На полі для гольфа стояла стара хатина. Здається, її використовували працівники, які доглядали за травою на полі, щоб зберігати своє спорядження, але вони вже давненько там не з’являлися. Іноді в хатині ховалися діти, а одного разу – ха, ха! – ми з Тіною застали там Чарлі Смага та Шерон за цьомками-бомками.
Я знаю, це огидно, правда? Уявіть, поцілувати когось такого, як Чарлі. Або Шерон. Чи взагалі будь-кого. Це немов облизати слимака. Я б не радив.
Хай там як, ми ніколи не ходимо туди, коли неподалік грають у гольф. Це занадто ризиковано. Якщо помітять, втрапиш у жахливу халепу, а навіть якщо й не помітять, може вдарити чиїмось м’ячиком для гольфа. Деякі із цих гравців цілковиті нездари, й ніколи не знаєш, в якому напрямку полетить їхній м’ячик, коли вони по ньому вгатять.
Не будемо згадувати про ключки для гольфа. Не раз я бачив гравця в гольф, який сильно розмахувався, не влучав по м’ячику, відпускав ключку, й вона злітала в повітря, шалено обертаючись зі звуком вуш-вуш-вуш! Можете собі уявити, як це небезпечно? Іноді тут стоїть кілька машин швидкої допомоги, що забирають поранених гравців до лікарні з ключками для гольфа, закрученими навколо шиї. (Ха-ха! Жартую!)
Хай там як, ми з Тіною мали дістатися до хатини, щоб зрозуміти, чи саме там Чарлі переховує вкрадених домашніх улюбленців. Проблема полягала в тому, що поле було переповнене гравцями, скрізь свистіли ключки та м’ячики для гольфа. Це була немов зона бойових дій.
Нам з Тіною довелося проповзти через довгу смугу трави, щоб дістатися до будівлі. Тіна ледь не скрикнула, коли м’ячик упав лише за два метри від її голови й покотився до неї. Мені здалося, що він потрапить простісінько в її роззявлений рот, але вона швиденько відповзла назад, а потім наздогнала мене.
– Треворе! – прошипіла вона, наче це була моя провина.
– Тіно! – прошипів я у відповідь, бо вона таки завинила. – Ти сидиш у мене на голові!
– Шшш! Хтось іде! – Тіна розпласталася в траві. На жаль, частково вона й досі лежала на мені, тож мене притисло обличчям до землі, і я намагався принаймні не нажертися грязюки та трави.
– Брррпх! – єдине, що я зміг сказати.
– Шшшш! – повторила Тіна, коли велика волохата рука простяглася над нами, схопила м’ячик для гольфа й зникла.
Я зітхнув би з полегшенням, якби Тіна не вдавила мене в землю. Усе, на що я був здатний, це дихати й намагатися вижити.
Здається, минули віки до того, як Тіна вирішила, що вже безпечно рухатися далі й скотилася з мене.
– Дякую, – насмішкувато сказав я, вибираючи шматки трави та землі зі свого рота.
– Завжди ти чимось не задоволений, Треворе. Просто насолоджуйся пригодою.
Я роззявив був рота, щоб щось сказати, але вирішив промовчати. Замість цього я трохи підвів голову й визирнув із трави, щоб подивитися, чи дорога до хатини вільна.
– Вони пішли, але тримай голову нижче. Готуйся бігти. Один, два, три, пішли!
Ми пригнулися й гайнули через траву до хатини. Зараз або ніколи.
– Я трохи прочиню двері, щоб зазирнути всередину. Якщо тварини там, то нам краще там їх і залишити. Тоді ми можемо заховатися й спіймати Чарлі на гарячому, коли він повернеться.
– Добре, – кивнула Тіна. – Зазирнімо.
Ну, ДОБРЕ, такий був ПЛАН.
Іноді плани не спрацьовують. Або щось іде не так. Або трапляється щось неочікуване. Або, як у цьому разі, план не спрацював, все пішло не так… І трапилося щось неочікуване. Це неочікуване прибрало форми кози Нісенітниці. Нісенітниця була дуже жвавою твариною й, безсумнівно, їй остогидло сидіти замкненою в старій хатині в компанії чотирьох псів та трьох котів.
Тієї миті, коли я ледь прочинив двері хатини, Нісенітниця з усієї сили вгатилася в утворену щілину.
КЕДАМП! КЕДАМП! КЕДАМП! КЕДАМП! (Це коза розганяється хижею.)
БАЦ! БАБАХ! БУБУХ! (Це бац, бабах і бу-бух.)
Двері майже зірвалися з петель, і Нісенітниця вилетіла з хатини на повній швидкості, за нею слідом, скажено гавкаючи, мчали четверо псів і троє котів, що оглушливо нявчали. (І, звісно, однією із цих собак була… вгадайте хто? Стрілка! Стрілка афганський зебровий гончак!)
