Я, звичайно, знаю, що цуценят у нас заберуть, рано чи пізно. Я просто хочу ще хоч трохи потішитися ними. Хочу, щоб вони зустріли з нами Різдво. Я ж не прошу чогось неможливого, правда?
Стрілка також за ними тужитиме, якщо їх заберуть. Навіть Ерік сумуватиме за ними, хоч він і кровожерливий малий вікінг.
Я подумав, що Тіні сподобається моя розповідь про містера Слокамбера, тому і сказав мамі, що збігаю ненадовго до неї. Мама звела брови:
– Що, скоро весілля?
Я знав, що вона просто піддражнює мене, але ж це ТАК ДРАТУЄ.
Ми з Тіною приятелюємо вже років сто, але вона дівчина, і всі жартують, ніби ми з нею зустрічаємося. А ми просто добрі приятелі.
ЧЕСНО.
Хоч Тіна, до речі, любить занадто близько підсуватися. Інколи вона тулиться до мене або намагається взяти мене під руку, коли ми гуляємо. Якщо я прошу, щоб вона цього не робила, вона каже, щоб я «охолов» і був трохи «тактильніший».
– А що означає «тактильніший»? – підозріло запитую я.
– Це означає, що ти не повинен верещати, коли я доторкаюся до тебе, – буркає вона.
Тіна мешкає за рогом, і в неї є ЗДОРОВЕННИЙ сенбернар, якого звати Мишкою. (Ги-ги.)
– Може, ходімо в центр і глянемо, як там готуються до Різдва? А по дорозі ти мені розкажеш про містера Слоняндера.
– Слокамбера, – виправляю я.
– Слокамбера, Слоняндера, Гіпопо-Крокодляндера, – розреготалася вона.
– Тіно, у тебе в голові суцільні миші.
– А в тебе вони вдома.
– Ні, бо в мене удома Ерік.
– Ну, то йди до свого Еріка ловити мишей, – Тіна вже не жартувала.
Як бачите, ми з Тіною дістаємо неабияку втіху від наших невинних розмов.
Ось так бесідуючи, ми й дійшли майже до центру містечка.
Робітники вже встановлювали там велику різдвяну ялинку й розвішували святкові вогники практично на всьому, що не рухалося.
Тіна засяяла:
– Тут буде так… мерехтливо, – захоплено вигукнула вона. – І романтично, – додала, беручи раптом мене попід руку. Я мимоволі здригнувся.
– Що сталося? – запитала невинно Тіна, мов кицька, що тримає в зубах пташку.
І тільки-но я почав визволяти з полону свою руку, як за спиною пролунав зухвалий регіт.
– О, та це ж наші любчики-пупчики!
Я рвучко обернувся й побачив прямо перед своїм носом горилу в куртці разом з її трьома ельзаськими вівчарками.
– Чарлі Смаг, – простогнав я, видершись нарешті з Тіниних рук. Я відчував, що червонію, як рак. А може навіть, як варені помідори.
Чарлі захихотів.
– Чого ж ти, дай їй цьомочки, – підказав він, шкірячи свою прищаву жирну пику. – Давай отам, під омелою… буде різдвяне чмокато-лизато.
Він просто бридкий, той Чарлі, – кошмар у чоботях. Йому чотирнадцять, і він терпіти не може нас із Тіною. Ми оголосили одне одному столітню війну. А ЩЕ в нього є ті жахливі псяри – відразу ТРИ. Зубиська, гарчання, сапання і слина.
Ви можете подумати, що Мишка міг би бодай зробити вигляд, що захищає нас, але Тінин сенбернар сидів собі за нашими спинами й байдуже спостерігав, як робітники чіпляють до ліхтарних стовпів жмути омели.
– Йшов би ти, Чарлі, – запропонувала йому Тіна.
Чарлі спохмурнів і трохи відпустив повідки, вівчарки мало не кидалися на нас, вищиривши страхітливі білі зуби й виставляючи на загальний огляд поцятковані рожеві ясна. Ми з Тіною відступили на кілька кроків.
– Моїм собакам не подобаються нечеми, – гаркнув Чарлі.
– Не знаю тоді, як вони терплять тебе, – Тіна не лізла за словом у кишеню.
Я б хотів, щоб вона не розмовляла таким ось чином… принаймні З ЧАРЛІ СМАГОМ. Для неї це, може, й нормально, бо вона дівчина. Але ж я, з погляду Чарлі, – звичайнісінька рибка для поживи, а він – найбільша акула в місті. Чарлі знову відпустив повідки, нацьковуючи на нас вівчарок.
– До побачення, Чарлі, – сказав я якомога спокійніше. Я відчував, як калатає в грудях серце. Він здоровезний кабанюра.
– Стоп! – крикнув Чарлі, котрого мало не волокли за собою ельзаські вівчарки. Мишка сидів собі й спостерігав. З таким самим успіхом він міг би робити собі педикюр.
Чарлі хотів було забратися геть, але раптом зупинився і знову підступив до нас із посмішкою:
– О, мало не забув. Як там твої цуцики?
Чого б то його мали цікавити Стрілчині цуценятка? Я замислився. Він щось задумав. Чарлі ні про кого не дбав, крім як про самого себе.
