Гадаю, я перетворююся на Шерлока Голмса. Скрізь зникають тварини. Чому? Хто їх краде? Навіть мама з татом почали непокоїтися.
– Сподіваюся, зі Стрілкою все гаразд, – пробурмотів тато.
Я дуже здивувався, думав, що це жарт, і ледь не розсміявся. Я вже роззявив рота, щоб сказати: «Тату, але ти ж ненавидиш Стрілку», коли побачив вираз його обличчя, і він здавався справді дуже стурбованим. Я ніколи не зрозумію своїх батьків.
Хай там як, мама збиралася на свій великий тріатлон. Напевно, там буде багато учасників, близько двохсот, за маминими підрахунками.
– Я лише сподіваюся, що прийду не останньою, – повторювала вона.
– Ти не можеш прийти останньою, мамо, – запевнив її я. – Ти неймовірна! І ти знаєш, як кажуть: біжи, як вітер, пливи, як риба, крути педалі, як… ну.
– Дурепа з пінгвінячими лапами? – запропонувала свій варіант мама.
– Ні! Крути педалі, як навіжена!
– Я, напевно, і є навіжена, що на це зголосилася.
– Все буде гаразд, – сказав їй тато. – Я чекатиму тебе на фініші. А ти підеш, Треворе?
Я кивнув.
– Я прийду, але спершу маю піти до Тіни і разом із нею поміркувати, що ми можемо зробити, щоб швидше знайти Стрілку. Я повинен її знайти.
– Знаю, знаю, – пробурмотів тато, й ВІН СКУЙОВДИВ МЕНІ ВОЛОССЯ!
Я похапцем спробував його пригладити й попрямував до Тіни, широко усміхаючись.
Тінина мама, здається, не надто мені зраділа. Навіть не уявляю, чому.
– Що ти запланував цього разу, Треворе? Можливо, шукаєш накладне волосся для себе? Чи, можливо, хочеш нафарбувати Мишку моєю косметикою?
Я ледь їй усміхнувся, немов мені здавалося, що вона сказала щось дотепне. (Немов!)
– Вибачте за те, що сталося минулого разу.
Тінина мама похитала головою й запросила мене увійти.
– Вона нагорі, прибирає у ванній. Хай Господь милує, якщо ви одружитесь.
– Ми просто друзі.
Скільки мільярдів разів мені це повторювати?
Тінина мама гмикнула.
– Ага. Саме це казала Клеопатра, коли була з Марком Антонієм, – і подивись, що з ними сталося.
Я й гадки не мав, що сталося з Клеопатрою та Марком Антонієм, але знав, що Клеопатра була королевою Давнього Єгипту, а він – якоюсь великою шишкою в Давньому Римі. Тінина мама помітила мій спантеличений вираз обличчя й пояснила.
– Клеопатра та Марк Антоній запали одне на одного, Треворе. Через їхню любовну інтрижку розпочалася війна з Римом, яку вони програли. Марк Антоній вчинив самогубство, а коли про це дізналася Клеопатра, вона теж убилася, дозволивши отруйній змії себе вкусити. Хай це буде для вас уроком, Треворе.
– Як я вже казав, ми просто друзі. І одружуватися не плануємо.
Я піднявся нагору. Тіна товклася у ванній, як мені й сказали. Настрій у неї був жахливий, як і в її матері, тож зараз ми всі троє почувалися роздратованими.
– Подивіться, хто повернувся, – пробурмотіла Тіна. – Якраз вчасно, щоб не допомагати, бо я вже закінчила прибирання.
– Я навіть не знав, що ти починала. Якби був тут, то допоміг би.
– Звісно. То що нового?
– Твоя мама вважає мене Марком Антонієм, а тебе Клеопатрою, тож тебе вкусить отруйна змія і ти помреш.
Тіна поклала віхтик.
– Це дуже мило з її боку. Приємно знати, що рідна мати такої думки про тебе.
Я похитав головою.
– Я розумію. Однак Марк Антоній теж вчинив самогубство. Як на мене, це було дурне рішення. Чому вони просто не втекли? Жили б собі в печері чи якось так.
