Королева Ермінтруда доти ніколи в житті не бачила свого чоловіка таким жахливим, яким він був тієї ночі. Він із люті скреготів зубами. Він усіх обзивав дурнями. Він пожбурив свою зубну щітку в палацового кота. Він оббіг усе навколо в нічній сорочці, розбудив усю свою армію і послав їх у джунглі ловити Лікаря. А потім він наказав вирушати на лови і всім своїм слугам – і своїм кухарям, і своїм садівникам, і своїм цирульникам, і наставникові Принца Бампо, навіть Королева, хоч вона втомилася танцювати в черевиках на високих підборах, також була відправлена допомагати солдатам в їхніх пошуках.
Увесь цей час Лікар і його звірі бігли через ліс у напрямку Країни Мавп так стрімко, як тільки могли.
Чав-Чав на своїх куцих ніжках швидко втомився, і Лікар мусив нести його, що було досить важко, адже вони мали з собою ще й скриню та саквояж.
Король Джолліджинкі гадав, що його армії буде легко знайти їх, бо ж лікар знаходився в чужій країні і не знав дороги. Однак він помилявся, оскільки мавпун Чі-Чі знав усі стежки в джунглях, навіть краще, ніж Королеві люди. І він повів Лікаря та його підопічних через найбільші гущавини лісу – по місцях, де ніколи раніше не ходила жодна людина, і заховав їх усіх у великому дуплі дерева високо між скелями.
– Нам краще зачекати тут, – сказав Чі-Чі, – поки солдати підуть собі далі спати. А тоді ми зможемо продовжити шлях до Країни Мавп.
Тож вони пробули там усю ніч.
Вони часто чули людей Короля, які повсюди шукали їх і перемовлялися навкруги в джунглях. Але самі вони були в повній безпеці, бо про це потаємне місце не знав ніхто, окрім Чі-Чі, навіть інші мавпи.
Нарешті, вже коли денне світло почало пробиватися через щільне листя в них над головами, вони почули, як Королева Ермінтруда каже вкрай стомленим голосом, що нема сенсу шукати далі і що вони вже могли б повернутися додому й трохи поспати.
Щойно солдати забралися геть, Чі-Чі вивів Лікаря і його тварин зі сховку і вони вирушили в бік Країни Мавп.
Це була довга-довга дорога, і вони часто втомлювалися, особливо Чав-Чав. Тож коли він знову починав хникати, вони давали йому молоко з кокосового горіха, яке він страшенно любив.
Їжі й питва в них завжди було скільки завгодно, тому що Чі-Чі і Полінезія знали всі можливі види фруктів і овочів, що росли в джунглях, і де їх знайти – це були й фініки, й фіги, й земляні горіхи, й імбир, і ямс. Вони робили собі лимонад із соку диких апельсинів, підсолоджуючи його медом, який добували з бджолиних гнізд у дуплах дерев. Хоч би чого вони забажали, Чі-Чі й Полінезія, здавалося, завжди були здатні знайти це для них – або принаймні щось подібне. Вони навіть роздобули для Лікаря тютюн, коли одного дня він докурив усе, що взяв був із собою, а палити хотілося.
Уночі вони спали в наметах, зроблених із пальмового листя, на товстих, м’яких підстилках із сухої трави. А з часом усі звикли марширувати з ранку до вечора і більше не втомлювалися так сильно, й мандрівне життя їм навіть почало вельми подобатися.
Та все одно вони завжди раділи, коли наставала ніч і можна було зупинятися на відпочинок. Тоді Лікар розкладав невелике багаття з гілочок, а після того, як вечеря закінчувалася, усі сідали кружком навколо вогню й слухали, як Полінезія співає пісні про море або ж як Чі-Чі розповідає історії про джунглі.
І багато оповідок, які розповів Чі-Чі, були дуже цікавими. Бо хоча в мавп і не було своїх власних книжок з історії, аж поки Лікар Дуліттл не взявся писати їх для них, вони пам’ятають все, що відбувається, бо переповідають історії своїм дітям. І Чі-Чі говорив про багато речей, які розказала йому ще його бабуся, – це були оповіді давніх, давніх, давніх часів, ще до Ноя і Потопу, ще з тих днів, коли люди одягалися у ведмежі шкури й жили в печерах скель і їли свою баранину сирою, бо не знали, що це таке готувати їжу, і ніколи не бачили вогню. Він розповів їм про Великих Мамонтів і Величезних Ящерів, які на той час населяли землю.
