Наступні кілька днів Стрілка поводилася досить добре, хіба що крала мої труси. Вона забирала їх із кошика для брудної білизни і спала на них. Тож це лише доводить, що ті психологи помилялися. Чи крав би я її труси? Звісно, ні.
Але цього ранку виник справжній привід для паніки. Я лежав на ліжку і мився. Точніше кажучи, я лежав, а Стрілка вмостилася згори й вилизувала мене, як вона любить робити вранці.
Я чув, як тато пішов до ванної. І тоді – як він вийшов із ванної. Він гупав по кімнаті, одягався й бурчав собі під ніс. Висовував і засовував шухляди. Відчиняв і зачиняв дверцята шафи. Я чув, як він говорить до мами дедалі голосніше.
Він чомусь сердився, але я знав, що це не через Стрілку, бо вона була зі мною, тож не переймався. Жодних виправних таборів для моєї собаки.
Тим часом тато вже так підвищив голос, що я чув його зі своєї спальні.
– Де мої труси? Я ніде не можу їх знайти. Ти поклала їх до пральки?
Я чув, як мама відповіла, що вона цього не робила, і порадила татові краще пильнувати за своїм одягом.
– Але вони всі зникли! – лементував тато. – Може, нас пограбував крадій спідньої білизни?
І саме тут я різко підвівся, скинувшись від страху. КРАДІЙ ТРУСІВ! Я ЗНАВ, ХТО ЦЕ!
Я зіскочив із ліжка й, скрадаючись, зійшов униз сходами. У собачому кошику лежала купа татових трусів. НІ-І-І-І-І-І-І! Що мені робити? Я не міг повернути ці труси татові. Він спитав би мене, де я їх знайшов. З іншого боку, я міг вийняти їх із собачого кошика й покласти деінде. Тож я пожбурив їх до пральки і, як підказку, залишив одну пару звисати назовні.
Я саме вчасно повернувся до кімнати, бо тато й далі гарячкував і перевертав будинок догори дриґом, щось волаючи про спіднє і злодіїв. Здається, він навіть погрожував викликати поліцію, але, на щастя, мама вийшла на кухню, щоб зробити йому чашку доброго заспокійливого чаю і ненароком глянула на пральку.
Мушу сказати, маму це спантеличило.
– Як це сталося? Я не пам’ятаю, щоб клала спіднє до пральки.
Тато похмуро зиркнув на неї:
– А мала би пам’ятати. Я запитував, чи клала ти спіднє до пральки і виявилося, що воно там. Ти вже потроху божеволієш.
– Але я не клала його туди, – наполягала мама.
– Це все твої велосипеди, біг і плавання. Через них у тебе вже каша в голові і ти не розумієш, що робиш. Глянь, ти щойно поклала два пакетики чаю в слоїк з варенням і заливаєш їх окропом.
Мама витріщила очі й ляснула себе рукою по чолі.
– Це все через тебе! – вигукнула вона. – Репетуєш тут про крадіїв трусів та інші нісенітниці! Ти відволік мене від того, що я робила.
Мама врятувала пакетики та варення й почала заварювати чай і готувати сніданок, доки тато пішов нагору з оберемком своїх трусів, а я полегшено видихнув. Як і Стрілка. Вона кинула на мене особливий погляд, що означав: ДЯКУЮ!
За сніданком тато оголосив, що розпочинає ремонт у кабінеті. Вони з мамою планували це кілька тижнів, і тато з маминою допомогою збирався переклеїти там шпалери. Однак спершу тато хотів зіграти кілька матчів у гольф. (Інакше кажучи, він і думати забув про ремонт.) Це могло тривати безкінечно, але мама втомилася чекати, заховала татові ключки для гольфа й оголосила, що він не отримає їх, доки не переклеїть шпалери в кімнаті.
Тож зараз тато справді збирався взятися за справу. Я подумав, що якраз час забратися з дому, щоб мені теж не вигадали якоїсь роботи. Тож я покликав Стрілку й попрямував до Тіниного обійстя, щоб ми разом вигуляли собак.
– Як там справи? – запитала Тіна, доки ми йшли вулицею. (Можна сказати, що Тіна йшла з Мишкою, а мене тягнула, смикала і розривала на частини Стрілка.) Я розповів Тіні про тата, труси та шпалери.
– Клеїти шпалери – це весело, – сказала мені Тіна.
– Невже?
– Потрібно заколотити велике відро спеціального клею. Кілька місяців тому ми з мамою переклеювали шпалери в її кімнаті. Чіпляти шпалери на стіни було складнувато, але мазати їх клеєм справді потішно. Я мазала шпалери клеєм, а мама наклеювала.
