І що тепер? Як не одне, так інше. Я заледве переступив поріг свого будинку, як підійшли хлопці зі собачого виправного табору. Їх було двоє, і вони здавалися найлихішою парою на планеті. Лякало вже навіть те, що обоє були одягнені в яскраві помаранчеві уніформи, блискучі чорні гумові рукавички та важкі чорні черевики.
А ще вони обоє були великі. Той, що більший, Дмітрій скидався на борця-важковаговика, і форма на ньому аж репалась. У нього були опуклі м’язи навіть на вухах і велетенські брови, схожі на двох гігантських морських слимаків, які ось-ось зістрибнуть із його обличчя й висмокчуть із тебе всю кров.
Його друга звали Ґрунт, чи, можливо, все-таки Ґрант. Дмітрій називав його Ґрунт, і це йому пасувало. Ґрунт видавався найближчим родичем неандертальця, якого я лише бачив. Він був навіть волохатішим, ніж Дмітрій, і таким же кремезним, але нижчим за свого друга. Однак найдивнішою здавалася його голова. Така крихітна! Величезне накачане тіло майже без шиї і маленька голівка нагорі, немов камінчик на вершині гори. Його очі були так близько посаджені, що майже торкалися одне одного.
– Собака! – буркнув Ґрунт.
Тато відступив крок назад. Здавалося, ця пара його також налякала.
– Е, – почав був тато. – Ну, бачите…
– Собака! – буркнув Ґрунт голосніше.
– Вона втекла, – пояснив тато.
– СОБАКА!
– Ой, лишенько, – пробурмотів тато й почухав потилицю. – Собака зникла. Втекла.
Він склав руки, зображаючи собачі передні лапи, висолопив язика й почав хекати.
– Собака – шууух! Утекла!
Я подумав: «Оце так! Гарно зображаєш собаку, татку!».
Ґрунт подивився на Дмітрія.
Його обличчя огидно перекосилося, немов збиралося провалитися саме в себе, як у чорну діру. Дмітрій заспокійливо поклав руку на плече Ґрунта.
– Ви маєте на увазі, що собаки тут немає? – запитав він, і тато опустив свої собачі лапи.
Ура! Принаймні один із них зрозумів.
– Точно. Вона втекла кілька годин тому, й більше ми її не бачили. Скрізь шукали, але жодного сліду.
Дмітрій кивнув.
– Схоже, це випадок утечі тварини.
– Так, – погодився тато.
Дмітрій витягнув свій мобільний і почав набирати номер. Він зиркнув на мого батька.
– Про втечу тварини потрібно доповідати в поліцію. Собакам не дозволено гуляти на волі. Вони можуть на когось напасти.
Тато застогнав:
– Це справді необхідно? Стрілка досить безпечна.
– Здається, ви казали, що вона некерована, – нагадав Дмітрій. – Чи не тому ви подзвонили нам?
– Ну, так, але…
– Некерований собака без нагляду становить небезпеку для невинних діточок, – почав Дмітрій, але перервав сам себе, заговоривши в мобільний. – Сержанте Смаг. Невелика проблема. Загубився пес. Так, утік. Оскаженів. Якого кольору? Чорний. Кличка? Стрілка.
Дмітрію довелося відсторонити телефон від вуха, коли сержант Смаг загорлав на нього в трубку. Навіть тато і я могли чути крики поліцая:
– Стрілка! Та це собака-терористка! Мені вже остогидло слухати про її витівки. Та цю собаку потрібно депортувати й вислати до її рідної країни! Вона злочинниця. Я вже втратив лік, скільки разів заарештовував це створіння, але якимось чином вона завжди вислизає на волю, вдаючи з себе святу невинність. Ну, цього разу я її дістану. Якщо зловите її, несіть прямо до мене, і я покінчу із цим раз і назавжди.
Щось голосно клацнуло, коли сержант Смаг кинув трубку. Дмітрій поклав мобільник до кишені й обернувся до мого тата:
– Здається, у вас трохи проблемний пес, пане. Добре, Ґрунте, краще про всяк випадок тримай при собі сітку та пістолет із гумовими кулями. Повернімося назад до фургона й об’їдьмо околиці, подивимося, чи зможемо знайти цю тварюку.
Вони пішли, а ми з татом попрямували до вітальні. Я подивився на свого батька. Це був особливий промовистий погляд, і цей погляд говорив: «Бачиш, що зараз відбувається, і все через те, що ти хотів відправити Стрілку до виправного табору, бо вона просто гралася в піску у твоєму дорогоцінному гольф-клубі й ганялася за півнем. Зараз на неї полює сержант Смаг, а ти знаєш, як він ненавидить Стрілку… і нас».
Тато похнюпився. Його обличчя зблідло й осунулося.
– Не дивися так на мене, Треворе. Мені шкода, що так вийшло, але це не моя провина.
– Це так само твоя провина, як і Стрілки, – зауважив я.
– Вона була з тобою, коли втекла, – огризнувся тато.
