Стрілка – найкраща собака в цілому світі. Так думаю я. На жаль, ніхто зі мною не погоджується. Мама й тато віддали її під мою опіку, бо самі просто не годні з нею впоратися. Тільки я це можу. Стрілка виконує все, що я кажу, хоч не обов’язково тоді, коли я її до цього спонукаю. Якщо я крикну «Сюди!», вона виконає, врешті-решт, хоч іноді мені доводиться чекати наступного дня або ще наступнішого.
Проте вона ГЕНІАЛЬНО виконує усілякі інші речі. Наприклад, вона може:
- Летіти, як грінка з тостера. (Грінка з лапами, звичайно.)
- Стрибати, як кенгуру на айсберзі. (Кенгуру, який хоче зігрітися.)
- Жерти, як Жаборотий Фредді. (Він мій однокласник і я раз бачив, як він жер три пончики з варенням ОДНОЧАСНО. Гидота, правда?)
- І, що найголовніше, вона геніально ПОТРАПЛЯЄ В ХАЛЕПИ. Стрілка вже мала більше халеп, ніж сотні грабіжників банків. Вона фактично потрапляла в халепи з татом, мамою, мною, моєю приятелькою Тіною, мамою Тіни, поліцією і майже половиною мешканців нашого міста.
А ще вона дуже добре опікується своїми цуценятами. Вона має трьох цуциків, які називаються ось так: Один, Два і Три. Ага, я знаю, не надто оригінальні імена. Я хотів назвати їх Сюсіком, Дзюриком і Пісюриком, але мама сказала:
– НІЗАЩО! Це некультурні імена, Треворе, – наголосила вона.
– Це некультурні цуцики, – відповів я. – Особливо, коли сюсяють і…
– Припини, – не дала мені доказати мама. – Не треба подробиць, дуже тобі дякую. Досить того, що за ними доводиться постійно прибирати.
– Але ж ти мені це загадуєш робити, – зауважив я.
– Бо це твоя собака, – мама не забарилася з відповіддю.
– Але ж вони не мої цуцики, а Стрілчині. Це вона має за ними прибирати.
– Вона собака, – не вгавала мама. – Ти часто бачив собаку з відром і шваброю?
Я знизав плечима.
– Її можна було б навчити.
Мама зробила круглі очі, а тоді вибухнула реготом.
– Гарні ж у тебе жарти! Цю собаку навіть дихати неможливо навчити, не кажучи вже про якісь корисні речі.
– Мамо, Стрілка знає, як дихати, а вміння дихати буває дуже корисним.
– А ти, малий нахабо, чудово знаєш, що я мала на увазі. Скільки разів ти вже пробував її дресирувати? І скільки разів зазнавав невдач? Слова «Стрілка» і «дресирування» просто несумісні.
Мушу визнати, що тут, мабуть, мамина правда.
Маю на увазі, що Стрілка не реагує навіть на власну кличку! Так чи інакше, але мама й тато вирішили: якщо цуцики не залишаються в нас назавжди, то й клички їм не потрібні, тому в підсумку вони називаються Нудно, Нудно й Занудно. Інакше кажучи, Один, Два і Три.
– Якраз перед Різдвом їх можна буде й позбутися, – зрадів тато. – Пречудово!
– Але ж це буде їхнє перше Різдво! – запротестував я. – Може, залишимо їх? Будь ласка?!
Тато звів очі до небес, немовби шукаючи помочі, але ця поміч, як на мене, виявилася не надто помічною.
– Ні! – коротко відрізав він.
– Я їх годуватиму, – запропонував я і скорчив свою найблагальнішу міну.
– Ні! – повторив тато. – І не треба удавати із себе конаючого дебіла.
Я зробив останню пропозицію:
– Я їх у вас викуплю.
Мама зітхнула:
– Треворе, цуцики ростуть. Скоро вони вже наздоженуть за розмірами свою матір, а то й переженуть її. Ти не маєш грошей, щоб викуповувати їх чи годувати, а в нас для них немає місця. І так уже цілими днями тиняються під ногами Стрілка й Ерік.
Якщо ви не все второпали, Ерік – це кіт, якого привела додому Стрілка, коли загубилася кілька місяців тому. Тато хотів назвати кота Тайґером (тобто Тигром, бо це ім’я відомого гравця в гольф Тайґера Вудса), але я б ніколи не погодився мати в хаті тварину, названу на честь гравця в гольф. Я вас про-о-шу! Я запропонував назвати кота ім’ям якогось вікінга. Тато хотів знати чому.
– Бо він так виглядає.
– Це кіт, Треворе. Як він може виглядати вікінгом?
