Стрілка стояла там із розумним виглядом. Щоправда, цього дуже важко досягти, якщо спереду теліпається довжелезний висолоплений язик, а ззаду стирчить хвіст, подібний до склоочисника для авта.
– Нюхай, бери слід, – намовляв я її. Стрілка стрибала довкола мене, а в її ясних очах не світилося жодної іскринки інтелекту. – Ні, не стрибай. Ми в ПОШУКАХ, Стрілко. ШУ-КА-Є-МО. Шукай своїх цуценят! Ми нині не стрибаємо. Ти зможеш це зробити, коли знайдеш собачого злодія, тоді можеш стрибати на нього скільки завгодно.
Стрілка почала гавкати, від чого було мало користі, а тоді продовжила свій танець довкола мене. З таким самим успіхом я міг би взяти її на дискотеку.
Жодної користі. Цуценята зникли. Так, ніби якісь прибульці-собаківники забрали їх на свій НЛО, пролітаючи тут на планетарну собачу виставку «Крафтс». Принаймні я мав надію, що вони люблять собак. Я пройшов слідами цуциків до самого кінця парку, переступив невисокий мур і опинився на пішохідній доріжці. Там сліди зникли серед сили-силенної інших. Пошуки накрилися мідним тазом, і я відчував, що ним накрився і я.
Я поплентався додому з повідком, на якому не було жодних цуценят. Стрілка поволі дріботіла слідом. Вона постійно озиралася, очевидно, сподіваючись, що раптом з’являться її цуцики, весело наздоганяючи її, як і завжди.
Я мусив розповісти про все мамі й татові. А що я ще мав робити? Тато пробурмотів щось про те, як йому не щастить, і чому той грабіжник не міг натомість украсти Стрілку. Я знав, що він жартує, але то був поганий жарт.
Тато наполіг на тому, щоб ми всі знову подалися до парку і добре понишпорили там, але я знав, що все це намарно, ще до того, як ми туди прийшли. Він дедалі більше себе накручував, бубонів про те, яким жахливим тортурам піддасть викрадачів цуценят.
– Я їх примушу до смерті їсти собачі харчі, – кип’ятився він. – Я прив’яжу їх за шворку і потягну до ветеринара, а ветеринара попрошу зробити їм НАЙБОЛЮЧІШИЙ укол НАЙБІЛЬШОЮ голкою, прямо в їхні ЗАДИ.
– Тату!
Коли ми повернулися додому, у всіх, і в мене теж, був паскудний настрій. Я пішов до своєї спальні, упав на ліжко й почав думати, що ж мені тепер робити.
Стрілка прибігла і зробила те саме. Ми лежали, дивлячись у стелю, а Стрілчині лапи стирчали в повітрі, мов патички для ковбасок. Вона виглядала, як остання ідіотка, хоча вона так завжди виглядає. Вона дурепа, але я її люблю. А ще я люблю її цуценят. Але їх у нас викрали.
Де вони тепер? Що сталося з ними? Мабуть, вони в небезпеці. Їх могли не нагодувати, як належить, а то й узагалі залишили голодними. Може, якийсь огидний тип хоче зробити з них капці або теплі навушники, напальчики, наносники!
Мій мозок катував мене цими жахливими припущеннями. Я навіть не знав, чи бувають теплі наносники. Я мусив щось робити, тож вирішив, що для початку треба відвідати Тіну. Їй часто спадають на думку цікаві ідеї. Іноді вони бувають божевільні, але принаймні я мав би з ким поговорити.
– Викрали! – вигукнула вона. – Хто?
– Я знаю не більше за тебе, – втомлено відповів я. – Це міг бути хто завгодно, але сліди були великі… Я думаю, це був чоловік.
– А чому не жінка?
– Бо в жінок не такі великі ноги, – відповів я.
– Ага. Ти ще не бачив моєї тітки. У неї на ногах замість черевиків човни-плоскодонки.
– Ну й добре, але це все одно мав бути чоловік, – стояв на своєму я.
– Кому могло спасти на думку красти цуценят? – здивовано запитала Тіна.
– А Різдво? Їх можна подарувати на Різдво. А можна просто продати. Яка різниця? Ми мусимо їх розшукати. Вони в небезпеці.
Тіна задумано пожувала губу.
– Ну принаймні Чарлі Смаг не діставатиме нас більше з тими грошима. Якщо цуценят викрали, їх уже не продаси.
Я знав, що Тіна хотіла якось розрадити, але навіть це мене не підбадьорило. Я хотів, щоб цуцики повернулися додому.
– Ми мусимо їх знайти, – повторив я.
– Треба провести розслідування, – заявила Тіна. – Почнемо з місця злочину і візьмемо з собою Мишку.
– Яка з нього користь?
– Сенбернарів спеціально навчають знаходити й рятувати людей, – пояснила Тіна.
– Я знаю, але я думав, що спочатку людей має засипати лавина, а тоді вже собаки їх викопують.
Тіна показала на вікно.
– Там падає сніг, – життєрадісно повідомила вона.
– Тіно, у нашому парку не буває лавин. Там дуже рівно.
Тіна схопила мене за плечі й потермосила.
– Ти хочеш знайти цуциків чи ні?
– Ну, добре, добре. Ходімо.
