Я залишив маму й потягнувся до тата. На моє здивування, він був у гарному настрої, бо щойно переміг сержанта Смага в гольф.
– Стрілка невдовзі повернеться і тоді – ПАФФ!
Тато сплеснув руками й осяйно мені всміхнувся.
– Пафф! – повторив я. Це прозвучало для мене як натяк на те, що я й гадки не маю, які плани в мого батька.
– Пафф! І Стрілка зникне, – проголосив тато. – Її заберуть працівники виправного табору, і вона повернеться вже іншою собакою, зовсім іншою собакою.
Ага. Ось що тато мав на увазі під цим «пафф!». Напевно, це звук, з яким собаки зникають. Гммм. Як на мене, більше схоже на неприємний СМОРІД, який собака залишає, коли намагається привернути до себе УВАГУ!
Я усміхнувся. Тато й не здогадувався, що Стрілка стане іншою собакою набагато швидше, ніж він собі думав. Адже вона мала перетворитися на найменшу зебру у всесвіті! Тож тато міг паффкати, скільки йому заманеться.
Ну, зрештою я успішно повідомив новини моїм батькам. Стрілка зникла (Ха-ха! Начебто!), тож зараз я міг спокійно повернутися до Тіни й перейти до другого етапу нашого плану.
– Ти бачив оголошення «РОЗШУК ДОМАШНІХ УЛЮБЛЕНЦІВ»? – запитав я, коли виходив.
– Так, – сказав тато. – Про що це взагалі?
– Ти в курсі, що домашні улюбленці кудись зникають? Чарлі Смаг та його банда пропонують їх відшукати. «РОЗШУК ДОМАШНІХ УЛЮБЛЕНЦІВ» – це насправді Чарлі, Джексон і Дібррова.
– З-двома-рр? – запитав тато, і я кивнув. – Ці троє не знайдуть і власних п’ят, – недовірливо буркнув тато.
– Я знаю, – сказав я й усміхнувся. Хоч раз ми з татом у чомусь згідні! Це таке приємне відчуття!
– Я збираюся до Тіни, – сказав я, коли зі саду знову долинув крик. Кричала мама. Вона знову заплуталася у велосипеді.
– У тебе є пилка для розрізання металу? – гукнула вона татові. – Напевно, інакше мені не вибратися…
Мабуть, час іти й розібратися зі Стрілкою!
Тіна зраділа, що я прийшов.
– Ти мені дуже потрібен, – мовила вона. – Заходь. Заходь.
Вона схопила й смикнула мене всередину, напевно, щоб я знову не втримався на порозі й упав в її обійми. Як виявилося, вона хвилювалася лише за Стрілку:
– Я не знаю, як приборкати твою собаку. Вона вже довела нас до божевілля, не буду згадувати про її намагання залізти на стіну й пуститися через стелю. Навіть Мишка полишив спроби її наздогнати. Він повністю виснажений лежить у кутку, висолопивши язика.
– Їй потрібно надвір, щоб випустити пару, – пояснив я. – Щойно ми замаскуємо Стрілку під зебру, зможемо вийти з нею на прогулянку, і все налагодиться.
– Добре. Послухай, Треве, мені на думку спало дещо цікаве.
О-йой, Тіна та її ідеї. У мене похололо всередині.
– Кажи, – насторожено промовив я.
– Тобі це сподобається. Я знайшла цілу купу накладного волосся, яким мама вже не користується.
– Га, що таке накладне волосся?
– Це пасма волосся. Його прикріплюють до власного, і тоді воно здається довшим.
Я похитав головою.
– Мені подобається моє волосся. Я не хочу довшого.
Тіна зареготала:
– Та це не для тебе, дурненький! Це для Стрілки!
Гмм, накладне волосся на собаці. Який вона матиме вигляд? Я собі навіть не уявляв.
– Вона матиме вигляд як афганський гончак, – кивнула Тіна.
– Я думав, Стрілка буде схожа на зебру?
– Так, але тепер вона буде більше схожа на афганську зебру.
– Не думаю, що в Афганістані є зебри. Принаймні наскільки мені відомо.
Тіна схопила мене за плечі й сильно струсонула:
– Припини, будь ласка, перейматися якимись нісенітницями! Просто послухай мене. Ти пам’ятаєш, як ми намагалися скупати Стрілку у ванній, скрізь поналивали води й мама лаялася? Ми ж не хочемо, щоб це повторилося. Тож пофарбуємо накладне волосся й причепимо пасма Стрілці, вона перетвориться на чорно-білого афганського зебрового гончака. Буде нова особлива порода.
Невже Тіна збожеволіла? Я не знаю. Можливо, я також з’їхав із глузду. Хай там як, саме це ми й зробили. Перший етап операції виявився досить легким. У нас було накладне волосся. Ми поклали його на смужки фольги, намазали фарбою, загорнули у фольгу й залишили на пів години. Потім відкрили фольгу – ВУАЛЯ! (чи я мав би сказати ПАФФ!?) – каштанове волосся перетворилося на біляве. Чудово.
Усе, що тепер нам було потрібно зробити, це начепити його Стрілці.
ХАХАХАХАХАХАХАХАХАХА!
(Це мав бути божевільний і відчайдушний регіт. Начепити ЩОСЬ на Стрілку – це немов намагатися приєднати щось у космічному кораблі, який летить на швидкості світла і весь заповнений милом.)
