Вони зовсім небагато пройшли крізь гущавину лісу, як вийшли на великий чистий простір, на якому побачили королівський палац, зліплений із багна.
Тут Король жив зі своєю Королевою Ермінтрудою та сином Принцом Бампо. Принца не було, бо він саме подався на річку ловити лососів. Але Король і Королева сиділи під парасолею перед дверима палацу. І Королева Ермінтруда спала.
Щойно Лікар підійшов, Король запитав його, чим він тут займається, а той розповів, чому прибув до Африки.
– Вам заборонено мандрувати по моїх землях, – сповістив Король. – Багато років тому білий чоловік висадився на наш берег, і я прийняв його дуже гостинно. А він потім понавикопував ям у землі, щоб забрати золото, і повбивав усіх слонів, щоб отримати слонову кістку з їхніх бивнів, він залишив нас таємно на своєму кораблі, не сказавши навіть «Дякую вам». Ніколи більше біла людина не пройде по країні Джолліджинкі.
Потім Король повернувся до кількох чорних чоловіків, що стояли поруч, і наказав:
– Заберіть геть цього медика з усіма його тваринами і замкніть їх у моїй найбільш строгій тюрмі.
І тоді шестеро чорних чоловіків відвели Лікаря й усіх його улюбленців і замкнули їх у кам’яному підземеллі.
Там було тільки одне маленьке віконце, високо на стіні, з ґратами на ньому, а двері були міцними і товстими.
Усім їм стало дуже сумно, а підсвинок Чав-Чав почав плакати. Та Чі-Чі пригрозив, що надає йому стусанів, якщо той не припинить цей жахливий вереск, і Чав-Чав тут же затих.
– Ми усі тут? – поцікавився Лікар, як його очі звикли до тьмяного світла.
– Так, я гадаю, – відповіла качка й заходилася їх перелічувати.
– А де Полінезія? – втрутився крокодил. – Її тут немає.
– Ти певен? – запитав Лікар. – Подивіться ще раз. Полінезіє! Полінезіє! Ти де?
– Можу припустити, вона втекла, – пробурчав крокодил. – Ну, це на неї дуже схоже! Крадькома прослизнула в джунглі, щойно її друзі потрапили в біду.
– Я не такої породи птиця, – промовила папуга, вилізаючи із задньої кишені Лікаревого пальта. – Ось подивіться, я досить маленька, щоб пролізти через ґрати на вікні, тому я боялася, що вони посадять мене в якусь клітку, а не разом із вами. Отож поки Король був зайнятий балачками, я заховалася в лікаревій кишені – і ось я тут! Це те, що називається «військова хитрість», – додала вона, пригладжуючи дзьобом пір’я.
– Боже ж мій! – вигукнув Лікар. – Тобі ще повезло, що я не сів на тебе.
– А тепер послухайте, – продовжила Полінезія. – Уночі, щойно стемніє, я планую вибратися через це вікно й полетіти до королівського палацу. А тоді – ось побачите – я швидко знайду спосіб, аби змусити Короля випустити нас із в’язниці.
– Ой, що ж ти можеш зробити? – прокувікав Чав-Чав, піднявши вгору свого п’ятачка й заплакавши знову. – Ти ж усього-на-всього птиця!
– Це правда, – погодилася папуга. – Проте не забувайте, що хоча я лише птиця, я здатна розмовляти, як людина, і я знаю цих чорних.
Отож тієї ж ночі, коли місяць уже світив крізь листя пальм і вся королівська прислуга поснула, папуга вислизнула через ґрати в’язниці й полетіла до палацу. Вікно комори було вибите тенісним м’ячиком ще минулого тижня, і Полінезія заскочила через дірку в склі всередину.
Вона чула, як принц Бампо хропе у своїй спальні в задній частині палацу. А потім навшпиньки почала підніматися по сходах, аж поки не підкралася до спальні Короля. Вона тихенько прочинила двері й зазирнула всередину.
Королева цієї ночі пішла на танці до свого двоюрідного брата, але Король був у ліжку й міцно спав.
Полінезія пробралася в кімнату, надзвичайно обережно, й заховалася під ліжком.
Потім вона кашлянула – саме так, як зазвичай кашляв Лікар Дуліттл. Полінезія могла імітувати кого завгодно.
Король розплющив очі й промурмотів крізь сон:
– Це ти, Ермінтрудо? (Він подумав, що це Королева повернулася з танців.)
А папуга прокашлялася знову – голосно, як людина. А Король сів у ліжку, сон як рукою зняло, і вигукнув: – Хто це?
– Я Доктор Дуліттл, – промовила папуга, точно так, як це промовив би Лікар.
– Що ти робиш у моїй спальні? – закричав Король. – Як ти посмів вибратися з тюрми! Де ти? Я тебе не бачу!
Але папуга тільки засміялася – довгим, глибоким, веселим сміхом, таким, як у Лікаря.
– Припини сміятися й виходь сюди, щоб я міг тебе бачити, – зажадав Король.
– Дурний Королю! – відказала Полінезія. – Хіба ти забув, що розмовляєш із Джоном Дуліттлом, Доктором Медицини, з найчудеснішою людиною на всьому світі? Звісно ж, ти не можеш бачити мене. Я зробив себе невидимим. Нема такого, чого б я не міг зробити. А тепер слухай: я прийшов до тебе вночі, аби застерегти. Якщо ти не дозволиш мені й моїм тваринам пройти через твоє королівство, я зроблю так, що і ти, і всі твої люди захворієте, як і мавпи. Бо я можу зробити людей здоровими, а можу зробити людей і хворими – варто мені ворухнути мізинцем. Негайно відправ своїх солдатів відчинити двері підземелля, або ж захворієш на свинку, не встигне ще сонце зійти над горами Джолліджинкі.
Тоді Король почав труситися, бо дуже сильно злякався.
– Лікарю, – заволав він, – усе буде, як ти скажеш. Не воруши своїм мізинцем, будь ласка!
І він вистрибнув із ліжка й побіг наказати солдатам, щоб вони відчинили двері в’язниці.
Як тільки він вибіг, Полінезія крадькома спустилася вниз по сходах і залишила палац через вікно комори.
Але Королева, яка саме відмикала ключем задні двері, помітила, як папуга пролазила крізь розбиту шибку. І коли Король повернувся до спальні, розповіла йому, що вона бачила.
І тоді Король збагнув, що його пошили в дурні, й страшенно розлютився. Він відразу ж помчав назад до в’язниці.
Проте було вже запізно. Двері стояли навстіж розчахнутими.
Підземелля було порожнє. Лікар і тварини втекли.