Стрілка ТАК зраділа, коли побачила мене. Вона вилизала моє обличчя принаймні десять разів. Інші собаки також раділи, що звільнилися, й метушилися навколо, застрибували на кожного з нас по черзі. У кузові фургона було велелюдно й задушливо.
Тут були Нісенітниця, всі собаки й коти плюс тато, Тіна, я, мама, мамин велосипед, четверо поліцейських, яких пристебнули наручниками до мами, до її велосипеда чи до інших поліцейських.
Одна з поліцейських залізла до кишені штанів вільною рукою й дістала маленький пакет.
– Хтось хоче…? – запитала вона, але Стрілка вихопила пакет до того, як вона встигла вимовити «м’ятної». Поліцейська глянула на Стрілку.
– Гадаю, це означало «так», – пробурмотіла вона.
Собаки розсмішили мене й Тіну, але тато сидів такий понурий й наказав псам відчепитися від нього.
– Мені більше ніколи не дозволять грати в гольф-клубі, – стогнав він. – І все це через ту дурну Стрілку. Коли ми дістанемося додому… ЯКЩО ми дістанемося додому, а не сядемо до в’язниці, цей пес піде прямісінько до виправного табору.
– Стрілка ні в чому не винна, тату. Її викрав Чарлі Смаг. Якщо хтось тут і винен, то він.
– Ага. Спробуй це сказати сержанту Смагу. Він завжди вигородить свого синочка. Хай там як, це не Чарлі гарцював полем для гольфа, правда ж? Це була Стрілка та її друзі-злочинці. Мені так соромно.
Тіна широко всміхнулася моєму батькові.
– Але, гадаю, це не так уже й погано, що вас витурять із гольф-клубу? Зможете спробувати теніс чи боулінг. Боулінг – чудова гра для людей вашого віку. Зізнайтеся, ви не надто добре граєте в гольф, правда?
Як не дивно, але Тінина пропозиція зовсім не покращила настрій моєму батьку. Насправді він почав швидко змінювати кольори від червоного до фіолетового, а потім білого від люті й шипіти ледь не з піною біля рота, немов якась скажена придушена потвора.
– Боулінг! Люди мого віку! Мені лише сорок три! Боулінг! І що це ти маєш на увазі, говорячи, що я не надто добре граю в гольф? Звідки ти знаєш, що це означає – добре грати в гольф? Ти дівчисько, майже дитина!
Я відкинувся назад і вирішив подивитися цю битву титанів. Тіна не полізла за словом у кишеню.
– Дитина! Дівчисько! Мені одинадцять років, не одинадцять місяців! І я знаю про гольф стільки ж, скільки й ви. Я дивилася змагання по телевізору. Вони не заганяли м’ячик до лунки з двадцять третьої спроби. Вони не виловлювали свої м’ячики зі ставка що п’ять хвилин і вони, напевно, не підкидали свої ключки в повітря, розмахуючись ними.
Тато різко звівся на ноги, принаймні він спробував звестися на ноги, але ми були в поліцейському фургоні, тож він гепнувся головою в стелю й швидко знову сів.
– О! Я ніколи, ніколи не кидав ключки в повітря! – зарепетував він.
– Ну, то кидали ваші друзі, – проголосила Тіна, склавши руки на грудях.
– І не двадцять три удари, а лише двадцять два!
Тіна зареготала.
– Двадцять два! Лише двадцять два? Добре. За сто років, може, й станете чемпіоном!
Тато знову зашипів й обернувся до мене.
– Треворе! Треворе! Ніколи, ніколи, НІКОЛИ не одружуйся з цією дівчиною!
– Ми просто гарні друзі, тату, – зітхнув я. Скільки ще разів казати? Трильйон квіліонів?
Фургон доїхав до поліцейського відділка й заскрипів гальмами. (Поліцейські автівки та фургони чомусь завжди скриплять гальмами. Не знаю, чому вони не можуть зупинятися, як нормальні машини).
Двері фургона відчинилися, й собаки кинулися на волю.
Ну, принаймні спробували. На жаль, вони застрибнули просто до сітки наглядачів за собаками. Козу Нісенітницю помістили у велику клітку. Потім ми всі пройшли до поліцейського відділку, й сержант Смаг підійшов і став біля столу, намагаючись мати дуже поважний вигляд, а начальник поліції зник у своєму кабінеті.
– Добре, подивимося, що в нас тут. Один дорослий чоловік, приблизно сорока п’яти років…
– Мені сорок три! – буркнув тато.
– Один дорослий чоловік, якому краще відомо про його вік, – продовжував сержант. – Один хлопець чоловічої статі…
– Звісно, хлопець чоловічої статі! – перебив тато. – Він не був би хлопцем, якби не був чоловічої статі, так?
Сержант Смаг проігнорував зауваження мого батька й продовжував:
– Одна дівчина жіночої статі…
– Гаррр! – загарчав мій тато крізь стиснуті зуби.
– Одна доросла жінка і один велосипед, – перераховував сержант.
– Велосипед чоловічий чи жіночий? – запитав один із полісменів.