– Точно, – кивнула Тіна. – А ще, навіщо йому два імені? Я хочу сказати: ти або Марк, або вже Антоній. Це так тупо називатися двома іменами одночасно. Уяви, якби тебе звали Тревор Джеймз чи Луїс Вейн.
– Або тебе – Тіна Селіна, – докинув я.
– Точно, – сказала Тіна. Трохи поскаржившись, вона повеселішала. – Хай там як, навіщо ти прийшов, Марку Антонію?
– Я прийшов за порадою, о Всемогутня Царице Пустелі.
– Цариця Карамелі? Що це за карамель, Марку Антонію? Чи дадуть до неї морозиво?
– Ні, Всемогутня Царице, бо я сказав пустелі, а не карамелі, глуха й навіжена ти людино.
– Як ти смієш обзивати Царицю Пустелі! Тримай оце! І оце! – Тіна пожбурила в мене віхтик, за яким одразу ж полетів тюбик зубної пасти.
– Добре, здаюся, – проголосив я. – Я маю заколоти себе цим віхтиком чи що? Я помираю! Ох!
Я завалився на підлогу, намагаючись зобразити передсмертні корчі.
ЦЕ БУЛА ВЕЛИКА ПОМИЛКА!!!
Тіна схилилася наді мною, підвела мою голову і, пригортаючи її до себе, примовляла:
– О Марку чи Антонію? Не помирай! Не залишай мене! О Марку! О Антонію! (Скільки ж ти людей?) Останній поцілунок – це все, про що я прошу. Останній поцілунок! Чи, можливо, два: один від Марка, один від Антонія.
– НІІІІІІІ, – зарепетував я, швиденько зводячись на ноги. Тьху. Ледь не попався чи як?
Настав час узяти все у свої руки. Бути Шерлоком Голмсом набагато безпечніше, ніж Марком Антонієм. Я розповів Тіні про вкрадену козу і про те, що сталося, коли я повернувся додому.
– Скрізь зникають тварини, – завершив я. – Відбувається щось дивне, і я певен, що якимось чином Стрілку також у це втягнули. Хтось їх краде, але навіщо?
– Я знаю. Здогадайся що сталося? У моєї тітки вкрали пуделя. А в поштову скриньку підкинули листівки.
– Які листівки?
– Оті, які розклеював Чарлі Смаг, нишпорка, що розшукує домашніх улюбленців. Ви такого не отримували?
– Не думаю, хоч мама і тато могли витягти листівку зі скриньки й не показати мені. Вони мені багато чого не показують. Мої батьки дуже потайні. Іноді мені здається, можливо, вони працюють на іноземну розвідку, а я їхній син лише для прикриття перед сусідами, щоб ті не здогадалися, що живуть поруч із парою міжнародних терористів.
– Ти закінчив? – урвала мене Тіна.
– Зі мною траплялися дивні речі, – натякнув я, повівши на неї бровою.
– Лише у твоїй голові, Треворе. Зараз припини фантазувати й посилати мені таємні повідомлення бровою. Повернімося до тих листівок.
– Твоя мама отримувала? – запитав я.
– Ні. Але отримала моя тітка. Я щойно тобі казала.
– Та, що з пуделем?
І тут мій мозок запрацював, а це завжди дуже захоплива мить.
– Дай мені свій мобільний, – сказав я.
– Навіщо?
– Тому що мені він потрібен. Ну ж бо, швидше! Це важливо. Дякую. Тепер потрібно набрати номер Ніколаса. Так. Шшш! Іде дзвінок.
Ніколас узяв трубку. Я запитав його дещо, подякував і повернув телефон Тіні. Чи Шерлок Голмс дурнувато усміхався? Напевно. Я точно усміхався. Тіну це злякало.
– Не дивися на мене так страшно, – попрохала вона. – Розповідай, що він сказав.