Ми були як два стрільці, що зустрілися віч-на-віч на запилюженій вулиці, хіба що ми стояли у вітальні біля телевізора і тато теребив у руках ключі від машини, а я жмакав у кишені серветку. Можливо, я відстрілюватимуся шмарклями…
Зрештою ми обидва відступили. Найголовніше зараз знайти Стрілку й повернути її цілою та неушкодженою. Проблема полягала в тому, що тепер на неї полював ще й собачий патруль з виправного табору та поліція.
Звісно, Стрілка мала одну перевагу, але я не був певен, чи варто розповідати про неї татові.
Стрілка діяла під прикриттям. Однак те маскування, яке обрали ми з Тіною, робило її досить помітною. Не щодня зустрінеш афганського зебрового гончака, що пробігає повз тебе з краденим бургером у роті. (Стрілка майстерно краде бургери, а також пироги, чипси, піцу, морозиво тощо.)
Єдина проблема полягала в тому, що, розповівши татові про маскування, доведеться також визнати, що я збрехав про втечу Стрілки… Ой-ой. Що мені робити? Уже те, що Стрілка втекла, кепсько, але зараз вона могла потрапити до лап викрадачів собак. А ще на неї полювали собачий патруль із виправного табору та сержант Смаг із поліцією. Справді, куди вже гірше. Зрештою я запитав себе, що найважливіше в цій халепі, в яку я вплутався? Відповідь – СТРІЛКА. Тож я мусив бути хоробрим … і чесним.
Я знайшов тата в садку за домом. Він намагався витягнути маму з її велосипеда й переконував, що, можливо, їй варто пропустити ту частину тріатлона, що передбачала їзду на велосипеді.
– Залиш лише плавання та біг, – говорив він їй.
– Не мели дурниць, – сміялася мама. – Це тріатлон. Це значить, що він складається з трьох частин. Не можна викинути одну з них. Це буде як стрибок із жердиною без жердини. О Господи, тут Тревор, і в нього таке обличчя, немов тягар усього світу ліг йому на плечі. Це щось серйозне.
Я не знаю, як мої батьки це роблять. Здається, вони завжди відчувають, коли мене щось непокоїть, особливо мама. Вона лише погляне на мене й каже: «Що трапилося?» або «Що тебе турбує?».
Мама підкликала мене до себе.
– Ну ж бо, розповідай усе. Що сталося? Це через Стрілку?
Ну, звісно, це через Стрілку. Це майже завжди через Стрілку. Тож я відкрив рота й розповів про Стрілку, Тіну й те, що наша родинна собака тепер афганський зебровий гончак.
Знаєте що? Знаєте, що зробили мої батьки? Вони розреготалися! Ніяк не могли вгамуватися.
– Припиніть! – закричав я. – Припиніть реготати! Стрілка в небезпеці!
– Але Треворе, – вигукнула мама. – Стрілка замаскована під афганського зебрового гончака! Не можу дочекатися, коли це побачу. А Тінина мама знає, що сталося з її накладним волоссям? Ні, звісно, вона не знає. Яке дурне питання. О, Треворе, я сподіваюся, ти ніколи не подорослішаєш.
Що? Про що це вона зараз? Я ніколи не зрозумію своїх батьків. Я стояв там і дивився, як вони регочуть, доки Стрілка тікала, можливо, рятуючи своє життя.
Потім у тата задзвонив мобільний. Умить усі, крім мобільного, замовкли. Ми з мамою подивилися на тата. Він подивився на нас. Хто б це міг бути? Сержант Смаг? Собачий патруль? Погані новини? Вони знайшли Стрілку?
Тато поліз до кишені й обережно дістав телефон, немов це була маленька бомба. Він приклав його до вуха й за мить я помітив, що його тіло розпружилося. Принаймні нічого кепського не сталося.
– Справді? – говорив тато в телефон. – Коли? Добре. Звісно.
Він вимкнув мобільний.
– Хто це був? – ми з мамою обоє були спантеличені.
– Це Рон. Знаєш, отой дивакуватий бородань, батько Ніколаса. Я телефонував йому раніше, бо дратувався через його курку й хотів поскаржитися. Він щойно дзвонив сказати, що кудись зникла його коза.
– Його коза? Нісенітниця?
– Ні, це не нісенітниця, це правда, – засперечався тато.
– Ні, тату, я знаю, це правда. Я не мав на увазі, що ти розповідаєш нісенітниці. Їхню козу звати Нісенітниця.
– Козу звати Нісенітниця? Що це за ім’я для кози? – тато на мить замовк і усміхнувся. – Не ім’я, а нісенітниця!
– А це не жарт, а якась нісенітниця, тату, – додав я для повноти картини.
– АЛЕ… що відбувається? Навіщо комусь красти КОЗУ? І якщо вони вкрали козу, чому б їм не вкрасти афганського зебрового гончака?
У мене стислося серце. Якщо щось станеться зі Стрілкою, я… я просто не можу навіть про це думати.