Березневі вітри прилетіли й відлетіли; ущухли квітневі зливи; травневі бутони розкрилися квітками, а червневе сонце вже осявало доглянуті поля, коли Джон Дуліттл нарешті прибув на батьківщину.
Але він не подався відразу ж у Паддлбі, а вирішив спочатку помандрувати в циганській кибитці по країні із тягништовхаєм, зупиняючись на всіх місцевих ярмарках. А там вони розташовувалися десь поміж акробатами і ляльковою виставою про Панча і Джуді й чіпляли велику вивіску, на якій було написано: «ПОСПІШАЙТЕ ПОБАЧИТИ ЧУДЕСНУ ДВОГОЛОВУ ТВАРИНУ ІЗ АФРИКАНСЬКИХ ДЖУНГЛІВ! Вхід ШІСТЬ ПЕНСІВ».
Тягништовхай стояв усередині кибитки, а решта звірів лежали навколо нього. Лікар сидів на стільці біля входу, збирав по шість пенсів і посміхався людям, коли вони заходили всередину, а Чап-Чап тільки тим і займалася, що картала його за те, що він пропускав дітей безплатно, коли вона не бачила.
Власники звіринців і циркачі приходили до Лікаря й просили продати їм це дивне створіння, обіцяючи заплатити за нього величезну купу грошей. Проте Лікар завжди хитав головою й відмовляв:
– Ні. Тягништовхая ніхто ніколи не замкне в клітку. Він завжди буде вільним і зможе приходити і йти, коли йому заманеться, як і ви, як і я.
Чимало цікавих місць і подій бачили вони під час свого мандрівного життя, але все це здавалося чимось звичайним у порівнянні з тими великими історіями й пригодами, які їм довелося пережити в заморських землях.
Спочатку це було вельми цікаво – бути свого роду частиною цирку, але через кілька тижнів усе це їх страшенно втомило, і Лікар, і всі вони понад усе вже хотіли додому.
Однак так багато народу юрбами сунуло до фургона й платило по шість пенсів, аби потрапити всередину й поглядіти на тягништовхая, що дуже скоро Лікар уже міг облишити роботу шоумена.
Отож одного чудового дня, коли мальви були в повному цвіту, він повернувся назад до Паддлбі багатою людиною, щоб жити собі в маленькому будиночку з великим садом.
І старий кульгавий кінь у стайні був радий зустріти його, раділи й ластівки, які вже побудували гнізда під навісом його даху й вивели пташенят.
І Чап-Чап була також щаслива повернутися до будинку, який вона знала так добре, попри те, що необхідно було братися за величезне прибирання – повитирати скрізь купу пилюки і поприбирати павутину, яка розвелася повсюди.
А Джип, після того, як пішов і показав свого ошийника із золотим медальйоном сусідній задаваці колі, повернувся й почав гасати по всьому саду як скажений, шукаючи кістки, які він був позакопував ще бог зна коли, й виганяючи пацюків з повітки для реманенту; тимчасом Чав-Чав викорчовував дикий хрін, який вимахав аж на три фути в закутку біля садового муру.
А Лікар завітав до моряка, який позичив йому своє судно, і купив два нові кораблі для нього та гарну ляльку для його дитини, і заплатив бакалійникові за харчі, які той йому був позичив для подорожі до Африки. І придбав інше піаніно й знову пустив жити в ньому білих мишей – бо вони жалілися, що в шухляді гуляють протяги.
Навіть коли Лікар ущерть наповнив стару скарбничку, що стояла на поличці в шафі, у нього все одно ще залишалося так багато грошей, що він мусив купити собі ще три скарбнички, достатньо великі, аби в них помістилася вся решта.
– Гроші, – визнав він, – це страшна морока. Але гарно, коли через них можна не перейматися.
– Так, – підтвердила Чап-Чап, яка розігрівала булочки собі до чаю, – це вже точно!
А коли знову настала зима і снігом мело прямо в шибки кухонного вікна, Лікар і його звірі сідали після вечері навколо великого теплого багаття в каміні і він читав їм свої книжки.
А далеко в Африці, де мавпи теревенили на пальмових деревах, перед тим як вкластися спати під великим місяцем, вони казали одна одній:
– А я от думаю, що там Добра Людина поробляє зараз у себе, в далекій Країні Білих Людей? Як ти гадаєш, він ще колись до нас приїде?
І Полінезія тоді відгукувалася з-поміж ліан:
– Я гадаю, що так – припускаю, що так – сподіваюсь, що так!
А тоді крокодил озивався хриплим голосом із річкової твані:
– Я УПЕВНЕНИЙ, що приїде! Коли ви вже поснете!