І часто вони так захоплювалися оповідками, що коли Чі-Чі закінчував, виявлялося, що багаття вже згасло, і їм доводилося нишпорити навкруги, щоб назбирати ще гілок і запалити новий вогонь.
Так-от, коли королівська армія повернулася й сказала Королеві, що їм не вдалося знайти Лікаря, той знову відправив їх на пошуки й наказав залишатися в джунглях, аж поки вони не впіймають утікачів. Отже, весь той час, коли Лікар і його тварини прямували до Країни Мавп, вважаючи, що вони в повній безпеці, їх насправді все ще переслідували люди Короля.
Одного дня Чі-Чі видряпався на високу скелю і роздивився навкруги понад верхівками дерев. А коли спустився, то повідомив, що тепер вони вже зовсім близько до Країни Мавп і скоро вже будуть там.
І вже того ж самого вечора вони зустріли двоюрідного брата Чі-Чі і багато інших мавп, котрі ще не захворіли. Вони багато днів сиділи на деревах на краю болота, чекаючи й виглядаючи експедицію Джона Дуліттла.
А коли побачили, що знаменитий Лікар справді прибув, здійняли страшенний галас, радісно гукали, й вимахували листям, і гойдалися на гілках, щоб привітати його.
Вони хотіли понести його саквояж, і скриню, і все, що в нього було, а найбільша серед мавп навіть несла Чав-Чава, який знову втомився. Тоді двоє з них помчали вперед, щоб повідомити хворим мавпам, що великий лікар нарешті приїхав.
Але люди Короля, які все ще йшли по сліду, почули галас мавпячих веселощів і тоді нарешті зрозуміли, де знаходиться Лікар, і поспішили, щоб його зловити.
Велика мавпа, що несла Чав-Чава, йшла повільніше позаду, саме вона й помітила Капітана армії, як той крадеться поміж дерев. Тож вона поспішила до Лікаря й попередила, що треба тікати.
І всі вони побігли так сильно, як ніколи не бігали за все своє життя; але й Королеві люди, що йшли за ними, також почали бігти, а Капітан біг швидше за всіх.
Аж раптом Лікар спіткнувся об свій лікарський саквояж і впав у грязюку, і Капітан вже подумав, що цього разу він його точно піймає.
Проте в Капітана було велике пір’я на голові. І коли він стрибнув уперед, щоб ухопити Лікаря, він міцно зачепився пір’ям за гілку дерева, і решта війська мусили зупинитися, щоб допомогти йому.
Лікар тимчасом піднявся, і всі вони бігом-бігом помчали знову вперед. А Чі-Чі крикнув:
– Усе гаразд! Нам залишилося зовсім небагато!
Проте вони ще не встигли потрапити до Країни Мавп, як опинилися на краю стрімкого провалля, на дні якого протікала річка. Це був край Королівства Джолліджинкі, а Країна Мавп знаходилася на протилежному боці за річкою.
Пес Джип поглянув униз з краю крутого-крутого урвища й вигукнув:
– Господи! Як ми взагалі зможемо туди перебратися?
– Ой боже! – заскиглив Чав-Чав. – Люди Короля вже зовсім поряд – подивіться на них! Боюся, що нас знову запроторять до в’язниці. – І він залився сльозами.
Але великий мавпун, який ніс підсвинка, опустив його на землю і загукав до інших мавп:
– Хлопці! Міст! Хутчій! Робімо міст! У нас для цього тільки одна хвилина. Вони вже відчепили Капітана, і він мчить сюди, як той олень! Жвавіше! Міст! Міст!
Лікар здивувався, із чого ж вони думають збудувати міст, і став озиратися навколо, чи не заховали вони де-небудь дошок.
Але коли він знову поглянув на край провалля, там уже висів над річкою повністю готовий міст, а зроблений він був – із живих мавп! Бо поки він був повернувся до них спиною, мавпи – стрімкі, як блискавка, – сплівши з ліан мотузку за її допомогою вибудували із самих себе міст.
І великий мавпун гукнув Лікареві:
– Переходьте! Переходьте усі на той бік! Швидше!
Чав-Чав неабияк боявся йти по такому вузькому місточку на такій запаморочливій висоті понад річкою. Але дістався на той бік благополучно, як і всі решта.
Джон Дуліттл переходив останнім. І вже коли він майже досяг протилежного кінця, королівське військо висипало з лісу й кинулося до краю урвища.
Вони стрясали в повітрі кулаками й горлали з люті, бо бачили, що спізнилися. Лікар й усі його тварини вже були в безпеці в Країні Мавп, і весь міст також перетягнувся на той бік.