Принаймні для початку нам вдалося зачинити двері Тіниної спальні. У спальні були Тіна, я, Мишка та Стрілка. Там було також ліжко, комод із шухлядами та шафа.
І ми почали. Важко повірити, якою швидкою та спритною може бути та собацюра. Щойно ми її хапали, як вона знову вислизала. Стрілка гавкала, Мишка гарчав, Тіна кричала, а я так міцно зціпив зуби, що, здавалося, вже ніколи їх не розчеплю. Невдовзі з комода вилетіли й перекинулися всі шухляди, Тінин одяг жваво літав кімнатою разом зі Стрілкою та Мишкою, які, очевидно, думали, що грають у квача з одяганням у Тінині лахи. З неймовірним грюкотом перекинулася шафа, і з неї в кімнату вивалився одяг, а також настільні ігри, іграшки та ще бог зна що.
Задні ноги Мишки зашпорталися в простирадлі, тож воно злетіло з ліжка. Стояв страхітливий шарварок: крики, виття, гавкіт, гарчання, прокляття, зойки, не згадуючи про звуки ударів, грому та тріску, коли Тіниною спальнею проходили Тайфун Стрілка та Торнадо Мишка. Звісно, Тінина мама подумала, що валиться будинок, і кинулася нагору. Двері відчинилися. Чи, точніше, щойно Тінина мама почала їх відчиняти, вони розчахнулися до стіни, й Стрілка та Мишка вилетіли зі спальні, волочачи за собою покривала, блузки, черевики, шорти, спіднє, забавки й піжами. Й почали гасати будинком.
Доки ми заспокоїли їх обох, минуло десять хвилин.
Потім почалося розпитування. «Чому Стрілка має такий вигляд… такий… ОТАКИЙ? Чому Мишка одягнений у сукню? Це моє накладне волосся? Це моя фарба для волосся? Що відбувається? Я потрапила до божевільні чи до зоопарку? Чи хоч хтось із вас має почуття відповідальності? Ви, мабуть, налякали тих бідолашних собак мало не до смерті. Хто це вигадав?». І так далі, доки Тінина мама не завершила фразою:
– Я хочу, щоб ця собака забиралася з будинку НЕГАЙНО!
Вона мала на увазі Стрілку? Напевно, так. Ой, лишенько. Знову халепа. Я мав відвести Стрілку додому. Бо куди ж іще мені її тягнути? Залишався лише ще один промінчик надії. Стрілка більше не схожа на Стрілку. Вона перетворилася на афганського зебрового гончака в чорно-білу смужку.
Мама з татом будуть спантеличені. Важко передбачити, що вони скажуть чи зроблять.
Я почепив Стрілці повідець і якомога повільніше, зважаючи на те, що мене тягнула чотирилапа ракета, поплівся додому. Мені був потрібен час, щоб усе обміркувати. Я зупинився біля паркану на якусь мить, присів подумати, як вчинити далі.
Не знаю, як Стрілка це зробила, але вона зірвалася з повідця. Я навіть не помітив, що вона відійшла, а потім кудись зникла. Пафф! Як казав тато. Я не міг її звинувачувати. Вона, напевно, досі почувалася травмованою тим, що сталося в спальні Тіни, й пішла шукати собі собачого психолога.
Умить я підскочив і побіг угору вулицею. Ви можете запитати, чому я не побіг униз вулицею. Я не знаю. Я навіть не уявляв, в якому напрямку побігла Стрілка. Просто запанікував, бо відчайдушно прагнув її знайти, тому чимдуж помчав світ за очі. Я добіг до того місця, де вулиця завертала за ріг, – і врізався просто в Чарлі та його банду. Джексон мало не впустив великий важкий мішок, який тягнув на собі.
– Гей, дивись куди преш, коротун! – спохмурнів Чарлі й схопив мене, але я не дав йому продовжити.
– Ви бачили Стрілку? – вигукнув я так несамовито, що Чарлі швиденько мене відпустив.
– Стрілку? – повторив Чарлі так, наче його мозок щойно відмер, а він сам став медузою, яка не тямила, про що я.
– Так, Стрілку, чи, можливо, будь-якого іншого собаку, – відчайдушно прохекав я, згадавши, що зараз Стрілка має бозна-який вигляд. – Тут пробігав хоч якийсь пес?
Три бандити якось дивно перезирнулися між собою, немов вони щойно прибули з іншої планети й нічого не розуміли.
– Ми? – Чарлі похитав головою, а двоє інших знизали плечима. – Чому ми мали бачити якихось собак? Просто дивися, куди ідеш, коротун!
Вони похапцем проштовхалися повз мене. Дібррова-з-двома-рр занепокоєно озирнулася, а тоді банда зникла з поля зору, волочачи за собою мішок. Я простежив за ними поглядом. Яка дивна компанія. Але зараз мене непокоїла купа нагальніших речей, а якщо точніше, то одна загублена собацюра.
Я потягнувся додому, втративши і собаку, і надію. Ми з Тіною, напевно, жахливо налякали Стрілку. Що мені тепер робити? І де зараз Стрілка? В околицях блукає викрадач собак, а Стрілка бігає без нагляду. Я міцно заплющив очі, бо не міг витримати всіх цих думок.