– Цей Чарлі… він мене зживе зі світу, – пробурчав сержант Смаг і взяв рацію. – Усім постам, усім постам. – Він прочистив горло й скривився, вимовляючи наступні слова. – Знайдіть мого сина Чарлі, добре, хлопці? Якщо побачите його, привезіть сюди.
Рація щось кувікнула у відповідь сержантові Смагу, і його обличчя спохмурніло.
– ТАК! Я СКАЗАВ ПРИВЕЗТИ МОГО СИНА ЧАРЛІ! ВІН ЗААРЕШТОВАНИЙ ЗА ВИКРАДЕННЯ СОБАК!
Він пожбурив рацію на стійку. Пластиковий корпус розбився, й шматки розлетілися кімнатою в різні боки.
Сержант підібрав розбиту рацію, витріщився на неї й беззмістовно зашипів:
– Арґррррпсркккаааггрррр!
Зрештою він заспокоївся й помітно знітився за своїм столом, немов з нього випустили всю пиху й гордовитість.
– Почекайте, хай-но я повернуся я додому. Нічого цього не сталося б, якби він тримав свої дурні ідеї при собі.
– І ми так подумали, – безтурботно зазначила Тіна. – Хоч іноді мені здається, це не ідеї Чарлі дурні, а сам Чарлі дурний. Можна нам піти додому?
– Секунду, – сказала мама, підступаючи до столу сержанта Смага. – Я хотіла би знати, чому перегони з тріатлону завершилися на полі для гольфа. Такого ж не мало би бути?
Сержант Смаг похитав головою.
– Я й гадки не маю.
Один із полісменів підніс руку в повітря, немов у школі на уроці математики.
– Я знаю, що сталося, сержанте. Ми, четверо констеблів на чергуванні, спрямовували велосипедистів у правильному напрямку, а потім отримали від вас наказ негайно їхати на поле для гольфа. Так ми й зробили. Велосипедисти повернули не туди, бо ми більше не спрямовували їх, тож вони всі приїхали на поле для гольфа і, от лишенько, чи не наробили ми шкоди? Усю ту гарненьку траву на полі потолочили, і менеджер гольф-клубу реве, як бугай. Гадаю, із цим доведеться поморочити голову.
– ТАК! ДОБРЕ! МОЖЕШ ЗАРАЗ ЗАМОВКНУТИ! – загарчав сержант. – А ви всі, – додав він, вказуючи на нас, – забирайтеся з відділка, доки я не заарештував вас за перешкоджання роботі поліції.
Надворі тато обернувся й потис нам руки, немов ми були в суді (куди ми й справді мало не втрапили) і якимось дивом виграли нашу безнадійну справу. Дивно потискати руку власному батькові, але, гадаю, він просто тішився, що все закінчилось гарно.
– Тож, як я й казав, тату, це була провина не Стрілки, а Чарлі.
Тіна усміхнулася.
– Звісно, якщо говорити відверто, це провина навіть не Чарлі, який викрадав собак. А наша з тобою, Треворе.
– Правда, – сказав я. – Але важливо, що Стрілка ні в чому не винна.
– Згодна, – радісно відповіла Тіна.
– Стрілка в душі гарна собака, – кивнув тато й поплескав її.
У відповідь вона схопила його зубами за руку. Гадаю, Стрілка хотіла також потиснути йому руку, але пси можуть потискати руки лише ротом, і тато подумав, що вона намагається його вкусити.
– Ой!
– Та то вона лащиться, тату Трева, – сказала йому Тіна.
– Дивний спосіб лащитися, – пробурмотів мій тато.
– Тож ти не пошлеш її до виправного табору, правда? – тиснув я далі.
Тут запала мовчанка, це була вирішальна мить… Якою ж буде відповідь?
Тато уважно подивився на Стрілку, що стояла з висолопленим язиком й шалено пряла вухами, немов говорячи «Чи ж я не гарна собака?».
Тато похитав головою.
– Ні, – сказав він.
– Ні? – повторив я. – Що це означає?
– Ні, я не пошлю її до виправного табору, – відповів тато й усміхнувся. – Але я й не покину грати в гольф, юна панянко, – відрізав він, зиркнувши на Тіну. – Зарубайте це собі на носі. Не все буде по-вашому.
Ми радісно попрямували додому. Довелося почекати, щоб перейти через дорогу, бо під звуки сирени повз нас проїхала поліцейська машина. Вгадайте, хто сидів усередині? Чарлі Смаг! Напевно, він прямував до в’язниці! Прощавай, Чарлі!
Ми з Тіною розійшлися на перехресті наших вулиць. Коли я вже розтулив рота, щоб попрощатися, вона застала мене зненацька й встигла поцілувати в щоку до того, як я встиг завершити «був…ай»
Ну, добре. Я не дуже й заперечував. Стрілка вільна й у безпеці, а це найголовніше.
Мама широко усміхнулася.
– Кажу тобі, Треворе, ця дівчина затягне тебе до церковного вівтаря й надягне обручку на твій палець швидше, ніж я навчуся тріатлону.
– Ха-ха, – відповів я з усім сарказмом, на який був здатен. – А я мушу зазначити, що ти, мамо, ніколи не навчишся тріатлону, і це означає, що на моєму пальці ніколи не буде обручки.
Мама засміялася і обійняла мене за плечі.
– Добре, ти переміг. Ну ж бо, заходьмо. Більше ніякого тріатлону! Що нам справді потрібно, це шоколадний торт, і я знаю, де його знайти. На кухонному столі! Заходь і ти, Стрілко! Шоколадний торт для всіх! Ура!
Але на кухонному столі не було шоколадного торта. Усе, що ми там знайшли, це кілька крихт. КРИХТ!
Ми повернулися в один бік і закричали на хвіст, що зі швидкістю ракети зникав у дверях іншого виходу.
– СТРІЛКО!
