– Тату, це не провина Стрілки. Це все той дурний півень! – заперечував я.
– І дурна собацюра, – лютував тато, відриваючи шматки шпалер з обличчя. – Не будемо вже згадувати того бородатого дивака, який мешкає неподалік зі своєю козою, черепахою і всіма тими курми.
Вибачте? Кого це тато обізвав бородатим диваком? Чи він мав на увазі татка мого друга Ніколаса? Нікі живе за дві вулиці від нас. Його тато має чудову мініферму в садку за домом, в якій тримає козу, курей, кроликів та черепаху.
– Ніків тато не винен, що один півень утік, – сказав я. – І ти не можеш звинувачувати Стрілку.
– Звісно, я можу звинувачувати Стрілку. Я ЗВИНУВАЧУЮ Стрілку, – гарикнув тато. – Стрілка не робить нічого, що я кажу. Вона не піддається дресируванню. Вона скажений слон!
Я подумав, що називати Стрілку скаженим слоном – це трохи занадто. Стрілка зовсім не схожа на слона.
– Не треба відсилати її до виправного табору, – пробурмотів я.
Тато підняв підборіддя (до якого прилипла борода зі шпалер) і звів на мене свій РОЗУМНИЙ погляд. Татів РОЗУМНИЙ ПОГЛЯД не означає, що він щось зрозумів. Літери РОЗ позначали стан «Розуміння Одбило Зовсім». Інакше кажучи, тато вже мене не слухав. Коли він щось собі надумав – то зробить те, що сказав, а цього разу він вирішив, що Стрілка піде до виправного табору – і На Цьому Крапка. Куди вже гірше. З таким самим успіхом тато міг засудити Стрілку до розстрілу.
Я зітхнув. Тепер у мене залишилося кілька годин, щоб спровадити Стрілку з дому й відвести її до Тіни. Це означало, що я втраплю в халепу, але хіба в мене був вибір? Я на завданні. Я збирався врятувати Стрілці життя. Тато сваритиме мене, але Стрілку буде врятовано.
Я поглянув на свою вірну чотирилапу товаришку. Вона продовжувала жувати шматки паперу, немов бутерброди із сиром, не звертаючи уваги на мене чи на тата.
Тим часом мені наказали віднести півня до мініферми за рогом (Насправді за ДВОМА рогами.) Я залишив Стрілку вдома, сподіваючись, що вона не втрапить у ще якусь халепу, доки мене не буде. Затиснув півня під пахвою й вирушив.
Ніколас, напевно, помітив мене ще на дорозі, бо відчинив двері, перш ніж я встиг постукати.
– Ти знайшов капітана Бьордсі! – вигукнув Ніколас, вириваючи півня в мене з рук.
– Бу! – закричала маленька скуйовджена голова, що вистромилася з-поміж Ніколасових колін. Це був його трирічний брат Сирочок зі знаменитим шилом у попі.
– І тобі бу, – відповів я, але Сирочок уже зник у будинку.
Я розповів Ніколасу про всі пригоди Капітана Бьордсі, згадавши й про те, що це означає для Стрілки.
– О, мені дуже шкода, – Ніколас здавався засмученим, однак сказав, що півень не винен. – Але принаймні Стрілка буде в безпеці від викрадачів.
– О? Ще якийсь пес зник?
Ніколас похитав головою.
– Цього разу кіт. Сіамський кіт місіс Стімбулл. Хай там як, вибач за те, що у вас виникли проблеми через капітана Бьордсі.
Я знизав плечима.
– Стрілка все одно би щось накоїла. Така вже в неї вдача. Але зараз тато збирається відіслати її до собачого виправного табору, тож я переховуватиму її в Тіни.
– Успіху вам із Тіною, – вишкірився Ніколас.
– Вона не моя дівчина, – пробурмотів я.
– А я цього й не казав, – усміхнувся Ніколас.
– Але це було написано в тебе на обличчі.
– Таке вже в мене обличчя, – засміявся Ніколас. – Завжди на ньому написано те, чого я не маю на увазі.
Я закотив очі, не ймучи йому віри, й попрямував додому. Дорогою я помітив кілька оголошень, приклеєних до стовпів, і вони мене неабияк здивували. Я підійшов ближче й прочитав:
Гмм, цікаво. Я міркував, як воно, шукати загублених домашніх улюбленців? Іти за відбитками лап? Винюхувати їх? Ну, добре, успіхів їм.
Щойно повернувшись додому, я сказав мамі, що йду гуляти зі Стрілкою.
– Не затримуйся, – попередила вона. – Твій тато телефонував до команди виправного табору. За дві години вони приїдуть забирати Стрілку.
Дві години! Треба діяти швидко. Я кивнув і прикріпив повідець до нашийника Стрілки. Почувався як супергерой. Добре, можливо, як невеликий одинадцятирічний супергерой, вбраний у подерті джинси і синю футболку, на якій великими жовтими літерами спереду написано: НЕ ПИТАЙ МЕНЕ, СПИТАЙ МОГО ПСА.
