому ти не можеш її контролювати, Треворе?
Я хотів запитати тата, чому ВІН сам не контролював Стрілку. Зрештою він же дорослий. Звісно, я нічого такого не запитав, бо знав, що це накличе на мене ще більші неприємності й до того ж відповідь мені була відома. Ніхто не може контролювати Стрілку. Вона просто робить, що їй заманеться. Іноді це щось миле, наприклад, теліпання хвостом і тицяння носом у твої коліна чи сповнений обожнювання погляд, спрямований на господарів, а іноді це найжахливіший злочин усіх часів, як-от паплюження кукукерів, я маю на увазі – бункерів на полях для гольфа.
Хай там як, тато ще не випустив пару, і я знав, що найкраще просто перечекати, доки він заспокоїться. Ну ж бо, тату, зніми тягар із душі! Так, він зробив це.
– Я попереджаю, якщо ця собацюра ще щось витворить, я відішлю її до виправного табору.
Га? До виправного табору? Це ж для злочинців?
– Що Стрілка робитиме зі злочинцями, тату?
– Я не про той виправний табір. Це табір для невихованих собак, він тут недалечко. Собаки проходять тижневий курс, під час якого їх надресировують, як правильно поводитися. Якщо вони не опановують цю науку до кінця тижня, то залишаються ще на тиждень, а тоді ще на тиждень і ще на тиждень, доки зрештою не навчаться, – похмуро додав тато.
Скажені горщики! Так я більше ніколи не побачу Стрілку! Усе серйозно. Стрілка ЗНЕНАВИДИТЬ той виправний табір. Я вже бачу, як це буде. Вона спробує втекти, їй це вдасться (бо вона досить кмітлива, хоч і поводиться по-дурному) і, напевне, більше ніколи не повернеться додому. Навіщо їй повертатися? Ви повернулися б до родини, яка здала вас на тиждень до в’язниці? Звісно, ні.
– Ти не можеш запроторити Стрілку до табору, – благав я.
– Дивись ото мені, – пробурмотів тато. – Я попереджаю тебе, Треворе: ще один такий вибрик, як сьогодні вранці, й Стрілка опиниться у виправному таборі для собак.
Тож ось як кепсько все обернулося. Я знаю, яким буває тато, коли щось вирішує. Він як слон, що зав’яз у бетоні. Непорушний. Час викликати швидку допомогу, яку ще називають Тіною. Я посадив Стрілку на повідець і дозволив їй тягти себе та смикати, а також викручувати собі суглоби – вона доклала усіх сил, щоб добігти до будинку Тіни за рекордно короткий час. Напевно, Стрілка розуміла значення словосполучення «швидка допомога».
– З тобою все гаразд? – запитала Тіна, коли я, ледь переводячи подих, постав у неї на порозі. – Маєш такий вигляд, наче всю дорогу сюди тебе тягнула собака… о, дивіться, а ось і сама собака!
– Ха-ха, не думаю, – пробурмотів я, бо був у дуже кепському гуморі. Гадаю, ваш настрій також зіпсувався б, якби ваші кості поперекручувала якась божевільна собацюра.
– Не журися, – усміхнулася Тіна. – Заходь, ляж на диван і розкажи про всі свої гризоти, а потім я скажу тобі, де саме ти вчинив неправильно.
– Відколи це ти стала психологом? – запитав я.
Тіна широко всміхнулася:
– Відтоді, як познайомилася з тобою, Треворе.
Я проігнорував цю недобру репліку й увійшов. Стрілка й Мишка були страшенно раді знову зустрітися. Принаймні вони відволіклися одне на одного, тож ми з Тіною могли поговорити. Ми сіли нагорі на її ліжку, і я розповів про лютих татусів, виправні табори для собак, несамовитих псів, не згадуючи вже несамовитих Треворів.
– Це проблема, – погодилася Тіна.
– Радий, що ти теж так вважаєш. Але як нам її вирішити?
– Ну, найлогічніше – не дати Стрілці втрапити в халепу.
– Знаєш, Тіно, просто НЕЙМОВІРНО, як я сам про це не подумав.
Тіна поплескала мене по коліну:
– Сарказм нічим тобі не допоможе, юначе.
Якщо чесно, зараз вона говорила, як наш директор.
– Тіно, я витратив три останні РОКИ, намагаючись не дати Стрілці втрапити в халепу. Це не працює. Закінчується тим, що в халепи втрапляю і я. Досі мене, напевно, вже мали також заслати до табору. До якогось виправного табору для собак і Треворів.
– Ну, я рада, що ти не втратив почуття гумору, – засміялася Тіна, – бо саме воно мені найбільше в тобі подобається. І, звісно, твоя врода. Ти досить гарний, коли не супишся.
