Я знав, що вони не погодяться. Батьки такі передбачувані. Коли я запитав про це тата, він якраз практикував у вітальні закидання м’яча в лунку, переодягнувшись в екіпіровку гравця в гольф. Він так ударив по м’ячу, що той мало не вилетів крізь вікно, просвистівши над вухом Еріка-вікінга, що дрімав собі на спинці дивана. Ерік тільки повів вухом і знову заснув. Він дуже урівноважений кіт.
– ВІДДАТИ цуценят ЗАДУРНО? – вигукнув тато. – Ти що, здурів?
– Тільки частково, – пробурмотів я. Насправді я подумав, що якщо вже хтось і здурів, то цей мій тато, котрий у вітальні грає в гольф. От хай би він подивився на себе збоку!
Мама сказала, що на Різдво гроші летять, як полова:
– Нам будуть потрібні ці кілька копійок за песиків, вони і так перед нами в боргу.
– Стрілчині цуцики заборгували вам гроші? – мама ж не давала цуценятам на кишенькові витрати, щоб ті могли придбати собі щось у місцевій цукерні!
– А ти знаєш, скільки грошей іде на те, щоб прогодувати трьох голодних песиків? – обурилася вона. – Не кажучи вже про витрати на уколи за приписами ветеринарного лікаря, щоб їх можна було безпечно вигулювати… До речі, ти можеш зараз це і зробити, бо все одно не маєш до чого вчепитися.
Розмова явно не клеїлася.
– Там сипле сніг, – почав я сперечатися.
– Дітям подобається сніг, – відрізала вона.
А тато пирснув зо сміху:
– Тобі не відкрутитися, Треворе.
– Я не люблю снігу. Він холодний. І мокрий, і сиплеться мені за комір.
Мама визирнула з вікна:
– Та снігу там майже немає. Припини стогнати, вбирай куртку і виводь цуценят на прогулянку. Їм уже пора знайомитися з зовнішнім світом.
– Якщо я застуджуся, ти будеш винна, – дорікнув я.
– Іди-йди, – кинула вона.
– А якщо я підхоплю марсіанський грип або щось інше і ПОМРУ, ти будеш дуже шкодувати.
– А якщо ти не виведеш надвір цуценят, то можеш забути про Різдво, – додав тато, що з його боку було вкрай недоброзичливо.
– А як же тоді права людини? – почав було я.
– Що? Ти людина? А мені про це ніхто не казав! – показав зуби в посмішці тато.
– Ги-ги, дуже смішно, – набурмосився я. – Просто ти більший за мене.
– Просто ти менший за мене, – зареготав тато.
– Нічого, ось я виросту, – пригрозив я.
– І що? Що ти тоді зробиш? – поцікавилася мама, склавши на грудях руки і посміхаючись.
– Я… я… я вам скажу: я піду від вас!
І знаєте що? ВОНИ ОБОЄ ПОЛЕГШЕНО ЗІТХНУЛИ: МОЇ ВЛАСНІ БАТЬКИ!
– Ви не зрозуміли, – крикнув я. – Якщо я від вас піду, ВИ ЗМУШЕНІ БУДЕТЕ САМІ ВИГУЛЮВАТИ СТРІЛКУ!
Їхні обличчя видовжилися, й вони занепокоєно зиркнули одне на одного. Ага! Я їх таки дістав!
– Хлоп має рацію, – пробурмотів тато.
– Це катастрофа, – погодилася мама. – Що ж нам тепер робити?
– Треба, щоб Тревор вигуляв песиків зараз, поки він ще з нами, – запропонував тато.
– Я теж так думаю, – підтримала тата мама. – Повідок висить на вхідних дверях, Треве. Ти знаєш, як їх відчиняти, правда?
Добре все обернулося для мене, скажіть? Я схопив повідок, хоч це насправді були три міні-шворки, причеплені до головного повідка, – і ми попленталися у двір, засипаний снігом.
Цуценята вперше опинилися назовні, і вперше я їх вів на потрійному повідку. До того ж зі мною була Стрілка, що витанцьовувала довкола своїх малят. Як і слід було очікувати, усі цуценята умить заплуталися у своїх шворках, утворивши на них купу вузлів. Песики штовхалися й кусали один одного, а їхня мамуся намагалася виправити ситуацію, стрибаючи до них, після чого вузлів ставало ще більше. Невдовзі я взагалі вже не міг зрушити з місця. Троє цуценят і їхня мама так обкрутили мене своїми повідками, що я стояв, як укопаний.
Я роззирнувся, шукаючи допомоги, і врешті-решт до нас пришкандибала якась старенька пані, що зглянулася на мене. Чесно вам кажу, це була ТАКА ганьба.