Якраз цієї миті на другому боці вулиці ми помітили Чарлі Смага. Він сунув зі своїми трьома ельзаськими вівчарками й кількома друзями. Принаймні такий це мало вигляд для мене, але Тіна повідомила дещо нове.
– Це його банда, – прошепотіла вона.
– У Чарлі є банда?
– Так, і вгадай, як вона називається?
– Скажи!
– Банда Чарлі.
– Так, ти казала, що в нього є банда, але як вона називається? – запитав я.
– Так і називається, – сказала Тіна. – Вона називається банда Чарлі. Дуже оригінально, чи не так?
Ми обоє засміялися.
– Він недоумок, – мовив я.
– Так, недоумок, в якого своя банда, – пробурчала Тіна. – Це звучить страшнувато.
– Хто його друзі?
– Джексон і його сестра Дібррова.
– Це та знаменита Дібррова-з-двома-рр, про яку я чув у школі? – запитав я.
– Вона, – засміялася Тіна. – Та сама Дібррова-із-двома-рр.
Я озирнувся через плече, коли вони проходили. Банда Чарлі. Це погані новини. Від Чарлі Смага годі чекати гарних новин.
– Хай там як, – торохтіла далі Тіна (вона в нас завжди в курсі всіх пліток), – а ти знав, що хтось тягне собак?
– Тягне? Тягне в сенсі краде, чи хтось справді тягне собак за хвости?
Тіна розреготалася.
– Треворе! Та кому спало б на думку тягти собак за хвости? Звісно, я маю на увазі краде. За декілька минулих днів уже зникли два собаки. Один із нашої вулиці.
– Я знаю. Бачив учора оголошення. Винагорода п’ятдесят фунтів.
Я подивився на Стрілку, яка досі висмикувала мої руки із плечей, і на Мишку, який, напевне, важив, як слон.
– Не хвилюйся. Ніхто не захоче потягнути цю парочку, – спокійно зауважив я.
– Напевно, ти маєш рацію, – погодилася Тіна, а тоді заходилась базікати про те, про се…. Це така Тінина риса: з нею не потрібно багато говорити, бо вона сама надто захоплена розмовами.
Коли я повернувся додому, тато вже робив ремонт у кабінеті, подвійні двері з якого виходили в сад. Двері були відчинені навстіж, бо тато клеїв шпалери…
Я зупинився на порозі зі Стрілкою, не спускаючи її з повідця, й захоплено спостерігав за татовою роботою, час від часу підбадьорюючи його, наприклад, вказуючи місця, які він пропустив і не намазав клеєм для шпалер тощо.
Через хвилину сталося дещо дивне. До кімнати зайшов білий півень із червоним гребінцем на голові. Доки я встиг вичавити із себе хоч звук, Стрілка гайнула за ним. Вона прожогом кинулась на птаха, а той закричав і відчайдушно замахав крильми, випустивши в повітря хмарку невеликих пір’їн… Тоді Стрілка посковзнулася на підлозі й перекинула татове відро з клеєм.
– Заради всього святого! – заволав тато.
Він почав спускатися зі своєї розсувної драбини, але Стрілка й півень якраз забігали на третє коло кімнатою і – БАБАХ! – Стрілка врізалася в татову розсувну драбину. Драбина затремтіла й захиталася. Тато хапався, як міг, але це не допомогло. Драбина впала. А разом з нею гепнувся тато – простісінько в калюжу клею для шпалер!
Півень та пес забігли на четверте коло і цього разу зачепили столик для намазування шпалер клеєм. Його тоненькі ніжки підломилися, і липка шпалера огорнула тата.
Він спробував виборсатися з неї, однак шпалера міцно причепилась… І невдовзі за Стрілкою та півнем ганявся шпалерний монстр – чи, можливо, це вони за ним ганялися.
Мама забігла до кімнати, заламуючи руки, і посковзнулася на клеєві, після чого врізалася в тата, а тоді скинула напівперекинутий столик; той впав, загородивши шлях півневі-втікачеві, і мамі вдалося його спіймати.
– ПІЙМАААААЛА! – закричала мама, та її перервала спершу Стрілка, а тоді тато, що по черзі влітали в неї.
Тато сів на підлогу, оглянув весь хаос, що його оточував, і вирішив остаточно. Він широко роззявив рота і заревів, як дюжина вулканів:
– ВИПРАВНИЙ ТАБІР!!!