Стрілка гасала по будинку, пірнала під столи, обнюхувала стільці й шкреблася під ліжками. Була сама не своя, шукаючи цуценят. Навіть спробувала вилізти вгору димарем. Чому я так думаю? Бо вона з’явилася в кухні, оповита цілою хмарою сажі. Коли ж почала несамовито теліпати хвостом, усю кухню запорошила кіптява.
Мама тільки глянула на неї й відразу побігла до вітальні, не зводячи ока з виразних чорнющих слідів лап:
– Ох, це собачисько! (Кахи!) Паршиве (кахи-кахи) капосне собачисько!
Я підкрався до дверей. З каміна дотепер валила сажа. Кімнату заволокло чорною пеленою. Сажа була скрізь, як і сліди Стрілчиних лап, – на меблях, на стінах, на подушках і на килимі. Я б не здивувався, якби побачив їх і на стелі. Вітальня перетворилася на зону стихійного лиха, а мама погрожувала бідній собаці ще більшою катастрофою.
Я вирішив, що нам зі Стрілкою краще піти й заховатися в безпечному місці, аж поки вщухне сажова буря.
Найкраще для цього придався б ядерний бункер, де можна було б надійно відгородитися від світу, та позаяк такого сховища поблизу не було, ми дременули до Тіни.
Двері відчинила її мама, котра, поглянувши на закіптявілу Стрілку, відразу ввічливо порадила нам пройти бічною брамою до садка.
– Тримай її на повідку, а я поллю зі шланга, – звеліла вона.
Це була добра ідея – проста й чітка. Мала б спрацювати, але нічого не вийшло. Чому? Бо ми не врахували, що в цьому братиме участь і Стрілка.
Коли Тінина мама спрямувала шланг на Стрілку, і в неї вдарив струмінь води, та оскаженіло завищала. Її очі мало не вискочили з орбіт. Рятуючись, вона стрибнула мені на руки й одразу почала дряпатися й крутитися, як божевільна, замурзавши мене мокрою сажею з голови до ніг. Тоді зіскочила на землю і, щоб мені мало не здалося, ще й енергійно обтрусилася. Чергова хвиля мокрої сажі залила мене, немов цунамі.
– Добра забава, – похнюпився я.
Тінина мама стояла зі шлангом у руці:
– Ой лишенько, – забідкалася вона. – Вийшло не зовсім так, як я хотіла. Може, вода була занадто холодна.
– Вона крижана! – заволав я. Можу заприсягтися, що мама Тіни ледве стримувала сміх. І Тіна вважала, що це було дуже кумедно. Вона виткнулася з вікна спальні й мало не вищала від радості.
– Ти такий смішний, Треве!
– Дякую тобі.
– Ти просто фрік!
– Дуже дякую, – холодно кинув я.
Тінина мама подала рушник:
– Витрися добре сам, а тоді витри собаку.
Вона скривилася, дивлячись на мій костюм із сажі:
– Я не можу вас пустити в такому вигляді, жодного з вас.
– Ну й чудово, – буркнув я. – Задубіємо тут до смерті.
– Я вийду до вас, – пообіцяла Тіна і невдовзі винесла ще один рушник, щоб витерти насухо Стрілку. Я розповів їй, як Стрілка досліджувала димар, теж витираючись рушником. Тіна узялася захищати собаку:
– Стрілочка тужить за своїми песиками, – зітхнула вона. – Звичайно, вона скрізь їх шукатиме.
– НАВІТЬ У КОМИНІ? – вигнув я брови. – А що далі? Полізе в унітаз?
Тіна знизала плечима:
– Це ж тільки собака. Не можна сподіватися, що вона думатиме, як людина.
– Не можна сподіватися, що вона думатиме, крапка, – підсумував я, і, ніби прагнучи довести це, Стрілка умить елегантним стрибком перескочила бічну браму й кудись повіялася…
– Знову те саме, – застогнав я. – Стрілка узяла слід. Ходімо швидше. Може, вона занюхала щось нове?
Коли ми вибігли на дорогу, то встигли тільки побачити, як Стрілка повернула за ріг удалині.
– Вона прямує до міста. Біжімо! Ти можеш швидше рухатися?
– Так, – зронила Тіна, стрілою обігнавши мене.
Я й забув, що вона перемогла на стометрівці під час змагань на День фізкультури і спорту. Дешеві понти. Не забудьте, що я біг у мокрих джинсах і в черевиках, в яких сажі було більше, ніж моїх ніг. Дуже приємно…
Ми стрімголов помчали до центру міста, точніше, Тіна помчала стрімголов, а я, так би мовити, хлюпав, чвакав і чалапав з певною швидкістю. Я ще подумав, скільки разів я вже робив це раніше – гнався за своєю ракетою на чотирьох лапах. Сотні разів, от скільки.
Добігши до головної площі, ми сповільнили ходу. Не мали іншого виходу, бо там було море покупців, а робітники дотепер оздоблювали все різдвяними прикрасами. Дроти й ліхтарики лежали штабелями біля пластмасових Санта-Клаусів, ангелів, сніговиків і ельфів, що їх мали розвішувати угорі. Скрізь були розкидані купки колючого гостролисту й омели. І десь там мала бути наша Стрілка.
Доволі смішно (хоч нам тоді було не до сміху), що її місцезнаходження було зовсім не важко визначити. Першою ознакою став гучний розпачливий зойк:
– РЯТУЙТЕ!