– Дай-но мені отой кінець повідка, – запропонувала вона, – і я витягну цього малесенького песика… які ж вони гарнесенькі! Ой, здається, він робить сюсю. Краще я поставлю його назад. Ось так. Давай-но витягнемо цього кругленького. Чи не міг би ти сказати своїй великій собаці, щоб не лізла мені під пальто? Ні? Ой лишенько! Моя нога тепер застрягла. Чи не міг би ти?.. Ні, ти ж також не можеш рухатися, – зітхнула вона. – Мабуть, ми мусимо чекати, щоб хтось нас визволив.
Минуло хвилин п’ять, а ми й далі стояли, не в змозі поворухнутися, і старенька пані тим часом розповіла мені про свою внучку, в якої була така велика черепаха, що на ній можна було кататися, але, на жаль, її обличчя було всипане жахливими прищами – обличчя внучки, а не черепахи. Я, власне, вже думав, що волів би краще подрімати, ніж це все вислуховувати, коли пожежники, що проїжджали повз нас на своїй машині, зауважили нашу халепу й підкотили ближче.
Четверо пожежників вийшли з машини і дуже спритно виплутали нас із повідків, постійно підсміюючись.
– Добре, що ми вас побачили, – сказав один із них. – Ми саме поверталися до пожежного депо після виклику.
– Дякую вам, пане командире, – засяяла старенька пані. – Ви такі люб’язні. Ви часом не плануєте їхати повз крамниці, га? Може, ви б мене підкинули? – і вона поїхала собі геть разом із ними. Я тільки й устиг почути, як вона почала розповідати їм про прищі своєї внучки. Ну, а я подався мерщій до парку, де можна було відпочити від усього в тиші і спокої… Принаймні мав на це надію. Та й цуценята вже не надто скаженіли.
Снігу випало небагато, якийсь там сантиметр, не більше, але й цього було досить, щоб парк перетворився на величезне біле простирадло. Ми з песиками отримували велике задоволення, залишаючи там скрізь дрібненькі відбитки лапок.
Я вивільнив цуценят із повідків, і вони стрімголов помчали геть, стрибаючи й перевертаючись на снігу. Вони були такі смішні й потішні. Безперестанку ковзалися, падали і намагалися вкусити один одного за вушко чи задочок.
Стрілці шалено подобається сніг, і вона шугала навсібіч мало не в десяти різних напрямках одночасно. Варто їй було побачити щось, на її думку, бодай краплиночку цікаве, як вона вихором летіла туди. Це могла бути інша собака або просто маленький патичок. Вона могла цілісінький день штурхати його носом, намагаючись підкинути в повітря. (Патичок, а не іншу собаку.)
Це сталося саме тоді, коли Стрілка виконувала свій коронний номер із миттєвого зникнення. Цуценята і собі вирішили щезнути. Усі втрьох вони раптово метнулися в найближчі кущі. Я подумав, що вони там побачили якогось бідолаху-зайчика, хоча, якщо вони вдалися у свою матір, цей зайчик майже стовідсотково був витвором їхньої уяви. Стрілка завжди ганяється за зайцями, що з’являються лише в її голові.
Я стояв собі на краєчку парку, ліниво розгрібаючи ногою сніг, і чекав, коли повернуться цуцики, не кажучи вже про Стрілку. За якийсь час я помітив далеко на обрії чорну цятку. Це наближалася ракета на чотирьох лапах, що стрімголов летіла в мій бік, обравши мене за мішень для удару – типова Стрілка. Вона примчала що було духу, зваливши мене в сніг. Очевидно, вирішила, що моє обличчя занадто брудне, негайно розпочавла операцію чищення язиком. Нарешті вона заспокоїлася, і, сівши на сніг, очікувально роззирнулася довкола. Цуценята так і не повернулися. Я також пильно оглянув парк. Цуциків і слід прохолов, що було трохи дивно. Я звівся на ноги і рушив разом із Стрілкою до кущів. Ми зазирали поміж гілками, а я почав їх кликати, однак відповіддю була цілковита тиша. Я навіть тріску гілок ніде не чув. Дивовижно, якою безшелесною буває тиша, коли ви уважно прислухаєтеся. Навіть моторошно стає.
Стрілка ретельно обнюхала землю. Оббігла довкола кущів, і я поквапився за нею. Цуценят ніде не було. Ми тільки побачили неймовірну кількість відбитків їхніх лапок. А ТАКОЖ ВЕЛИЧЕЗНІ ЛЮДСЬКІ СЛІДИ.
Песики зникли. Щезли, як собака на ярмарку. Їх було викрадено – ПОЦУПЦЕНЯТЕНО!