– Він волохатий і лютий, – пояснив я. – Вікінги також були люті й волохаті – за винятком, звичайно, лисих. Ті були, мабуть, просто люті.
Тато хвильку дивився на мене, намагаючись підібрати відповідні слова. Він ворушив вустами, але не зміг зронити жодного звуку.
Урешті-решт він піддався:
– Гаразд. Нехай буде Еріком, – тато подивився на кота. – Що ти на це, Еріку?
Ерік сів, видав кілька огидних звуків, витягнув шию й голову, а тоді відригнув жмутик шерсті.
– Дуже мило, – буркнув тато. – Щось не пригадую, щоб таке робили вікінги, – він зібрався вийти з кімнати, але Ерікові це не сподобалося, тож він стрибнув на його ліву ногу і загнав у неї кігті.
– О-ОЙ!
Ерік відпустив його й пішов собі геть, високо задерши хвоста. Якби він умів розмовляти, то сказав би, мабуть, таке: «Не заїдайся зі мною, синку. Я – вікінг Ерік!» – я внутрішньо усміхнувся, пишаючись тим, яке ім’я щойно дав йому. Можу закластися, що Ерікові воно припало до душі.
Дивовижно, але Ерікові подобається Стрілка з цуценятами. Вони живуть у великій злагоді. Ерік з ними бавиться. Дозволяє їм стрибати на нього й ганятися за його хвостом. Ерік зі Стрілкою – великі друзі. Можуть годинами сидіти разом. Ви подумаєте, що я з’їхав з глузду, але інколи мені здається, ніби вони про щось ведуть бесіду.
Проте це все не зупинить маму й тата від продажу цуценят. Тато повісив у місцевій крамничці оголошення «ЦУЦЕНЯТА НА ПРОДАЖ», і ще одне – у гольф-клубі, який він відвідує.
(Ох-ох-о. Гольф. ЩО ЦЕ ТАКЕ? А я вам скажу. Це люди, що тиняються цілісінький день у пошуках загубленого ними крихітного м’ячика. Своїми ключками для гольфа вони тільки те й роблять, що порпаються в кропиві. І ось, коли нарешті ЗНАХОДЯТЬ свого м’ячика, що вони роблять? Знову по ньому луплять, знову гублять і знову шукають наступні три роки. І це ви називаєте ГРОЮ?)
Так чи інакше, але сьогодні до нас прийшов якийсь дивний тип, щоб подивитися на цуциків. Варто було мені лише глянути на нього, як я відразу зрозумів, що в нього не всі дома. Він мав величезні вуса. Цілий кущ під носом. Наче в нього з носа вилазив волохатий тибетський як. А його очі за товстими лінзами окулярів постійно кудись відпливали.
Його звали містером Слокамбером, йому дуже сподобалися цуцики, і він сюсюкав біля них. Чесно, страшенна гидота, почули б ви його.
– Ой, вони такі ГАРНЕСЕНЬКІ! Ой, дивіться-дивіться, у них є ЛАПОЧКИ! (А що ж він думав побачити – клішні, як у краба?)
– Вони чудові. Такі кумедненькі. Ой, гляньте-гляньте-гляньте-гляньте… цей має такі СМІШНІ ВУШКА!
– Вони всі мають вушка, – зауважив я.
– Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! – вигукнув містер Слокамбер.
– Усі собаки мають вуха, – буркнув я.
– Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! – знову засюсюкав він, нахиляючись над цуциками.
Тільки-но я побажав, щоб той тибетський як під його носом стрибнув йому в горлянку і задушив його, як раптом з-під серванта вихором вилетів чотирилапий рудий вікінг і вчепився містерові Слокамберу в його доволі широкий зад, наче маленький лев, який намагається звалити з ніг слона.
Містер Слокамбер умить випростався, вирячившись від несподіванки й широко роззявивши рота в німому воланні. Ерік поволі відпустив його сідницю і почав спускатися додолу по нозі бідолахи, чіпляючись за неї кігтями. Злізши, він, як завжди, задер високо вгору хвоста і почвалав собі геть.
– Він уже й цуциків цього навчив, – повідомив я ніби між іншим.
– Справді? – пискнув, задкуючи, містер Слокамбер.
– І в них уже прорізалися ВСІ зуби, – додав я для більшого ефекту. – Ви не повірите, але в цих малих сисунців вони вже гострющі, як бритви.
– Справді? – знову пробелькотів містер Слокамбер. Він зовсім зблід, можливо, тому, що втратив стільки крові з ноги й сідниці… Надовго він у нас не затримався.
Перемога! Я дуже пишаюся собою! Маю надію, що мама з татом про все це не дізнаються.