Ми пішли до парку, я – уже втретє, з Мишкою на повідку.
Зі Стрілкою завжди буває навпаки. Не ви її кудись тягнете, а вона вас, причому на максимальній швидкості.
Мишка – цілковита протилежність. Таке враження, що ви волочите за собою гігантську запіканку з м’ясом.
– Ось. Тут це й сталося, – сказав я Тіні. – Бачиш, ще й досі видно сліди цуценят і мої… а ось це ті великі сліди, про які я тобі казав.
Тіна спочатку нахилилася над відбитками, тоді випросталася, роззирнулася довкола й уп’ялася в мене підозріливим поглядом:
– А ти нікого не бачив за кущами?
– Ні, пані детективе.
– А чим ти займався, коли все це сталося? – допитувала вона мене, нотуючи щось у записнику.
– Я або стежив за Стрілкою, або втікав, щоб вона мене не облизувала.
– Чому вона мала тебе лизати? – не вгавала Тіна.
– Бо їй здалося, що в мене брудне обличчя.
– Це в тебе таке алібі? – суворо запитала вона.
– Так, пані детективе, і якщо хочете знати, то я навряд чи викрадав би власних цуциків, хіба не так?
Тіна неохоче кивнула і сховала записник:
– Щось у цьому є. Гаразд, цього разу я вас не заарештую, але начувайтеся. Ага! – вона раптом шаснула рукою в кущі і витягла звідти клаптик темно-синьої тканини.
– Дивися! Клаптик матерії. Я думаю, це з одягу злочинця. Нам тільки треба буде порівняти цей клаптик з його курткою, – Тіна переможно посміхнулася.
– Тіно, та цей клаптик міг уже сто років тут лежати. Ми не знаємо, чи це була куртка злочинця, та й подумай, скільки людей носять темно-сині куртки! Майже всі, от скільки.
Тіна знизала плечима й поклала клаптик у кишеню:
– Можливо, але ми принаймні пильніше придивлятимемося до тих, у кого подерта куртка. Ходімо по сліду, – вона нахилилася над відбитками, які невдовзі привели її до невисокого муру, що оточував парк. Тіна оглянула стежку за ним, де всі сліди безладно переплуталися.
– Гм, – пробурмотіла вона. – Цікаво. Звісно, важко встановити стовідсотково, але я гадаю, що собачий крадій повернув праворуч, вийшовши з парку, тобто він пішов не до центру міста. Це важливо.
Я на секунду втомлено заплющив очі, а тоді знехотя промовив:
– Так, дуже важливо. Якщо він не пішов у бік міста, нам залишається просто обшукати РЕШТУ ПЛАНЕТИ.
– Треворе, з тобою нині страшенно важко, – зауважила Тіна.
– Бо в мене був важкий день. Хтось викрав Стрілчиних цуценят.
Тіна взяла мене за руку. Я відчув її тепло навіть крізь рукавички. Вона подивилася мені в очі:
– Ми їх знайдемо, – лагідно сказала вона.
Тіна вже не удавала з себе поліціянтку-детектива й обернулася на психолога-консультанта.
Я хотів би їй вірити. Більше того, я хотів би, щоб вона відпустила мою руку. Мені було страшенно ніяково. Я висмикнув свою долоню з її пальців і рішуче запхнув руки глибоко до кишень. Тіна ледь-ледь усміхнулася.
– Якось… – почала було вона, але не доказала.
– Що якось? – поцікавився я.
– Та так, нічого. Гадаю, ми побачили достатньо. Ой, блін! Здається, до нас суне Чарлі Смаг!
І це таки був Чарлі, який уже побачив нас. Тікати було пізно. Принаймні він був без своїх паскудних ельзаських вівчарок.
– Доброго дня, голуб’ята, – привітав він нас, роззявивши щербатого рота. – Як ваші справи? Маєте вже грошики для мене?
Я з великою насолодою відповів:
– Ні, не маємо, і ти їх ніколи не дістанеш, бо наші цуцики зникли. Їх хтось украв.
– Украв? Брехня! – Чарлі наморщив чоло і ткнув мені в груди товстелезним пальцем. – Звідки я можу знати, що ти кажеш правду?
– Обшукай мій будинок, – порадив я йому і розповів, що сталося в парку.
– Кому це було потрібно? – напружив мізки Чарлі.
– Тому, хто вирішив, що це може бути гарний різдвяний подарунок, – пояснила Тіна.
– Ага, можливо, – Чарлі ще більше спохмурнів. Він явно намагався висловити думку, що народилася в глибині крихітного мозку.
– Річ у тому, – почав він, – що ці цуцики все одно наполовину мої. І це не в мене вони загубилися, а у вас, і це вже ваша відповідальність, тому я вважаю, що ви все одно заборгували мені половину грошей.
– Чарлі! – вигукнули ми в унісон із Тіною, не вірячи своїм вухам.
Побачивши наші обурені обличчя, Чарлі вишкірився ще огиднішою посмішкою.
– О, так, – кивнув він. – Ви й тепер переді мною в боргу. Я хочу бачити ці гроші перед Різдвом, інакше буде біда. Велика біда. Ну, а тепер бувайте. Гарного вам дня!
Ми з Тіною заціпеніли й приголомшено дивилися, як Чарлі почалапав собі геть у великих чоботах і зник за рогом.