– Нормально.
Він кивнув:
– Я так і думав, бо бачив оголошення в крамниці. «Цуценята на продаж» – і твоє прізвище. Здається, нам варто поговорити про тих цуциків. Ти ж продаєш їх, чи не так?
– Ну й що? – буркнув я.
– А те, що нам треба про них домовитися, бо ж цуцики не зовсім твої, так?
– Ні, вони Стрілчині, – відповів я.
– Я не це мав на увазі, – помахав мені перед очима товстим пальцем Чарлі. – Я пам’ятаю, коли вони народилися, і вважаю їхнім батьком одного зі своїх псів.
Обличчя Чарлі стало лютим. Я дуже добре знав, про що йдеться. Його ельзаські вівчарки кілька місяців тому погналися за Стрілкою й загнали її в кут за сараєм. Ніхто не знає, що там насправді сталося, але невдовзі після цього Стрілка потовщала і згодом привела на світ цуценят.
– Отже, річ у тім, – вів далі Чарлі, – що раз один із моїх псів став їхнім батьком, мені належить половина грошей від продажу.
Його обличчя знову огидно вишкірилося. Він нагадував акулу, що тільки-но знайшла собі харч на обід і готується його проковтнути. Повністю, навіть не розжовуючи. І цим харчем був я.
– Навіть і не мрій, – втрутилася Тіна. – По-перше, цуценят народила Стрілка, а не твої вівчарки. По-друге, у тебе немає доказів, що це був один із твоїх псів. По-третє, ти просто бандюк з великої дороги, тому я ще раз тобі кажу: забирайся геть!
Ого! Тіна не на жарт розлютилася.
Я ковтнув слину, чекаючи, що скаже на це Чарлі. Горила роззирнувся навсібіч, але скрізь було повно покупців. Він облизнувся.
– Це тільки слова, і вони нічого не змінять. Коли цуциків продадуть, я хочу отримати свої гроші, і дістану вас із-під землі. Причому я буду не сам, а зі своїми собаками. Вони більші за ваших, і взагалі їх більше.
– У нас є Мишка, – випнув я груди.
– Ну, так, страшенно лютий сенбернар, – глузливо мовив Чарлі, поплескавши Мишку по голові. Тінин пес одразу ліг на землю догори лапами й піставив пузо, щоб почухали.
– Мені ТАК СТРАШНО, – захихотів Чарлі. – Ну, мушу йти. І не забудь: половина грошей – або матимеш клопоту ПО САМІ ВУХА.
Моє серце усе хотіло вистрибнути з грудей і шугонути кудись аж до моря, і це тривало ще кілька хвилин після того, як Чарлі забрався геть. Він не кидав слів на вітер.
– І що ж нам робити? – запитав я Тіну.
– Убити його?
– Ні, я серйозно, Тіно.
– Закатрупити? – знову запропонувала вона і знизала плечима. – Звідки мені знати? Та й що ми можемо зробити?
– Нам потрібен план, – буркнув я.
– Ага, це допоможе. Бо тоді ми лупнемо його ним по голові. Мусиш тільки подбати, щоб це був великий і важкий план, найкраще у формі здоровезної довбні, з якими полювали на динозаврів печерні люди, бо Чарлі – це справжній динозавр.
Іноді Тіна буває дуже прикра (і саркастична). А проте, вона не побоялася заперечити Чарлі Смагу – КОВТЬ! Я б ніколи не наважився отак з ним розмовляти. Вона порадила йому забратися геть! На жаль, від Мишки не було великої користі. Він був грізний, як… ну, що там казати, грізний, як мишка.
Отак я міркував, і раптом мені спала на думку ідея. Я схопив Тіну за руку, і вона аж засяяла.
– Нарешті! Бачиш, тобі теж подобається, – вона затріпотіла віями.
– Тіно, помовч і будь серйозною.
– А я й була серйозною, – буркнула вона.
– Я маю ідею, зовсім просту.
– Звичайно ж, бо ти хлопець.
Я проігнорував це:
– Нам просто треба зробити так, щоб цуценят ніколи не продали.
– А як це? – здивувалася вона, а я нагадав їй про містера Слокамбера.
– Ну, добре, ти зумів відлякати одного покупця, але ж твої батьки все одно їх хочуть продати. Ти ж не зможеш бути там щоразу, коли хтось приходитиме на них подивитися.
– Принаймні ми зробимо відчайдушну спробу відстрочити нашу смерть від рук Чарлі, – наполягав я.
– Або від щелеп його ельзаських вівчарок, – похмуро зронила Тіна. Тоді вона клацнула пальцями. – Ось що! Ми скажемо Чарлі, що твої батьки віддають песиків безкоштовно. Тоді нам не треба буде журитися про гроші.
– А якщо він не повірить? Він же бачив оголошення в крамниці.
– Ну, тоді нам треба буде переконати твоїх батьків: вони мають не продавати цуценят, а віддавати їх.
Мене гризли сумніви. Я зовсім не був упевнений, що мама з татом погодяться на таке.
– Це справа Життя і Смерті, Треворе, – рішуче наголосила Тіна. – НАШОГО ЖИТТЯ і НАШОЇ СМЕРТІ.
Я визнав, що правда була на її боці…