Наступного дня вони повилазили зі своїх шовкових ліжок рано-вранці й побачили, що сонце вже світить яскраво і що вітер дме з півдня.
Джип рознюхував південний вітер півтори години. Потім він прийшов до Лікаря й похитав головою.
– Я поки що не чую ніякого нюхального тютюну, – повідомив він. – Треба чекати, поки вітер подме зі сходу.
Проте й коли подув східний вітер, о третій пополудні того ж дня, собака не зміг вловити запаху тютюну.
Маленький хлопчик був сильно розчарований і знову почав плакати, бо йому здавалося, що вже ніхто не зможе знайти його дядька. На це Джип тільки сказав Лікареві:
– Передайте йому, що коли підніметься західний вітер, я відшукаю його дядька, навіть якби він був у Китаї, якщо тільки він і зараз нюхає свій «Чорний реп’ях».
Їм довелося чекати три дні, аж поки вітер подув із заходу. Це було уранці в п’ятницю, дуже рано, як тільки почало світати. Дрібна мрячна імла нависла на морем, як негустий туман. А вітер був лагідним, теплим і вологим.
Щойно Джип прокинувся, зразу ж помчав на палубу й наставив носа на потік вітру. І відразу ж, страшенно збуджений, кинувся назад униз по сходах будити Лікаря.
– Лікарю! – закричав він. – Я знайшов його! Лікарю! Лікарю! Прокидайтеся! Послухайте! Я знайшов його! Вітер із заходу, і пахне він нічим іншим, як нюхальним тютюном. Піднімайтеся вгору й ведіть корабель – швидше!
І Лікар, вивалившись із ліжка, помчав до стерна, щоб задати курс вітрильникові.
– Тепер я стану на носі корабля, – порадив Джип, – а ви слідкуйте за моїм носом – куди я ним поведу, і ви спрямовуйте судно в тому ж напрямкові. Цей чоловік не може бути десь дуже далеко, бо запах занадто вже сильний. А вітер дуже приємний і вологий. Стежте за мною!
Отож цілий той ранок Джип стояв на носі вітрильника, нюхаючи повітря і вказуючи Лікареві, в якому напрямкові йому кермувати; а всі решта звірів і хлопчик стояли поряд і з широко відкритими від здивування очима дивилися на пса.
Десь в обідній час Джип попросив Чап-Чап передати Лікареві, що він стурбований і хоче з ним поговорити. Чап-Чап пішла й привела Лікаря з іншого кінця корабля, і тоді Джип повідомив йому:
– Дядько хлопчика помирає з голоду. Наш корабель має плисти так швидко, як він тільки може.
– Звідки ти знаєш, що він голодує? – спитав Лікар.
– Бо немає іншого запаху в західному вітрі, крім нюхального тютюну, – відповів Джип. – Якби чоловік собі готував або їв хоч яку-небудь їжу, то я б її теж обов’язково нанюхав. Але в нього навіть питної води нема, щоб попити. Усе, що він вживає, – це тютюн, причому великими понюшками. Ми весь час наближаємося до нього, бо запах стає дедалі сильнішим з кожною хвилиною. Та все одно прискорте корабель, наскільки це можливо, я впевнений, що чоловік помирає з голоду.
– Гаразд, – погодився Лікар і відправив Чап-Чап, щоб вона попросила ластівок потягнути корабель, так само, як вони це зробили, коли за ними гналися пірати.
Тож мужні маленькі пташки спустилися додолу й іще раз впряглися, щоб буксирувати судно.
І тепер корабель підстрибом мчав по хвилях на шаленій швидкості. Він летів так швидко, що риби в морі мусили, рятуючи своє життя, відстрибувати, щоб забратися з дороги і щоб їх не переїхав корабель.
Усі тварини були страшенно збуджені; вони кинули дивитися на Джипа і стали вдивлятися в далечінь попереду себе, чи не видно там якоїсь землі чи острова, на якому міг би бути змучений голодом чоловік.
Однак минали година за годиною, корабель усе так же нісся вперед по тому ж рівному-рівному морю, проте ніякої землі так і не з’являлося на виднокрузі.
І вже всі тварини кинули свої балачки й повсідалися навколо мовчазні, стривожені й нещасні. Маленький хлопчик знову посмутнішав. А морда Джипа виражала сильну стурбованість.
Нарешті пізно ввечері, саме коли сонце вже заходило, пугач Пу-Гу, який сидів на вершечку щогли, зненацька сполошив їх усіх, зарепетувавши з усієї сили:
– Джипе! Джипе! Я бачу велику-велику скелю прямо по курсу, дивися – оно отам, де небо зустрічається з водою. Чи запах іде звідтіля?
І Джип відгукнувся:
– Так. Це воно. Чоловік там. Нарешті, нарешті!
А коли вони підпливли ближче, то побачили, що скеля була великою й широкою. На ній не росло ні дерев, ні трави – нічого.
Потім Лікар повів корабель навколо скелі. Але ніде на ній не було видно людини. Усі тварини напружували зір і вглядалися так сильно, як тільки могли, а Джон Дуліттл приніс із каюти підзорну трубу.
Проте жодного живого створіння вони так і не вгледіли – ні хоч якоїсь чайки, ні морської зірки, ні навіть уривочка водорості.
Вони всі стояли непорушно і вслухалися, нашорошуючи вуха в надії почути хоч якийсь звук. Але єдине, що вони чули, це був легенький плескіт невеличких хвиль об борти їхнього корабля.
Потім вони всі заходилися гукати: – Агов, чи є там хто?! – АГОВ! – аж поки їхні голоси не захрипли. Але тільки відлуння відбивалося від скелі.
І маленький хлопчик залився сльозами й промовив:
– Боюся, я ніколи більше не побачу свого дядечка! Що ж я скажу, коли повернуся додому!
Але Джип стояв на своєму:
– Він має бути тут, він має, має! Далі за скелею запаху більше нема. Він тут, я вам кажу! Лікарю, підведіть корабель впритул до скелі, я на неї зіскочу!
Тоді Лікар підійшов якомога ближче до скелі й кинув якір. Після цього Джип перестрибнув з корабля на скелю.
Джип відразу ж опустив носа впритул до землі й заходився нишпорити по всій поверхні. Він бігав угору і вниз, уперед і назад, він робив зиґзаґи, петляв, крутився й обертався. І всюди, куди він біг, за ним по п’ятах біг Лікар, аж поки йому не забракло дихання.
Нарешті Джип голосно гавкнув і сів. А коли Лікар підбіг до нього, то побачив, що пес дивиться у велику глибоку діру посередині скелі.
– Дядько хлопця там унизу, – сказав Джип спокійно. – Нічого дивного, що ці пришелепуваті орли не змогли його побачити! Тут потрібен гарний пес, щоб відшукати людину.
Отож Лікар спустився в діру, яка виявилася чимось на кшталт печери чи тунелю, який тягнеться кудись далеко під землею. Тоді він чиркнув сірником і рушив уперед по темному проходу, а Джип біг за ним слідом.
Лікарів сірник швидко згас, і він мусив запалити ще одного, ще одного, ще одного.
Нарешті прохід закінчився і Лікар опинився в чомусь на кшталт невеличкої кімнатки, в якої стіни були зі скелі.
І там, з краю кімнатки, з головою, покладеною на руки, лежав чоловік зі страшенно рудим волоссям – і міцно спав!
Джип підійшов і понюхав щось, що лежало на землі поряд із ним. Лікар нахилився й підняв цю річ, яка виявилася величезною табакеркою. І вона була повна «Чорного реп’яху»!