– Жіночий, – відрізав сержант. – А це що? Одна коза, е, козел? Просто запишіть одна козлова тварина, – сержант Смаг продовжував укладати свій список. – Чотири собаки, один пудель, один дворняга, один колі й один афганський зебровий гончак, ім’я невідоме.
– Афганський зебровий гончак – це Стрілка, – сказав я сержантові.
– Не чуди. Афганський зебровий гончак – це особлива порода, а ми всі знаємо, що Стрілка безпородна. Тож… – вів далі він, – у нас тут дуже цінна порода собаки.
Тіна подалася вперед, тягнучи мене за собою, оскільки ми були прикуті разом наручниками.
– Тревор має рацію, це Стрілка, – мовила вона.
Сержант Смаг засміявся.
– Та ну. Я впізнаю афганського зебрового гончака, коли побачу, і я знаю, що він коштує купу грошей. Стрілка – двірняга. Д-В-І-Р-Н-Я-Г-А!
– «Дворняга» пишеться через «о», – уточнив мій тато.
– О, тож зараз злочинці будуть мене вчити орфографії? – поцікавився сержант Смаг.
– Ні. Я просто кажу, що слово «дворняга» пишеться через «о». Ви самі взялися розкладати його по літерах, але якщо ви пишете це слово через «і», то це неправильно. Це все.
– Хай там як, – знизав плечима поліцай. – Це не змінює того факту, що той пес не Стрілка, бо він, і це ясно будь-кому, хто хоч гляне на нього, не дворняга через «о» чи через «і», це афганський зебровий гончак.
– Ні, – спокійно заперечила Тіна. – Дивіться.
Вона почала одне за одним знімати пасма накладного волосся. Просто перед очима поліцая зебровий гончак ставав все менш і менш зебровим і все більше й більше Стрілкою.
– Припини! – заревів сержант Смаг. – Ти вб’єш бідолашну тварину. Не можна такого робити! Ти її вбиваєш. Таке ставлення до тварин – це злочин! Мені доведеться тебе за це заарештувати!
– Ви вже нас заарештували, – нагадала Тіна. – Окрім того, це накладне волосся, яке знімається. І я знаю, що воно знімається, бо ми з Тревором його причепили.
– ВИ ЩО? Ви навмисне замаскували собаку під афганського зебрового гончака? Це шахрайство, ось що це. Це протизаконно! Я можу заарештувати вас за це!
Але Тіна не звернула на нього уваги, і тепер ми обоє знімали накладне волосся, доки Стрілка знову не стала просто Стрілкою.
– Ось, бачите? Це Стрілка, – я відступив крок назад, щоб усі бачили.
Сержант Смаг ляснув себе долонею по чолі й збив із себе капелюха, який полетів через кімнату.
– Я в це не вірю, – прошепотів він. – Але як? Чому?
Я уже збирався все пояснити, коли двері поліцейського відділка різко розчинилися й увійшла розчервоніла від люті Шерон Бленкінсоп. Вона зовсім не звернула уваги на тата, мене й Стрілку, підійшла просто до столу і гупнула по ньому кулаком.
– Це все ваш Чарлі… – почала вона.
Сержант Смаг підняв руку:
– Вибач, Шерон, але зараз я розбираюся з дуже складною справою підробки собаки.
– Та мені все одно, навіть якщо це справа про пса, який зжер ваші мізки! Знаєте, що я щойно бачила? Ваш Чарлі милувався з Дібрровою-з-двома-рр! На вулиці! Милувався! Ну, це все. З мене досить його зрад. Коли побачите свого синочка, можете йому передати, що між нами все скінчено. Я його кидаю. Він зрадлива білка!
Ми всі поглянули на Шерон і хором сказали:
– Білка?
– Ти мала на увазі пацюк, – сказала Тіна. – Зрадливий пацюк.
– Яка різниця – відрубала Шерон. – І передайте йому, що мене не цікавлять афганські зеброві гончаки, хоч які вони там дорогі.
Тато так витріщив очі, що вони ледь не вилізли з орбіт, і схопив Шерон за плечі.
– Що? Що ти сказала про афганського зебрового гончака?
– Агов, відпустіть мене! – Шерон відсунулася від мого тата. – Усі знають про рекет, який задумав Чарлі, правда ж? Ви маєте про це знати, – вона обернулася до сержанта Смага. – Він ваш син.
Сержант застогнав, а Шерон продовжила:
– Чарлі крав собак, щоб потім начебто знаходити їх та повертати господарям. Але він піймав дуже особливого пса, афганського зебрового гончака й сказав мені, що цей песик страшенно милий і я можу його взяти собі. Бачила я того гончака. Схожий на оцю шолудиву дворнягу, що бігає у вас отут, лише з білими смугами і довшою шерстю. Ну, мені все одно, скільки в нього зебрових гончаків. Сподіваюся, вони зжеруть його, дуже повільно, починаючи з п’ят. З мене досить! – Шерон випросталася й зробила контрольний постріл: – Білка – проголосила вона, – в минулому!
І Шерон вилетіла з поліцейського відділка.