Ми глянули в той бік саме вчасно, щоб побачити, як падає на землю довга драбина. Бідолашний робітник учепився однією рукою за вигнуту верхівку ліхтарного стовпа, безпорадно дриґаючи в повітрі ногами. Вільною рукою він намагався втримати за ногу товстого пластмасового Санта-Клауса, але це йому не вдалося. Санта-Клаус полетів сторч головою на землю і розбився на друзки.
У натовпі злякано зойкнули.
– РЯТУЙТЕ! – знову заволав робітник, і декілька чоловіків узялися йому допомагати, підставляючи драбину. Стрілка дивилася на юрбу невинним поглядом, мовляв: «Драбина? Яка драбина? Хто? Я?»
Та коли натовп почав наближатися до неї, вона все ж таки вирішила за краще накивати п’ятами, увімкнувши подвійну швидкість, але перед цим ще встигла зачепити п’ятами гірлянду декоративних вогників, що заплуталися довкола задніх лап. Робітники сприйняли це як чудову нагоду її упіймати. Вони жбурнули геть драбину й почали оточувати Стрілку, емоційно сперечаючись про те, як краще її ловити. Чоловік так і залишився висіти на стовпі, дриґаючи ногами й волаючи про допомогу.
– РЯТУЙТЕ!
– Обійди з другого боку і перекрий їй дорогу!
– Підмани її кісткою!
– Де я візьму тут кістку, ідіоте?
– Помахай їй плащем. Це її налякає.
– Сам помахай. Краще обійди з другого боку, чуєш?
– РЯТУЙТЕ-Е-Е-Е-Е-Е!
– Нам бракує кістки!
– Тобі бракує мізків!
– Ти що, хочеш сказати, що я дурний?
Хтозна, скільки б ще це все тривало, але ситуація раптом набула небувалої гостроти. З’явився Чарлі Смаг, і не сам. Три ельзаські вівчарки щосили намагалися зірватися з повідків. Його мордяка вищирилася бридкою посмішкою, коли він побачив заплутану в різдвяних прикрасах Стрілку. Чарлі широко розчепірив ноги, вишкірився і відпустив на волю свою паскудну зграю.
Вівчарки рвонули вперед, наче вовки, котрих довго морили голодом. Їхні довгі лапи стрімко долали відстань між ними і жертвою. Їхні щелепи пінилися, з пащек виривалося гарчання. Я побачив, як запанікувала Стрілка, коли вони помчали прямо на неї. Зазвичай вона легко їх випереджала, але тепер не годна була виплутатися щонайменше з трьох комплектів різдвяних ліхтариків.
Нелегко втікати, коли за тобою волочаться всі ці святкові лампочки, що підстрибують і розбиваються об бруківку. Хоча тепер уже й робітники, і вівчарки Чарлі почали плутатися в цих нескінченних в’язках гірлянд. Складалося враження, що всі ведуть запеклий бій з гігантським морським монстром, так завзято вони боролися із звивистими гірляндами різноколірних ліхтариків, не кажучи вже про гілки гостролиста і незліченних пластикових ельфів та сніговиків. Зчинився неймовірний гармидер, бо дедалі більше спостерігачів долучалося до битви. І що більше людей намагалося допомогти, то гіршою ставала ситуація.
ДІ-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!
Увесь цей галас заглушила сирена поліцейської машини. Вона викотилася на площу, але мусила практично відразу стишити хід під натиском верткого дротяного монстра, сніговиків з вибалушеними очима, Санта-Клаусів і казкових фей, що раз у раз тріскали.
Замість того, щоб повністю зупинити авто й вилізти назовні, водій вирішив голосніше увімкнути сирену.
ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!
Це був, звичайно, Чарлів тато, сержант Смаг. Поліцейська машина ледве просувалася вперед, оглушуючи ціле містечко і чавлячи з хрускотом ліхтарики, гілки гостролиста й залишки потрощених ельфів і фей, які ще досі бахкали й лускали. Нарешті авто зупинилося, і з нього вийшов сержант Смаг, підтягуючи штани, немов озброєний до зубів шериф. Він не бачив, що відбувається, тому виліз на капот з мегафоном У РУЦІ.
– Хто організатор бунту? – заревів сержант Смаг, а мегафон «завівся» й видав такий потужний і оглушливий свист, що збив його з ніг.
Він гепнувся сідницею на капот авта й одразу зісковзнув на землю. Якусь хвильку полежав, а тоді почав зводитися на ноги.
– Повторюю: хто організатор бунту?
– ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ, БУДЬ ЛААА-ААСКА! – знову почав благати робітник, що й ДОСІ висів на ліхтарному стовпі. На одну-дві секунди всі замовкли. Тоді почали роззиратися, не знаючи, що робити, й поглядаючи то на робітника, то на місцевого «шерифа». Люди розуміли, що це був зовсім не бунт, але ж із чого все почалося? Ніхто не знав цього достеменно. Принаймні доти, доки не заговорив Чарлі Смаг.
– Це та гидка собака, Стрілка, – крикнув він батькові. – Собака і Тревор зі своєю подружкою.
На мить запала тиша, а тоді всі закричали:
– Так! Це були Стрілка і Тревор зі своєю подружкою! Ось вони тут!
Раптом ми побачили сотні пальців, що грізно показували на нас, а висячий робітник з протилежного боку площі нарешті випустив з рук ліхтарний стовп. Ось так і сталося, що ми з Тіною й Стрілкою опинилися в поліцейській дільниці, майже під арештом.