Ми з Тіною кинулися на землю, і до того, як підвелися, вісім тварин просвистіли повз нас до найближчої групи безталанних гравців. Один із них якраз замірявся по м’ячику, коли помітив козу, яка мчала просто на нього. Від здивування він випустив свою ключку, й та засвистіла в повітрі. За мить Нісенітниця знесла його й попрямувала до інших.
Навколо м’ячика з гавкотом і скавулінням стовпилися пси, а четверо інших гравців із криками й зойками кинулися врізнобіч. Нісенітниця, коти й собаки погналися за ними.
Так трапилося, що тими гравцями були начальник поліції Бофінґтон-Ор, сержант Смаг, менеджер гольф-клубу та мій батько.
– Арештуйте тих тварин! – репетував начальник поліції.
– Арештуйте тих дітей! – ревів сержант Смаг.
– Це не наша вина, – почав був я. – Це був…
– Сподіваєшся й цього разу напустити туману, – урвав мене сержант Смаг. – Як же ти мені набрид, – він обернувся до мого батька, що стояв червоний, майже задихаючись від люті. – Ваші діти становлять загрозу для суспільства. Вони неконтрольовані й завжди такими були!
– Вони не мої діти! – загорлав у відповідь мій батько.
Овва! Тато заперечує те, що він мій батько? Я не його син? Чий же я тоді?
– Лише один із них мій син! – кричав тато.
О, тож він усе-таки мій батько. Я не знав, що відчуваю, розчарування чи полегшення. Гадаю, полегшення. Щось таке.
– Дівчина не моя, – пояснив тато, хоч це не мало значення, бо сержанту Смагу було все одно, хто наші батьки. Він був переконаний, що ми пропащі злочинці.
– Ці діти та їхні пси! Вони мають сидіти у в’язниці! Я всіх вас заарештую, включно з тією козою! – він витягнув свою рацію. – Усім постам прибути на поле для гольфа, щоб затримати й арештувати одинадцятеро небезпечних терористів: хлопця, дівчину, козу, чотирьох псів, трьох котів та батька дітей! Що? Так! Я сказав: «козу»!
– Я не батько цієї дівчинки! – повторив мій батько, але знову ніхто його не почув. А все тому, що зараз на всіх застрибували собаки.
Ми з Тіною не звертали на це уваги, бо знали, що вони просто граються, особливо Стрілка, але двом поліцейським і навіть моєму батькові здавалося, що собаки на них нападають, й вони відштовхували їх геть. Це примушувало псів стрибати ще більше, бо їм здавалося, що це почалася така гра. (Не питайте мене, що робили коти. Бо вони вже давно зникли.)
Віддалені сирени ставали все голоснішими, й кілька поліцейських машин попрямувала до нас просто по зеленій траві гольфового поля.
Тієї ж миті з іншої сторони гольфового поля, хекаючи й навіжено крутячи педалі, немов стадо оскаженілих биків, виринули двісті велосипедистів. До того, як хтось устиг сказати «Ойчики!» велосипедисти заполонили все навколо, врізаючись у поліцейські машини, збиваючи людей і толочачи траву. Вони намагалися втекти від кози й чотирьох псів. Один із велосипедистів якимось чином опинився на даху поліцейського автомобіля. Він просто сидів там верхи на своєму велосипеді, чухаючи потилицю.
Тут уже оскаженів менеджер гольф-клубу. Він почав кричати, стрибати, розмахувати руками, немов намагаючись злетіти.
– ПРИПИНІТЬ! ПРИПИНІТЬ! Ви руйнуєте поле. Моя люба травичка! Ви заїхали сюди своїми дурними автомобілями! ПРИПИНІТЬ!
Сержант Смаг раптом помітив поміж велосипедистів мою матір.
– Арештуйте її! – зарепетував він. – Усе почалося з неї! Це її провина!
Після цих слів четверо поліцейських накинулися на маму й прикували її наручниками до велосипеда й до самих себе.
Ну добре, чим тут можна зарадити? Майже нічим! Ми з Тіною сіли на траву й спостерігали, як заарештовують тварин. Нісенітницю прикували наручниками до молодої поліцейської, й коза одразу ж з’їла її капелюха.
Ми з Тіною були прикуті наручниками одне до одного, на Тінину (не мою!) радість, а до нас був прикутий мій тато. Нас запакували в поліцейський фургон, і ми вирушили до поліцейського відділку, як банда злочинців, у той час, як сержант Смаг сів біля водія фургона, все розповідаючи різні страхіття.
– Взяли їх. Тепер притягнемо до відповідальності. П’ятдесят років у тюрязі. Нарешті побачу їх за ґратами!
У темряві фургона Тіна втомлено всміхнулася мені й прошепотіла на вухо:
– Якщо хочеш, можеш взяти мене за руку.
І тут я СПРАВДІ злякався!