І тоді обережно, дуже обережно Лікар розбудив чоловіка.
Але саме в цю мить сірник знову згас. І чоловік подумав, що це Бен Алі повернувся, і почав стусати Лікаря в темряві.
Та коли Джон Дуліттл пояснив, хто він такий, і сказав, що його небіж перебуває живий-здоровий на їхньому кораблі, чоловік невимовно зрадів і став просити пробачення за те, що почав битися. Проте він не заподіяв значної шкоди – бо було занадто темно, аби завдати точних ударів. А потім він пригостив Лікаря понюшкою тютюну.
І чоловік розповів, як Варварійський Дракон привіз його до цієї скелі й залишив його тут через те, що він не захотів пообіцяти, що стане піратом, і як він звик спати в цій печері, бо на скелі не було сховку, де можна було б зігрітися.
А потім він признався:
– Уже чотири дні, як у мене немає нічого ні їсти, ні пити. Я жив на тютюні.
– Ну от! – вигукнув Джип. – А що я вам казав?
Отож вони запалили ще кілька сірників і, пройшовши по тунелю, нарешті вийшли на денне світло; а Лікар квапив чоловіка, щоб швидше нагодувати його супом на кораблі.
Коли звірі і маленький хлопчик побачили Лікаря і Джипа, як вони повертаються з рудоволосим чоловіком, усі вони з радості почали гукати й кричати й танцювати на палубі. А ластівки вгорі стали висвистувати на всю силу своїх голосів – тисячі й мільйони ластівок, щоб показати, що й вони радіють, що хлопчикового хороброго дядька знайшли. Галас, який вони здійняли, був таким сильним, що моряки на кораблях далеко в морі подумали, що насувається страшний шторм.
– Тільки послухайте, як завиває ця буря на сході! – казали вони.
А Джип був страшенно гордий собою, хоча й усіляко намагався не виглядати пихатим. Коли Чап-Чап підійшла до нього й промовила: – Джипе, я й гадки не мала, що ти такий розумний! – він просто задрав голову й відповів:
– Ой, та нічого особливого. Але щоб відшукати людину потрібен собака. Птахи не годяться, щоб грати в такі ігри.
Тоді Лікар запитав рудоволосого рибалку, де знаходиться його дім. А як той розповів, то попросив ластівок, щоб вони відтягли корабель спочатку туди.
А коли вони прибули в той край, про який говорив чоловік, то побачили невелике рибацьке містечко в підніжжі скелястої гори, а чоловік ще й указав будинок, в якому він мешкав.
І поки вони опускали якір, мати маленького хлопчика (а вона була також і сестрою рибалки), водночас сміючись і плачучи, бігцем спустилася на берег, щоб їх зустріти. Вона сиділа на горі двадцять днів, вдивляючись у море й чекаючи, щоб вони повернулися.
Жінка поцілувала Лікаря багато разів, так що той хіхікав і червонів, немов школярка. Вона намагалася поцілувати й Джипа також, але той утік і заховався десь усередині корабля.
– Це дурне діло, ці поцілунки, – сказав він. – Я таким не займаюся. Нехай іде й цілує Чав-Чава, якщо вже вона мусить щось поцілувати.
Рибалка і його сестра не хотіли, щоб Лікар так зразу від них поїхав. Вони попросили його залишитися з ними на кілька днів. Отож Джону Дуліттлу і його звірам довелося пробути в їхньому домі усю суботу й неділю та ще й пів понеділка.
І всі хлопчаки з рибальського містечка спустилися на берег і показували пальцем на великий корабель, що стояв там на якорі, й говорили один одному пошепки:
– Диви! Це був піратський корабель, він належав Бен Алі, найстрашнішому піратові, який тільки плавав по Семи Морях! А отой джентльмен у високому циліндрі, який тепер зупинився в місіс Тревеліян, він відібрав корабель у Варварійського Дракона, а його самого перетворив на фермера. Хто б міг таке від нього чекати, у нього ж такий миролюбний вигляд!.. Погляньте на ці великі вітрила! Правда ж корабель грізно виглядає, і, мабуть, він страшно швидкий? – Ще й як!
Усі ці два з половиною дні, які Лікар провів у маленькому рибальському місті, люди постійно запрошували його на чаї, на обіди, на вечері й вечірки, усі дами присилали йому коробки з квітами й цукерками, а місцевий оркестр кожного вечора грав різні мелодії під його вікнами.
Нарешті Лікар сказав:
– Люди добрі, я вже повинен повертатися додому. Ви справді були надзвичайно люб’язні. Але я мушу їхати, бо на мене чекають справи.
Потім, коли вже Лікар збирався вирушити в дорогу, на вулиці з’явився Мер міста, а за ним багацько інших людей у святкових одежах. Мер зупинився перед будинком, в якому мешкав Лікар, а всі жителі містечка з’юрмилися навколо, аби подивитися, що ж відбуватиметься далі.
Після того, як шість хлопчиків-пажів засурмили в блискучі сурми, щоб усі люди припинили балачки, Лікар вийшов на сходи, а Мер узяв слово.
– Докторе Джоне Дуліттле, – сказав він, – для мене є великим задоволенням вручити людині, яка врятувала моря від Варварійського Дракона, цей маленький сувенір від вдячних мешканців нашого славного Міста.
І Мер витяг із кишені невеличкий пакетик з подарункового паперу, розкрив його й простягнув Лікареві неймовірно прекрасний годинник зі справжнім діамантом на задній кришці.
А потім Мер витягнув із кишені ще більший пакунок і спитав:
– А де собака?
І тоді всі почали шукати Джипа. Нарешті Чап-Чап знайшла його в протилежному кінці містечка на стайні, де всі пси з округи зібралися навколо нього, втративши дар мови від захоплення й шанування.
Коли Джипа нарешті привели до Лікаря, Мер відкрив великий пакет, а всередині був собачий ошийник із золотим медальйоном! І гучний гул захвату прокотився по юрбі містян, коли Мер нахилився і власними руками застібнув його на собачій шиї.
Бо на медальйоні великими літерами були написані такі слова: «Джип – найрозумніший пес на світі».
Потім увесь натовп посунув униз на берег, щоб провести їх у дорогу. А рудоволосий рибалка, і його сестра, і маленький хлопчик дякували Лікареві і його собаці знову, і знову, і знову. Швидкий корабель ще раз узяв курс на Паддлбі, і вони попливли у відкрите море, тимчасом як міський оркестр грав для них на березі.