– Добре, слухай. У твоєї тітки украли пуделя. Вона отримала листівку від Чарлі Смага з пропозицією його знайти. Козу Нісенітницю вкрали, і вгадай що? Ніколас говорить, що вони також отримали листівку від Чарлі Смага з такою ж пропозицією. У тебе не крали домашнього улюбленця, й ти не отримала листівки, тож це може означати, що…
– Чарлі Смаг краде домашніх улюбленців і пропонує їх знайти за плату, – вигукнула Тіна. – Це шахрайство! Це грандіозна афера, і ти щойно розкрив її, бо маєш блискучий розум, о мій коханий!
– Друг, – нагадав я, але це не допомогло.
– Коханий! – кричала Тіна, і до того, як я встиг щось вдіяти, схопила мене в обійми й поцілувала.
У ЩОКУ! У ЩОКУ! ЛИШЕ В ЩОКУ! ЧЕСНО!
– Постав мене і послухай, – сказав я, відпихаючи Тіну. – Ми маємо це довести. Не можна просто піти до Чарлі й тицьнути на нього пальцем. Нам потрібні докази. Ми маємо знайти місце, де він та його банда тримають усіх улюбленців. Або, можливо, спіймати його на гарячому. Плюс ми маємо знайти Стрілку. Вона часто тікала, але завжди поверталася за годину чи дві. Вона ніколи не губилася так надовго. Правду кажучи, я дуже непокоюся.
– Можливо, вона в Чарлі, – спокійно припустила Тіна.
Інколи Тіна страшенно надокучає, як кілька секунд тому, а інколи вона справді неперевершена, як оце зараз. Звісно, Чарлі міг украсти Стрілку, й оскільки вона була замаскована під афганського зебрового гончака, він навіть гадки не мав, кому вона належить. А тоді я раптом згадав. Коли Стрілка втекла, я побіг її шукати й налетів на Чарлі та його банду… І що тримав Джексон? Великий мішок. Важкий мішок. А що, як всередині була Стрілка? Чи могли вони поцупити афганського зебрового гончака, не розуміючи, що це мій пес? Дуже ймовірно. Тіна має рацію! Мені майже захотілося її обійняти. (Майже, але не достатньо, щоб справді це зробити!)
– Ти маєш рацію. І ти також кмітлива. Лише не очікуй поцілунків. Ну ж бо, час виходити на полювання!
За кілька хвилин ми вийшли надвір. Я подумав, що спершу слід зустрітися з кількома людьми, в яких зникли домашні улюбленці й з’ясувати, чи отримували вони листівки від Чарлі. Це підтвердило би наш здогад. Я також хотів пошукати місце, де Чарлі міг переховувати тварин. Зрештою тварини поводяться досить голосно, особливо собаки.
Щойно дійшовши до кінця Тіниної вулиці, ми побачили Шерон Бленкінсоп, дівчину Чарлі. Чи його колишню? Я не був певен, чи Чарлі справді зустрічається з Дібрровою-з-двома-рр. Невдовзі все з’ясувалося.
Щойно Шерон помітила нас із Тіною, вона перейшла через дорогу й попрямувала до нас.
– Ви бачили Чарлі? – сердито запитала вона.
– Ні, – відповів я.
– Ну, якщо ви його зустрінете, передайте йому від мене, що він шахрай і я сподіваюся, всі ті тварюки зжеруть його живцем разом із тією дівкою Дібрровою. До речі, дурне ім’я для дівчиська. Єдине, що в ній схоже на дерево, це те, що мізки точно дубові.
Вона розповіла нам це навмисно? Звісно.
– Ми все перекажемо, – ввічливо сказав я. – Він замислив якусь оборудку, правда?
– Так. І вважає, що зможе вийти сухим із води, – пробурмотіла Шерон. – Поцупив уже шістьох тварин разом із найдивнішою собакою, яку я лишень бачила.
– А що в ній дивного? – запитав я.
– Уся в білих смугах. Схожа на маленьку зебру.
– Справді? – я намагався не виказувати зайвої цікавості. – А де Чарлі їх тримає?
– Нагорі, – Шерон замовкла й підозріло зиркнула на мене. – Я поспішаю, – гаркнула вона й квапливо відійшла.
Я подивився на Тіну й широко усміхнувся.
– Ти це чула? Вона сказала «нагорі». І гадаю, я знаю, де це «нагорі». Ходімо!