Тіна присунулася до мене трохи ближче. Я відсунувся так, як лише можливо, щоб не впасти з ліжка, але не розрахував і таки гепнувся й розпластався на підлозі, як останній дурень.
– Немає потреби ставати на коліна, – вишкірилася Тіна. – Ти ж знаєш, я з радістю вийду за тебе.
– Нам по одинадцять років, – нагадав я.
– Не можу дочекатися.
– Як щодо того, щоб повернутися до нашого плану з порятунку Стрілки? – запропонував я.
– Ти намагаєшся змінити тему?
– Так, намагаюся. Нам потрібно обговорити набагато серйозніші речі.
– Одруження – це серйозно, – заперечила Тіна.
– Я говорю про Стрілку!
– Ой, Треворе, охолонь. Я жартую! Добре, як тобі таке: скажімо, Стрілка знову поводиться кепсько і твій тато вирішує зателефонувати до виправного табору.
– Гаразд, – погодився я. – Що мені робити?
– Ти якомога швидше виводиш Стрілку з дому, краще так, щоб твій тато цього не помітив. І приводиш її сюди. Думаю, з моєю мамою ми якось домовимося.
Я кивнув. Тінина мама досить доброзичлива і вже допомагала зі Стрілкою раніше, коли собака накликала на себе немилість моїх батьків.
– Це добре, але твоя мама не захоче залишати її назавжди, – зазначив я.
– Напевно, ні. Але, можливо, твій тато заспокоїться й за кілька днів дозволить їй повернутися.
– А якщо ні?
– Тоді переходимо до плану Б, – сказала Тіна.
– Згідно з яким ми?..
– Я й гадки не маю. Сподівалася, що ти не спитаєш. Але не хвилюйся, ми подумаємо про це, коли план А провалиться, – Тіна взяла мене за руку й пристрасно поглянула мені в очі: – Не хвилюйся. Усе буде добре.
Я почувався як загіпнотизований. Тіна дивилася на мене своїми світлими блакитними очима, сповненими… чого? Її погляд огорнув мене, немов живильний лосьйон. Я відчув, що стискаю її руку, й до мене долинули власні слова: «Дякую, Тіно» – і ми знову потискаємо руки. Потім я раптово отямився й відсмикнув свої руки. Що це я робив? Тримався за ручки! Стискав її долоні? Так ми одружимося вже за тиждень!
Хух, поки що пронесло. Я підвівся.
– Я повертаюся додому.
– Добре, але заспокойся, – порадила Тіна. – Я читала в маминому журналі, що деякі психологи вважають, ніби пси перебирають настрій своїх господарів. Тож якщо ти будеш трохи не при собі, то твій пес поводитиметься так само.
Я витріщився на неї.
– Тож зараз ти кажеш, що Стрілка поводиться, як навіжена лише тому, що це я схибнутий?
Тіна знизала плечима.
– Це не я придумала. Так сказали психологи. Психологи – дуже розумні люди, ти ж знаєш, – і вона посміхнулася. Певен, це була саркастична посмішка.
– Справді? Тож коли Мишка сидить на підлозі й піднімає задню лапу до голови, він насправді копіює тебе?
Тіна витріщилася на мене. Ха-ха! Вона вже не посміхалася.
– Який ти сьогодні дотепний, Треворе.
Я лише усміхнувся. Добре, це була ШИРОКА переможна усмішка. Нечасто мені вдавалося присадити Тіну, тож я ДУЖЕ насолоджувався цими митями!
Тіна зітхнула, й ми попрощалися, а Стрілка попрощалася з Мишкою, здебільшого намагаючись куснути його за вухо. А Мишка намагався вкусити за вухо Стрілку. Гадаю, це означало, що ми з Тіною також мали кусати одне одному вуха? Згідно з теорією психологів, пси поводяться, як їхні господарі…. НІЗАЩО! Як на мене, тим психологам ще доведеться відповісти за свої слова.
Дорогою додому Стрілка навіть ішла спокійно й трималася біля мене, тож наблизившись до нашого будинку, я почувався набагато краще й збадьорився. Стрілка поводилася добре, а якщо щось зміниться й піде не так, як потрібно, я можу контрабандою доправити її до Тіни.
Я все не міг забути Тіниних слів, що деякі психологи вважають, немов собаки копіюють поведінку своїх господарів. Це найбільша нісенітниця, яку я будь-коли чув! А ще я згадував, як Стрілка тягла мене всю дорогу до Тіниного дому. А потім мене осяяло. Насправді це здалося мені справжнім феєрверком. Раптом я зрозумів, де саме помилилися ті психологи.
УСЕ НАВПАКИ!
Не собаки поводяться, як їхні господарі. Собаки змушують своїх господарів поводитися, як вони! Стрілка шалена, і через те, що я намагаюся її приборкати, я теж схожий на божевільного! Ха-ха! Ті психологи ні бельмеса не тямлять!