Костюмчик так собі, ага? Але потім я подумав, чи не краще супергероєві замаскуватися? Якщо всі знатимуть, що я супергерой, то не зможу скористатися з ефекту несподіванки, чи як? Скажімо, з’являюсь я на місці злочину, наприклад, пограбування банку, і всі починають галасувати: «Оце так! Подивіться, це СуперТрев! Уперед, СуперТреве! Лови грабіжників!».
А грабіжники перезирнуться між собою і скажуть: «Ой, СуперТрев тут. Краще нам тікати!».
І вони зникнуть із усіма грошима, які накрали, а СуперТрев, тобто я, запізниться. Ні, краще бути замаскованим супергероєм, і сьогодні я, Тревор, врятую Стрілку!
Я вже підійшов до Тіниного будинку. Шлях до неї ніколи не займав у мене багато часу, бо а) вона жила поблизу і б) Стрілка завжди тягнула мене так, що ми летіли зі швидкістю звуку, а може, і втричі швидше.
Тіна відчинила двері, побачила Стрілку й звела брови.
– Твоя собака…
– Так, – перебив я, бо хотів швидше увійти.
– Тобто ти…
– Точно, – погодився я. Тіна ширше розчинила двері.
– Ти хочеш…
– Так! Звісно, я хочу зайти й сховати Стрілку, – випалив я, квапливо озираючись, щоб впевнитись, що за мною немає тата.
– Ну, я також рада тебе бачити, – насмішкувато відповіла Тіна, але залишила двері відчиненими. Стрілка затягнула мене всередину так швидко, що я зашпортався на порозі й упав просто в Тінині обійми.
– Нарешті! – зітхнула вона з осяйною усмішкою і пригорнула мене до себе.
Увійшла Тінина мама і, врятований її появою, я випростався і витріщився на неї. Я заледве її упізнав. Вона пофарбувала своє зазвичай мишачо-коричневе волосся у вугільно-чорний колір із широкою білявою смугою з одного боку.
– Ви змінили зачіску, – сказав я, а Тіна розреготалася.
– Чесно, Треве, це помітно й сліпому!
Я почервонів.
– Мені подобається, – мовив я, хоч і не був у цьому дуже впевнений. З певних причин ця нова зачіска нагадувала мені про зебр, борсуків, а то й скунсів.
– Дякую, Треворе, який ти вихований хлопчик, не те що моя доця, – відповіла мати Тіни. – Мені шкода, що у вас із батьком непорозуміння через Стрілку. Пес може залишитися на кілька днів, але це найбільше, що я можу запропонувати.
Я вдячно кивнув і пройшов за Тіною, Стрілкою та Мишкою нагору до Тіниної кімнати. Ми сіли й почали обговорювати, як найкраще доглядати мою скажену собацюру.
– Вона не може постійно сидіти вдома, – сказав я. – їй потрібно виходити надвір і… ти розумієш.
– Трошки подзюняти? – припустила Тіна. Потім додала, немов це якось міняло справу: – Так каже моя мама.
– Хай там як, – пробурмотів я.
– Я тебе збентежила, – усміхнулася Тіна.
Я спробував порахувати, скільки разів Тіна мене бентежила в минулому, але невдовзі втратив лік, бо таке траплялося надто часто. Намагання мене збентежити – улюблена Тінина розвага. Вона грайливо підштовхнула мене ліктем.
– Ти знаєш, я роблю це лише для того, щоб тобі допекти.
– У тебе гарно виходить, – пробурмотів я. – Спробуй обміркувати щось цікавіше. Це мене вже дістало. Як ми будемо маскувати Стрілку? Це доволі складно. Я хочу сказати, собаки просто схожі на собак.
– Так, я знаю, – погодилася Тіна. – Дивно, правда?
Я подивився на неї, і ми зареготали.
– Яка ж ти пришелепкувата! – сказав я їй.
– Та нас тут таких двоє.
Але Стрілка пролізла між нами, а Мишка підповз, поклав свою велетенську голову мені на коліна і так на мене поглянув, немов сподівався, що я дам йому найбільше шоколадне морозиво у світі.
– Тобі справді подобається зачіска моєї мами? – запитала Тіна. – Не здається, що вона трохи дивна?
– Вона, гм, приголомшлива, – відповів я. – Гадаю, ми обоє маємо до неї звикнути. Просто, коли я дивлюся на неї, то бачу велике стадо зебр. Напевно, це поєднання чорного й білого.
Тіна раптом схопила мене за руку. Вона розвернулася й захоплено подивилася на мене.
– Це воно! ОООсь! Ти маєш рацію! Чудово! Саме це ми зробимо!
Я зовсім нічого не зрозумів.
– Що ми зробимо? – перепитав я.
– Замаскуємо Стрілку! – Тіна майже загорлала. – Ми перетворимо її на зебру!